«Все флаги в гости?»

Україні варто було б узагалі відмовитися від практики запрошення закордонних політиків на інавгурацію президента. Приїзд іноземців нагадує своєрідне змагання – до якого президента приїхало більше поважної публіки з-за кордону… Подібна конкуренція немає нічого спільного з державницькою політикою, вона більше скидається на прагнення задовольнити власне політичне самолюбство. Дуже цікавим і показовим у цьому плані є досвід Сполучених Штатів: у США іноземних політиків на інавгурацію не запрошують, інші держави на цьому заході представлені лише на рівні послів – і всі щасливі та задоволені.

Чи справді була суттєва різниця між інавгурацією Ющенка та Януковича? Однозначно була. Хоча б тому, що Ющенко п’ять років тому вважався таким-собі українським Лєхом Валенсою, відтак більшість закордонних гостей приїжджали не лише на інавгурацію президента України, але на інавгурацію конкретно президента Ющенка. У випадку з Януковичем більшість гостей прибули на інавгурацію саме президента України. Без прізвищ. Можливо, це не стосується хіба патріарха Кирила.

Симптоматично, що з лідерів Європейського Союзу на інавгурацію зголосились прибути передусім президенти Польщі, Литви, Латвії. Це – так звані «вічні» партнери України. Країни, які не залишали нашу державу навіть у часи ізольованого Леоніда Кучми і які найбільше виявляли солідарність із Києвом під час президентства Ющенка. Їхній візит – це чергова протокольна демонстрація поваги до вибору українського народу, до зміцнення демократичних традицій України, до європейського вибору нашої держави.

Водночас Франція і Німеччина, представлені на порівняно невисокому рівні міністрів у справах Європи, також продемонстрували, що Україна становить інтерес для Парижа і Берліна, але не настільки вагомий, аби Київ дозволили собі відвідати міністри закордонних справ Кушнер чи Вестервеллє. Тобто все залишається на своїх місцях: так було в часи і Кучми, і Ющенка. До речі, за моєю інформацією, французький міністр Леллюш навіть не залишився на офіційне прийняття, а одразу після церемонії у Верховній Раді відбув до Парижа.

Різниця в інавгураціях, можливо, полягає в рівні представництва Сполучених Штатів. П’ять років тому до Києва прибув держсекретар Колін Пауел, нині – радник із питань національної безпеки генерал Джонс. Насправді посада радника в чиновницькій ієрархії США одна з найважливіших, однак все залежить від того, хто цю посаду обіймає. Одна справа, коли це були Збігнев Бжезінські або Кондоліза Райс, і зовсім інша, коли – це, за всієї поваги, Джеймс Джонс. За наявною інформацією, він фактично не впливає на вироблення зовнішньополітичної стратегії Штатів. Генерала Джонс сьогодні швидше можна було б назвати солдатом; солдатом президента Обами. Причому солдатом, який готовий замінити в потрібних ситуаціях держсекретаря Хілларі Клінтон. Приміром, Джонс перебував у Польщі, коли та у вересні минулого року відзначала сімдесяту річницю початку Другої світової війни (пані Клінтон у цей час була в африканському турне); генерал Джонс також нещодавно представляв США на Мюнхенській конференції з питань безпеки (і це теж був прояв ставлення Вашингтона до цієї події), хоча в Німеччині очікували на Клінтон. Тому ви самі можете зробити висновок, як ставиться до президента Януковича його американський колега.

У будь-якому випадку, добре, що на інавгурацію до України прибула велика кількість закордонних гостей. Це має відучити окремих українських маніпуляторів від заяв про те, що «Україну ніхто не чекає ані в ЄС, ані в НАТО». Україну чекають, тільки вона мало робить задля того, аби це чекання матеріалізувалося в щось більш конкретне. А ще – Янукович мав змогу особисто познайомитись з багатьма західними колегами, які про нього більше знали з газетних публікацій зразка 2004 року. А це, погодьтесь, не дуже вдалий бекграунд для вибудовування будь-яких двосторонніх відносин…

Поделиться: