Андерс Аслунд: Путін не терпить Януковича, йому було б легше з Тимошенко

Андерс Аслунд: Путін не терпить Януковича, йому було б легше з Тимошенко

Відомий шведський економіст вважає «Газпром» злочинним синдикатом, а Митний союз - кийком для України

Євразійський Союз, що створюється, - сучасне знаряддя російського протекціонізму і кийок для непокірних держав, вважає Андерс Аслунд, шведський економіст і експерт з Росії. Водночас він переконаний, що Володимир Путін все ж залишається слабким стратегом, а його політика відштовхує від Росії держави з колишнього комуністичного блоку. Натомість, Путін має талант до виведення державного капіталу на офшорні рахунки.

Obserwator Finansowy: Для чого Росія створила Митний Союз з Білорусією та Казахстаном і тепер намагається перетворити його в Євразійський Союз?

Anders Aslund, Peterson Institute for International Economics: Процес реінтеграції на пострадянському просторі насамперед націлений на Європейський Союз і Захід. А росіяни вважають, що це їхня територія і таким чином прагнуть відродити імперію. На це спрямований популізм у внутрішній політиці, насправді ж, це лише продовження виборчої кампанії Володимира Путіна, який відчуває, що не зовсім переконливо виграв останні вибори.

Спрощення торгівлі поміж Росією і Білоруссю та Казахстаном ще має якийсь сенс?

Якщо б Путін серйозно думав про економічні інтереси, то зайнявся б створенням зони вільної торгівлі на теренах колишнього СРСР. Однак Росія воліє створити Митний Союз, до якого входить три країни, а не досягти порозуміння, яке об’єднує більше держав. У жовтні 2011 року всі 8 країн СНД підписали Угоду про вільну торгівлю, яку ратифікували Росія, Білорусь і Україна – Угода набула чинності. Однак незабаром Росія змінила пріоритети і зосередилась на союзі з Казахстаном та Білорусією.

Що підступного в існуванні Митного Союзу? Це ж також якась форма зони вільної торгівлі, хоча й обмежена територією трьох країн.

Саме цей факт говорить про те, що Росія стає гегемоном і може змусити інших до імпорту її продукції. Наприклад, імпорт російських автомобілів для двох учасників Митного Союзу зріс з 5 до 15%, а середні ціни на цю продукцію аж на 10%. Що це за Угода про вільну торгівлю, яка призвела до подорожчання товарів? Лише широка і рівноправно партнерська Угода про вільну торгівлю призведе до того, що країни – учасниці не муситимуть автоматично підвищувати свої митні тарифи і дозволить диверсифікувати імпорт.

Чи не є це формою захисту російських виробників?

Останнього разу Путін сказав прямо і відверто, що Митний Союз (МС) підтвердив свою ефективність, бо 10% російського експорту до країн МС становлять машини, тоді як продаж цих самих машин до інших країн, ледь сягає 2% російського експорту. Це означає, що Білорусія та Казахстан просто змушені купувати російську техніку замість кращої закордонної.

Білорусія вступила до Митного Союзу, отримавши взамін дешевшу енергетичну сировину, однак чому Казахстан, де своєї нафти і газу цілком достатньо, також до нього приєднався?

Білорусія отримала не лише сировину. У листопаді 2011 року підписана угода, згідно з якою Росія в кредитах і субсидіях переказала Білорусії 20 млрд. доларів, або 40% її ВВП. За згоду Білорусії Росія заплатила високу ціну – насправді це була величезна дотація так званий bail-out (рятування від банкрутства) держави. У випадку з Казахстаном інша справа. Президент Нурсултан Назарбаєв є дуже зручним дипломатом, який усвідомлює необхідність домовлятися з Росією. Його держава з географічної точки зору не може обійтися без неї – бо по російській території пролягають трубопроводи та залізничні шляхи. Керівний принцип Назарбаєва полягає в тому, аби за жодних умов не залишатися сам на сам з Росією і тому він увійшов до Митного Союзу разом з Білорусією. Під час контактів з Кремлем він намагається поводитися як далекоглядний багатовекторник. Назарбаєв декларує дружбу з Росією, водночас при цьому уникає залучення безпосередньо російських інвестицій. У казахський газовий сектор в основному інвестує західні і китайські фірми. З іншого боку Казахстан розглядає Росію як меншу небезпеку аніж Китай, відтак демонструє прихильність до спільних стосунків.

Отже, Митний Союз може розширюватися?

Загалом Росія не дуже в цьому зацікавлена. Переговори про вступ Киргизстану і Таджикистану відбуваються зі швидкістю руху равлика. Кремль бачить, що це дуже дорого.

Але чому Росія намагається втягти Україну до Митного Союзу?

І так, і ні – якби не мусили за це платити і водночас могли упокорити Україну, то будь – ласка. Однак в самій Україні загалом не так вже й багато союзників такого наміру Кремля. Найбагатший українець Рінат Ахметов і друга найвпливовіша особа у державі після президента Віктора Януковича залишається великим прихильником входження України до зони вільної торгівлі Європейського Союзу – куди й експортує свою сталь. Підраховано, що за умови підписання Угоди про Асоціацію з ЄС він заробить 200 млн. доларів.

Тоді якими є російські плани стосовно України, якщо не вийде з Митним Союзом?

Думаю, що таких планів немає. Путін, насправді, лише тактик – незважаючи на те, що україно–європейські стосунки лише погіршуються йому не вдається нічим заохотити Україну і реалізувати політику її упокорення. Зрештою, йому б було простіше крокувати цією дорогою з Юлією Тимошенко, аніж з Януковичем - бо неодноразово давав коментарі щодо її справи. Нинішнього президента (України –ред.) не терпить і вважає його особою, якій не можна довіряти.

А як щодо економічних стосунків поміж Росією та Грузією?

Після приходу до влади Бідзіни Іванішвілі ситуація покращується і декларується відновлення торгових стосунків, які перервалися у 2006 році. Однак, часто буваю у Москві і за останні три місяці не помітив, аби на полиці російських магазинів повернулося грузинське вино і мінеральна вода. Схожа ситуація з питанням, яке стосується реконструкції залізничної траси, що проходить через Абхазію. Скидається на те, що Росія намагатиметься переконати нового прем’єра до повернення Грузії в СНД, а також долучення до зони вільної торгівлі - однак, з іншого боку Грузія постійно декларує європейські амбіції і веде з ЄС переговори про підписання Угоди про вільну торгівлю.

Одним із інструментів зовнішньої політики російської влади вважається «Газпром». Тим часом ви публічно стверджуєте, що Путін і його люди намагаються йому зашкодити…

«Газпром», аби функціонувати, повинен утримувати інвестиції на раціональному рівні 10 млрд. доларів США щорічно. Проблема в тім, що компанія інвестує значно більше: у 2011 році, коли вона оперувала величезною кількістю готівки, інвестувала 52 млрд. доларів. Можна підозрювати, що 42 млрд. доларів якимось чином і способом були вкрадені. А будівництво газопроводу, в якому 70% коштів становить хабар – повертає нас до тих, хто давав згоду на таку інвестицію (як кажуть росіяни, отримав «відкат»).

Сьогодні трубопроводи будуть двоє колег Путіна – Геннадій Тімченко і Аркадій Ротенберг. Набагато раніше разом з Путіним вони були членами дачного кооперативу «Озеро» під Петербургом (кузня кадрів адміністрації Путіна – ред.) і зрозуміло, що російським президент є негласним партнером у цих трансакціях. А все це - величезна крадіжка. І хоча «Газпром» у 2011 році мав найбільший чистий прибуток у світі в розмірі 44,5 млрд. доларів, водночас має дуже малу ліквідність, бо гроші десь розчиняються. Минулого року витрати склали аж 43 млрд. доларів, більшість з них була вкрадена. Це свідчить про те, що «Газпром» не функціонує як нормальне підприємство, а нагадує злочинний синдикат.

Ймовірно, це не перший випадок, наприкінці 90-х років схожі стосунки викрив Вільям Браудер, глава Hermitage Capital ...

Відверто – в даній ситуації цей процес спрощується, коли маємо справу з ре-націоналізацією і з серйозним обмеженням корпоративного управління.

Якщо «Газпром» впаде, хто тоді буде закручувати крани?

Останні роки свідчать про неефективність «Газпрому» як знаряддя зовнішньої політики. Його поведінка часто хаотична і примхлива, що спричиняє лише загострення стосунків на усіх фронтах. Наприклад, у 1997 році «Газпром» припинив транзит газу з Туркменістану на півтора року через що ця держава не могла експортувати газ допоки не збудувала трубопровід до Ірану. Саме в цей час російська фірма мала проблеми з надлишком газу. А в 2009 році стався загадковий вибух, який знову відтяв Туркменістан від російських газопроводів - після чого в цій країні вирішили оминати територію Росії під час експорту газу і навзамін перекачувати його до Ірану та Китаю.

«Газпром» вже дискредитував себе у всіх країнах Центральної та Східної Європи, бо поводиться як монополіст, котрим вже не є. Поводиться незвично зарозуміло, ціни на газ визначає в довільний спосіб. Різні для різних держав, в залежності від примхи. Польща, наприклад, платить набагато меншу ціну аніж Угорщина, Литва платить більше, аніж Латвія та Естонія і так далі.

Хто встановлює ціни – чи центр ухвалення рішень фактично знаходиться в Кремлі?

Путін керує «Газпромом» як своєю приватною фірмою, проте не має достатньо часу аби вникати в кожну деталь. На чолі фірми поставив абсолютно некомпетентного Олексія Міллєра, єдине завдання якого полягає в тому, аби не здійснювати жодного рішення всупереч волі і проти свого промоутера. Подейкують, що він алкоголік, має проблеми зі здоров’ям і не може ефективно працювати. «Газпром» став абсолютно дисфункціональним – в керівництві співіснують, принаймні , три групи: перша – економістів з Петербургу, які близькі до Міллєра, друга – старі і консервативні працівники «Газпрому», третя – пов’язана з КДБ. Вони постійно воюють поміж собою, що призводить до проблем у роботі концерну. Окрім того перед «Газпромом» з’явилися три потужні виклики, на які він поки що не реагує: поява на ринку зрідженого природного газу LNG, сланцевого газу і китайського ринку.

Хто виграє від занепаду «Газпрому»?

Вкрадені активи із «Газпрому» потраплять , в першу чергу, до «Новатэк» – незалежної газової фірми , яку контролює Геннадій Тімченко, решта до державної «Роснефти» - якою керує старий кегебіст Ігор Сєчін, також свою долю отримає банк «Россия», власником якого є Юрій Ковальчук – близький колега Путіна з петербурзьких часів, проте не виходець з КДБ, і який не підкоряється вже згадуваному Аркадію Ротенбергу.

Очевидно, що у всіх цих фірмах свою долю має Путін – знаємо це від одного з його співпрацівників - Сергія Колєснікова. Який у 2011 році втік з Росії до США. Рік тому журнал «Новое Время» опублікував з ним велике інтерв’ю, в якому Колєсніков розповів, що до його компетенції входило робота з понад 30 офшорними фірмами, в яких Путін особисто має акції.

Наше уявлення про російську державу як про ефективного гравця, що успішно обороняє стан своєї власності, не відповідає дійсності?

Все залежить від того як визначатимемо роль держави – якщо метою є крадіжка, то російська держава є дуже ефективною - бо керівництво стає щоразу багатішим.

***

Андерс Аслунд – відомий швецький економіст, який займається економікою країн колишнього СРСР. Науковий працівник Peterson Institute for International Economics, викладач Georgetown University. Раніше був керівником програми Росії та Євразії у Carnegie Endowment for International Peace, а також радником урядів Росії, України та Киргистану. Працював дипломатом у Москві, Варшаві, Кувейті і Женеві.

Матеріал «Obserwator Finansowy.pl» переклав Володимир Олійник

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: