Післявиборча Європа. Кого більше: друзів чи ворогів?

Хронологічно зміни почалися із цьогорічних виборів до Європарламенту. Вибори посилили представництво проросійських сил. І хоча вони мають не настільки міцні позиції, щоби заблокувати законодавчий процес, в цілому тенденція до збільшення в ЄП відсотка ксенофобських і антиєвросоюзних угрупувань є небезпечною як для України, так і для інших країн Східного партнерства. Як і раніше, в ранзі топових об’єднань в ЄП лишаються представники Європейської народної партії та соціалісти. Щоправда і перші, і другі втратили чимало місць у Європарламенті (відповідно: 60 і 30 мандатів).

Прем’єр-міністр Франції Мануель Вальс порівняв результати останніх виборів із землетрусом, адже вони забезпечили ультраправому «Національному фронту» 24 місця у Європарламенті. «Для Євросоюзу настав поганий час, якщо партія із настільки расистською, ксенофобською та антисемітською програмою отримала 25 відсотків голосів виборців у Франції», - прокоментував успіх «Національного фронту» президент Європарламенту Мартін Шульц.

Не менш тривожна ситуація склалася й у Британії, де перемогу на виборах до Європарламенту здобула «Партія незалежності», яка домагається жорстких обмежень на приплив іммігрантів і обіцяє вивести країну зі складу ЄС. Британські праворадикали отримали 27,5% голосів і випередили Консервативну партію прем'єр-міністра Девіда Кемерона із результатом 24%, і головну опозиційну Лейбористську партію з її 23,5%. Прикметно, що це перший програш консерваторів і лейбористів, від 1910 року. Більше ста років дві головні британські партії лише чергувалися одна з одною, не пропускаючи нікого вперед.

Євроскептики перемогли і в Данії. Там антиімігрантська і антиєвропейська «Народна партія» отримала 26,7% голосів виборців, забезпечивши собі чотири з тринадцяти данських місць в Європарламенті.

Тим часом в Греції спостерігається тріумф як ліворадикальних, так і ультраправих сил. За опозиційну партію СІРІЗА, що виступає проти жорстких заходів економії, запропонованих Євросоюзом, проголосувало 26,6% виборців, а крайньоправа «Золота зоря», отримала 9,4% голосів і три місця в Європарламенті.

Це є унаочненням того, як вплинула зміна складу Європарламенту на ратифікацію Угоди про асоціацію з Україною. За надання Україні асоційованого членства проголосували 535 депутатів, проти – 127. З них 47 представляють «Європейських об’єднаних лівих», 23 є націоналістами з групи «Європа за свободу і пряму демократію», ще 50 депутатів, включаючи доньку і батька Ле Пен, виявилися позафракційними, але більшість з них є також ультраправими націоналістами та євроскептиками.

-- Туск і Могеріні

Гра на контрастах

Перебувати в оточенні євроскептиків - не вельми комфортна справа. Bпізнавання у новопризначеному єврочиновнику дружньої до України постаті завжди діє заспокійливо. Новий голова Європейської Ради Дональд Туск, обраний замість бельгійця Германа Ван Ромпея, власне є саме такою постаттю. Туск належить до числа лідерів, котрі входять до складу фракції ЄНП у Європарламенті. Саме ЄНП, зауважимо, не дала жодного голосу проти ратифікації Угоди з Україною.

Під час свого виступу перед радою правління очолюваної ним партії Туск повідомив про акції саботажу мобілізації на Закарпатті, зростання активності російської агентури в Польщі та в Україні. Саме тоді Туск зацитував слова Барозу про погрозу Путіна щодо захоплення Києва упродовж 24-х годин. І цього виключати не можна, вже від себе додав Туск.

Відомо, що обрання екс-прем’єра Польщі мало збалансувати іншу кадрову заміну, а саме призначення міністра закордонних справ Італії Федеріки Могеріні Верховним представником ЄС з питань закордонних справ та політики безпеки. Могеріні обійняла посаду після Кетрін Ештон - про вагомість постаті Ештон можна сперечатися, проте у симпатіях баронеси до України сумніватися не доводиться.

«Яка чудова пара» - так Der Spigel прокоментував обрання Дональда Туска і Федеріки Моґеріні новими лідерами Європейського Союзу. Далі часопис стверджує, що вони обидвоє будуть працювати на зрівноваження інтересів усіх країн членів ЄС: «вона є відкрита для врахування страхів Росії, з котрою Італія має тісні економічні стосунки, Туск же як давній діяч «Солідарності» зараз виступає за тверду лінію стосовно Путіна»

Французька Le Monde на підставі мовних здібностей польського прем'єра прогнозує, що добре знання німецької - це близкість з Берліном, слаба англійська - це більший реалізм у стосунках із США, а незнання французької - це обгрунтована дистанційованість у стосунках із Парижем.

Le Monde нагадав, що упродовж понад шестимісячного кофлікту в Україні власне Дональд Туск разом із очільниками трьох балтійських держав був найактивнішим політиком в ЄС у той час, коли «Ангела Меркель і Фрасуа Олан зволікали з реакцією, сподіваючись на падіння темперптури в Кремлі»

Що стосується Могеріні, то проти її обрання категорично виступали Польща, Литва, Латвія та Естонія. Вони закидали Риму надто м’яку і поступливу позицію щодо Росії, вказуючи на тісні економічні зв’язки між Італією та Росією, які перша вважає своїм пріоритетом. Побоювання Польщі та країн Балтії не були безпідставними: Італія хоч і не увійшла до четвірки країн, котрі висловилися проти санкцій щодо Росії, але дала зрозуміти, що виступатиме надалі проти розширення санкційного переліку.

Сама Федеріка Могеріні помічена у запопадливих висловлюваннях щодо РФ. «Ми мусимо дивитись в обличчя нашому східному сусідові - Росії. Росія, можливо, і не є партнером ЄС сьогодні, але залишається стратегічною країною і нашим сусідом. Ми маємо переоцінити наші відносини з цією державою», - зазначає Могеріні. Про яку саме «переоцінку» стосунків йдеться, пояснювати, очевидно, не варто.

Водночас із тим, найсвіжіша заява Могеріні не потрапляє у продемонстровану раніше проросійську тональність. ЄС повинен докласти всіх зусиль, щоб не допустити створення сухопутного коридору між Кримом і рештою території Росії, зазначила Могеріні, виступаючи на слуханнях у комітеті Європарламенту з міжнародних справ. А далі - ще важливіший меседж: ЄС має бути єдиний і діяти на основі солідарності, підкреслює Верховний представник Євросоюзу. І ЄС повинен діяти, «а не думати, як на це (ймовірне прорізання коридору та захоплення РФ нових територій) реагувати».

Посаду, яку обіймає Могеріні, називають іще «союзним міністром закордонних справ». Упродовж десяти років вона належала Хав’єру Солані, і коли він отримав портфель, в адміністрації Біла Клінтона жартували, що пост цей засновано у відповідь на запитання Генрі Кісінджера, який цікавився, кому йому дзвонити, якщо виникне бажання «поговорити з Європою». У 2009 році вступу на посаду Кетрін Ештон - повноваження «союзного міністра» були розширені: носій звання отримав право на місце у Європейській комісії та на головування у Раді з закордонних справ.

Голова Євроради Дональд Туск має право на скликання позачергових самітів Євросоюзу. Його роль не є технічною, як прийнято вважати, адже поза організацією ординарних засідань, очільник Європейської Ради може проявити ініціативу і привернути увагу європейської спільноти до надзвичайної події. Враховуючи війну, яку ведеться проти України, це - вкрай важливий важіль впливу. А те, що цей важіль опинився в руках друга України, робить його ще більш значущим.

І до, і після свого затвердження на новій посаді Дональд Туск залишається поки що недосяжним для українських владоможців прикладом того, як можна бути чесним, послідовним, називати речі своїми іменами і при цьому зробити карколомну кар'єру. «Зараз не на часі красномовство та оптимізм. Бо оце «Ніколи більше не бути війні» перебуває у конфронтації із тим, що відбувається сьогодні на сході України», – заявив Туск на Вестерплятте і вказуючи на напис «Nigdy więcej wojny». «Цей заклик не повинен створювати ілюзію, що світ позбувся спокуси, що навколо нас немає людей і немає країн, які не хотіли б зробити з війни спосіб ведення власної політики», – додав він.

Інша широко цитована фраза Туска - про те, що він разом з Федерікою Могеріні вдаватиметься до «відважних, але не радикальних кроків» із врегулювання ситуації в Україні - не повинна сприйматися як корекція його попередньої позиції. Туск як голова Євроради зробить все від нього залежне, аби тримати баланс інтересів країн, що належать до євроспільноти, не забуваючи при цьому про криваву бійню на українському сході. В умовах, коли українська влада, через півроку війни, не квапиться вводити власні санкції проти агресора – така позиція вже важить чимало.

-- Нові обличчя в Єврокомісії

Брасер, Юнкер, Хан

Іще одна знайома і політикам, і обивателю персона - переобраний головою Європарламенту Мартін Шульц - також залишається у колі симпатиків України. Він є послідовним прихильником поглиблення політики євроінтеграції. Приписана Шульцу теза про те, що найближчим часом жодна країна (і Україна зокрема) не стане членом Європейського союзу, є прикладом довільного трактування висловлювань, яке так полюбляють українські ЗМІ. Контекст сказаного Шульцом включав думку про більшу актуальність реальної допомоги України «тут і зараз», аніж вибудовування проекцій на майбутнє.

Саме Шульц був одним із тих політиків, котрі першими попередили Росію, що на неї чекає масштабна конфронтація з Євросоюзом, яку Москва програє. Саме він був тим, хто аплодував і санкціям щодо Росії, і санкціям щодо осіб, «винних у насильстві в Україні». Саме Шульц закликав Януковича не підписувати диктаторські закони 16 січня, а згодом заявив, що глибоко шокований кровопролиттям у Києві. Нарешті, Мартін Шульц був і одним з тих, хто відразу визнав нову українську владу, що постала після втечі попереднього президента.

Якщо Європарламент залишився при старому керівникові, то інша інституція ЄС - Європейська комісія - має віднедавна головою Жана-Клода Юнкера, колишнього прем’єр-міністра Люксембургу. Європейська комісія має право законодавчої ініціативи, відповідає за зовнішні контакти та розпоряджається фінансами. Новий голова зосередиться на роботі внутрішніх механізмів ЄС. Україна для Юнкера не більше, ніж суб’єкт за межами Євросоюзу.

Проти кандидатури Юнкера різко висловлювалась Велика Британія Девіду Кемерону категорично не сподобався намір Юнкера «скоротити право держав на проведення власної політики». Натомість Німеччина в особі Ангели Меркель підтримала висуванця - кажуть, що саме це схилило шальки терезів на його бік.

Виборча програма Юнкера полягає у подальшій централізації структур ЄС разом із поглибленням співпраці з НАТО. «Нам потрібно спільне представництво перед зовнішнім світом», – говорить Юнкер. Політик націлений на зміцнення внутрішньої валюти ЄС, встановлення єдиних соціальних стандартів, мінімізацію енергозалежності країн-членів ЄС.

Як представникові «старої Європи» Юнкеру не надто цікава Європа «нова», тобто східна. Це не є ані доброю, ані поганою звісткою для України. Адже саме заангажованість проблемами європейського «ядра» буде визначати позицію голови Європейської комісії щодо Росії. І позиція не має бути ані поступливою, ані м’якою.

Ще одна заміна гравця: замість Штефана Фюле єврокомісаром із питань політики сусідства та розширення стає австрієць Йоганес Хан. Попри негативні пронози, ця посада збереглася, і спочатку на неї призначали словака Мароша Шефчовича (у підсумку, йому у Єврокомісії дісталися питання транспорту та космосу). Обрання Шефчовича не було би позитивом для України: при всій територіальній близькості та спільності коріння чех Фюле та словак Шефчович репрезентують різні світоглядні доктрини. Спільного у обох політиків небагато - хіба що навчання у московському інституті Міжнародних відносин. Шефчович належить до партії «Курс - соціальна демократія», лідером якої є прем'єр Словаччини Роберт Фіцо, відомий прихильник Путіна та противник посилення санкцій проти Росії.

Втім, згідно із розподілом, оголошеним Жаном-Клодом Юнкером, куратороство над Україною дістає Йоганес Хан. І хоч за самим Ханом тягнеться давній скандал з плагіаторством, політик видається доволі симпатичним для України персонажем. Він вже заявив про те, що вважає за необхідне продовження курсу на тісне співробітництво з Україною. У цьому випадку, як підкреслив Хан, ідеться не лише про гроші, а про заохочення всіх необхідних реформ. Хан обіцяє підтримку ЄС у відновленні зруйнованого війною Сходу.

Серед решти єврочиновників безпосередньо до України буде мати стосунок також сфера діяльності іспанського комісара з питань енергетики Мігеля Аріаса Каньєте і грека Димитріса Аврамопулоса. Останній займатиметься візовим діалогом з нашою країною. І якщо позиція Мадрида - проукраїнська, то Афіни є однозначно проросійськими.

Головування у ПАРЄ після Жана-Клода Міньйона відійшло до Анн Брасер. Це добре для України призначення. 64-річна Брасер походить з Люксембургу, у ПАРЄ вона очолює групу «Альянс лібералів і демократів за Європу». Вступ на посаду Брасер ознаменувала поїздкою на Донбас, де висловила підтримку Україні і пройшлася по Росії. «Територіальна цілісність України, безумовно порушена. Також були порушені закони України та міжнародні закони, в тому числі і Будапештський меморандум. Ми нагадуємо про це Росії, і я особисто жорстко критикую і засуджую Росію за таку поведінку», – зазначила Брасер.

-- НАТО

Підтримка України чи профанація дружби

У 2014-му змінилося керівництво Північноатлантичного Альянсу. Новим очільником НАТО став норвежець Йенс Столтенберг, котрий відразу задекларував завданням номер один зміцнення безпеки членів Альянсу і підтримку незалежної, демократичної, орієнтованої на Захід України. Генсек НАТО пообіцяв також підтримувати «присутність і діяльність у східній частині Альянсу».

Показово проукраїська риторика Генсека НАТО відчутно контрастує з його минулим. Навіть якщо списати чутки про те, що Столтенберг у минулому був завербованим КҐБ агентом на певну міфологізацію, деякі сторінки його біографії вимагають додаткового тлумачення. Достеменним фактом є те, що у 1980-ті Столтенберг очолював молодіжне крило Норвезької робітничої партії (НРП), котра на початку ХХ століття була тісно пов’зана з Комінтерном, а відтак і з СССР.

Відомо також і про спілкування Столтенберга з культурним аташе радянської амбасади Борисом Кириловим у 80-х роках. Які саме наслідки мало таке спілкування - найкраще знає лише новообраний Генсек НАТО, але те, що Кирилов був агентом КҐБ, схиляє до певних роздумів. Один із норвезьких таблоїдів у 2011-му присвятив зв’язкам НРП та КҐБ окреме розслідування, що викликало тоді значний резонанс.

Нарешті, Столтенберга особисто добре знає Путін. Останній характеризує натівця як відповідальну людину й інформує про свою повагу до нього. З вуст Владіміра Путіна це звучить як репутаційний вирок. Контакти цих двох осіб були особливо інтенсивними під час очолювання Столтенбергом уряду Норвегії. Теперішнй президент РФ, а тодішній глава російського уряду, обговорював зі своїм колегою безліч питань – від будівництва Північого потоку до введення безвізового режиму у прикордонних областях обох держав.

Стосунки Путіна та колишнього Генсека Андерса Фога Расмусена були значно гіршими. Расмусен волів називати конфлікт на сході України агресією Росії, додаючи при цьому, що дії РФ стають головним викликом для НАТО, Путін натомість звинувачував Альянс у антиросійській політиці.

«Через російську агресію проти України змінилася картина нашої безпеки», - казав доволі образно Генсек НАТО Фоґ Расмусен на міністерському засіданні НАТО, і можна бути певним, що новопризначений очільник НАТО не наважиться повторити подібні слова.

Заміна Расмуссена Столтенбергом стала б доволі відчутною втратою для України, якби не фактично повна відмова теперішньої української влади від курсу на вступ до НАТО. Небажання вести Україну до Альянсу певною мірою нівелює значення персони, яка керує НАТО. Відтак першочерговою проблемою стає вже не те, хто знаходиться біля керма Альянсу, а те, хто очолює Україну. Що ж стосується Столтенберга, то його проукраїнські вислови, вочевидь, звучатимуть надалі. Керівництво України значно полегшує завдання Генсека НАТО вправлятися у красномовстві, за яким немає жодної конкретики.

У Європі й досі не можуть оговтатися від відтермінування вступу в дію Асоціації з ЄС. Один з депутатів Європарламенту - поляк Яцек Саріуш-Вольсьский - переконаний, що акт відтермінування сприйматиметься Росією як прояв слабкості. А ось що заявляє президент фракції зелених у ЄП Ребека Хармс: «Ми не можемо допустити, щоб Путін отримав те, що він хоче. Європейці займаються самообманом». На думку Хармс, потрібно бути наївним, щоб радіти з того, що 16 вересня відбулась синхронна ратифікація Угоди про Асоціацію. «Ми не можемо продовжувати слухати українських олігархів, треба почути інших людей, щоб зрозуміти, що потрібно Україні», - зазначила Хармс.

Як правило, те, що справді потрібно Україні, дисонує із тим, що потрібно її олігархам. У цьому Європа, на жаль, ще матиме нагоду переконатися.