Щоденник євроатлантиста. Лісабон, Брюссель, Майдан

Саміт НАТО в Лісабоні і саміт Україна-ЄС дуже вдало наклались у цьому році на річницю Помаранчевої революції. Дуже вдало тому, що є змога реально подивитись на те, як зовнішня політика Віктора Ющенка відгукується на сьогоднішньому сприйнятті України в світі. Західному світі, передусім.

Почну з Лісабону, з якого я щойно повернулась (про українські акценти на саміті НАТО читайте в моєму попередньому блозі). У португальській столиці було особливо помітно, наскільки робота «помаранчевого» президента далась взнаки: Україна за п'ять років встигла так запрограмувати західні та російські еліти на членство в НАТО, що нинішній стан – позаблоковості – сприймається як щось чужорідне й тимчасове. Всі, з ким вдалось порозмовляти у Лісабоні – і представники Альянсу, і росіяни, і наші вчорашні партнери по інтеграції в Альянс грузини, і самі українці – розглядають нинішню ситуацію з позаблоковим статусом України як досить штучну і аж ніяк не незворотню. «Тимчасові складнощі», – так охарактеризував українську ситуацію один з європейських президентів в кулуарах саміту.

Звісно, дехто може зауважити, що немало зробили для такого сприйняття і Кучма з Януковичем – часта зміна їх позицій щодо НАТО спровокувала те, що вже ніхто на Заході не здивується навіть найкрутішим дипломатичним поворотам Києва. Причому, Янукович продовжує працювати в тому ж дусі: як став президентом з помпою ліквідував всі структури, пов'язані з НАТО, і менше ніж за рік знову створив спеціальну комісію з партнерства з НАТО, яку напередодні Лісабону очолив міністр Грищенко. Питання: чи потрібно було все рубати на корню, щоб зараз відновлювати з нуля?

Так що, які б закони не приймались в Україні, як би міністр Грищенко не розповідав, що НАТО тільки партнер, факт залишається фактом: саме євроатлантична інтеграція сприймається у світі як природній стан зовнішньої політики України. Бажання країн-членів будь-яким чином підтвердити Бухарестське рішення щодо України у Лісабоні – лише маленький цьому доказ. Позаблоковий статус натомість розглядається як відхилення від норми.

Приблизно подібне відбувається і зі сприйняттям України з точки зору її демократичності. Україна за роки після Помаранчевої революції настільки привчила світ, що вона здатна проводити вільні вибори та поважати свободу слова, що сьогодні ні Євросоюз, ні США не готові серйозно сприймати Україну (на відміну від Росії) хворою на авторитаризм. Отож, скільки б не робилось заяв з приводу демократичних відхилень Януковича, скільки б Євросоюз не звертав увагу на недосконалі вибори чи тривожні тенденції зі свободою слова, факт залишається фактом. Недосконала та все ж демократія в Україні є для Заходу природнім станом Києва. Авторитаризм, в свою чергу, сприймається як відхилення від норми. І це при тому, що насправді Янукович у справі контролю над владою вже обігнав Путіна: останньому потрібно було кілька років, щоб підім'яти під себе всю систему в Росії, команда Віктора Федоровича в Україні справилась з цим завданням менше ніж за рік.

Так чи інакше, які б неприємні спогади таїли б в собі хаотичні постпомаранчеві роки, вони, тим не менше, виставили для України певні демократичні й зовнішньополітичні рамки. Вийшовши за їх межі Янукович буде відхилятись від норми. А відхилення від норми не часто вітаються... Особливо в таких консервативних містах, як Брюссель.

Поделиться: