Де «робитимемо» Крим: Мінськ, Нормандія, Женева?

Уявімо на мить абсолютно нереалістичну річ. Росія почала виконувати Мінські домовленості. Що в такому разі буде з санкціями, запровадженими щодо РФ? З високою долею ймовірності можна припустити, що санкції в цьому разі скасують. Але що тоді буде з Кримом?

Уявімо іншу річ. Також поки нереалістичну, але не настільки, як перша. З тих чи інших причин Європа відмовилася продовжувати санкції щодо РФ. Що в такому разі буде з Кримом? Я не впевнений, що в цій країні є бодай одна людина, яка зможе чітко відповісти на це питання.

Сподіваюся, мене не вважатимуть ані затятим песимістом, ані зрадофілом, але я бачу ситуацію так. Як би не розвивалися події на Донбасі та довкола нього, Крим приречений на програш. Маю на увазі – на програш приречена справа його повернення. Принаймні, за тієї політики, яку провадить влада України зараз. Я був би радий помилитися, але поки що не бачу тих чинників, які переконали б мене у зворотному.

Українському керівництву чомусь здається, що час стоїть на місці. Лише 20 січня 2016 року президент Порошенко підписав указ про створення служби з деокупації Криму. Подумаєш, плюс-мінус два роки. Акурат до другої річниці анексії півострову Банкова згадала, що у нас вкрали Крим. Далі ще цікавіше: протягом 2016-го Київ «має намір запустити дипломатичну ініціативу, спрямовану на відновлення українського суверенітету над тимчасово окупованою територією». Це – з офіціозу.

Я – не дипломат і не держчиновник, і не беруся судити про те, чи потрібна ціла окрема ініціатива або служба з деокупації. І чи означатиме така служба бойову, мобільну команду високофахових юристів, готових битися в судах міжнародної юрисдикції за повернення Криму, чи це буде черговий «мінстець» – профанація роботи і утримання нікому не потрібного чиновницького апарату.

Не буду надто оригінальним, якщо повторю слідом за Рефатом Чубаровим, що тему Криму слід було обов’язково вплітати в канву Мінського процесу. Натомість Петро Порошенко воліє говорити про формат «Женева плюс», до якого, окрім України та Росії, мають долучитися також Євросоюз і США. Женевський формат має свою коротку історію: в квітні 2014-го в цьому місті вже збиралися всі чотири вище названих перемовника, аби обговорити тривожні події на Сході України, які тоді ще тільки розгорталися.

Надалі відбулося переформатування: до переговірників долучилися представники «ДНР» та «ЛНР», США відійшли, а самі перемовини перемістилися до Мінську. На сьогодні це – один з центрів прийняття рішень. Другий втілює «нормандська четвірка». Третій хоче запустити Порошенко, «присвятивши» його проблемі Криму. Та чи є в цьому сенс?

Зовсім не факт, що Росія братиме участь у женевському форматі. У неї немає для цього мотивації. Прес-секретар Путіна Пєсков вже заявив, що тема Криму закрита. Відтак добровільно Кремль за стіл женевських перемовин не сяде. Його можна хіба що примусити або спробувати примусити. Як? Звісно, лише силою. Кандидат в президенти США Джеб Буш назвав Путіна «хуліганом», з яким варто говорити виключно його його ж мовою.

Такою мовою була і лишається мова санкцій. Але не варто було від самого початку розділяти санкції за Крим та санкції за Донбас. Між тим так сталося, що на сьогодні це різні речі. Повторюся: якщо раптом міжнародна спільнота визнає Мінські домовленості виконаними (або, як варіант, Путіну вдасться переконати європейців, що це саме Україна винна у їхньому зриві), санкції можуть бути згорнуті.

І це повний нонсенс. Адже спочатку західні країни ввели санкції саме через Крим. Через Крим (підкреслюю!), а не через Донбас. Першими по Кремлю вдарили Сполучені Штати – вони запровадили санкції 6 березня 2014-го, згодом до них долучилися й європейські держави. (Сама Україна, до речі, виглядала на їхньому тлі безнадійним аутсайдером, бо наш уряд зважився на санкції лише в середині 2014 року, але мова зараз не про це).

І резолюція ООН про підтримку територіальної цілісності України від 27 березня 2014 року була так само прийнята через Крим. До проголошення «суверенітету» «ДНР» на той час лишалося ще 10 днів («ЛНР» – місяць), і в пріоритеті міжнародної спільноти був Крим, а не сепаратистські ігри на Сході України. Але, як не прикро, саме Крим, з якого починалася міжнародна підтримка України, ризикує її втратити.

Світ втомився від україно-російської війни. До того ж, останні два роки породили нову проблему – загрозу радикального ісламізму, загрозу тотального терору і навалу біженців, котрі заполонили західну Європу. Росія миттю вхопилася за позиціонування себе як «християнського оплоту» проти радикального ісламу і вже почала втокмачувати цю ідею контрольованим Кремлю західноєвропейським правим партіям.

А ті своєю чергою заробляють на цьому бали і тиснуть на уряди своїх країн. В Америці ж тим часом – розпал президентської кампанії, результат якої лишається неспрогнозованим. На тлі всього цього Київ заявляє про потребу розгорнути «женевський формат» перемовин щодо Криму. Який відгук отримає подібний заклик?

Питання не риторичне, а практичне, оскільки мені, приміром, дуже хотілося б мати на нього відповідь. Мінус цієї затії в тому, що якщо в женевських перемовинах братимуть участь лише Україна, Євросоюз та США, увесь процес зведеться до декларування вже відомих всіх істин і повторювання резолюції ООН. Натомість її плюс – у формалізації міжнародної коаліції, яка дійсно виступатиме за повернення Криму.

Але біда в тому, що Україна згаяла надто багато часу. І це провина виключно українського керівництва, якому немає за це виправдань. Друга провина (чи друга помилка) полягає у виключенні Криму з усіх підписаних в Мінську меморандумів.

З Мінських перемовин Росія не вийде при всьому її бажанні, адже тут йдеться про санкції, яких Путін сподівається позбутися, граючи на публіку у сумлінного переговірника. Саме тут й слід було дотискати Москву, не залишаючи їй шансів уникнути розмов про Крим.

До речі, така можливість все ще існує. І виглядає вона не такою й примарною порівняно із женевським форматом, з якого навряд чи вийде користь. Але чи вхопиться за цю ідею президент країни та його команда? Схоже, що ні, адже ними вже намічено зовсім інший алгоритм дій. Помилковий цей алгоритм чи ні – покаже час. Якщо він (час) у нас взагалі залишиться…