Институт им. Кураса «упокоил» двуязычье Колесниченко-Кивалова (Документ)

Законопроект двух отчаянных регионалов - Вадима Колесниченко и Сергея Кивалова - о статусе региональных языков, который де-факто является замаскированным старым законопроектом о втором государственном русском языке, в пух и прах разгромил… Институт политических и этнонациональных исследований имени Ивана Кураса Национальной академии наук Украины.

В аппарате Верховной Рады «Главкому» удалось раздобыть экспертное заключение, подготовленное сотрудниками государственного экспертного учреждения, в котором четко указано, почему данный законопроект неприемлем в принципе.

Вот что в нем указано:

-- ЕКСПЕРТНИЙ ВИСНОВОК ЩОДО ПРОЕКТУ ЗАКОНУ УКРАЇНИ «ПРО ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ»

Гострота мовних протистоянь в українському суспільстві вимагає як істотного коригування політики держави у мовній сфері, так і особливої ретельності, виваженості, наукової коректності у законодавчому формулюванні напрямів і механізмів такого коригування. Оскільки постійним „каменем спотикання" у політичному й науковому дискурсі виявилися проблеми імплементації до українського законодавства положень „Європейської хартії регіональних мов або мов меншин", можна зрозуміти й поділити наміри розробників поданого на розгляд Верховної Ради законопроекту щодо забезпечення громадянам України усього комплексу тих іромадянських і політичних прав у мовній сфері, які вже дістали закріплення у міжнародно-правовому полі й відповідній практиці.

Доводиться, на жаль, констатувати, що текст представленого законопроекту далекий від досконалості як щодо змісту, так і щодо форми. Звернемо увагу лише на такі його вади:

1. Зміст законопроекту значно вужчий за його назву. По суті, він обмежений регулюванням практики мововжитку, тоді як пріоритетними сферами мовної політики є значно ширше коло проблем, включаючи роль мови у національній інтеграції, забезпеченні культурного суверенітету, гарантуванні національної безпеки, узгодженні суспільних, групових та індивідуальних інтересів, запобіганні лінгвістичній сегрегації й дискримінації тощо. Щоб законопроект відповідав своїй назві, у ньому має йтися і про завдання мовного планування й менеджменту, лінгвістичного моніторингу якісного рівня поліграфічної, інформаційної, рекламної та іншої продукції, про впровадження єдиного загальнодержавного правопису, про прищеплення громадянам стереотипів цивілізованої мовної поведінки у різних комунікативних ситуаціях тощо. А найголовніше - про уникнення натискних методів у процесі реалізації мовної політики, про утвердження європейських стандартів толерантності у мовній сфері, про сприяння розвиткові міжкультурного діалогу та виховання у громадян поваги до усіх мов і культур світу.

Навіть порівняння із чинним Законом про мови (назва якого набагато скромніша) свідчить не на користь пропонованого законопроекту. Зокрема, у ньому не дістали відображення важливі тези Закону 1989 р. про беззастережні гарантії не лише мовних, а й національно-культурних прав, про цільове призначення забезпечення українській мові статусу державної (розвиток духовних творчих сил народу і гарантування його суверенного майбуття), про значення мовного виховання в системі державних пріоритетів, про спеціальні заходи охорони мовних пам'яток тощо.

2. Навряд чи когось здатен задовольнити фаховий рівень представленого законопроекту. Чого варте одне лиш запровадження терміна „плюрилігвізм" (Ст.5)! Подаючи власні визначення термінів у Ст.1, автори вдаються до спрощень, які, по суті, вихолощують основний критерій виокремлення мовних груп чи меншин: їхнє налаштування на обстоювання групових мовних прав. Якщо характеризувати мовну групу лише як групу осіб, що проживає в Україні і має спільну рідну мову, під це визначення можна підвести будь-яку спільноту. Так само і критерієм мовної меншини у розробників виступає лише її чисельність та відмінність її мови від державної. А ось який вигляд, приміром, має визначення мовної меншини у експертних колах ООН: „група осіб, які вживають у приватному та громадському житті письмово та/або усно мову, яка є відмінною від вживаної на даній території і не є державною мовою; мета цієї групи полягає у підтримці такої мови та турботі про неї" (Мовна ситуація в Україні: між конфліктом і консенсусом. - К., 2008. - С. 169).

Відзначимо також, що поняття «рідної мови» (ч. 8 ст. 1) суперечить положенню ч. 1 ст. З законопроекту: «Кожен має право вільно визначати мову, яку вважає рідною», адже ч. 8. ст. 1 передбачено «об'єктивний» (хоча і хибний) критерій визначення «рідної мови», а за ч. 1 ст. З «рідна мова» - питання вільного волевиявлення. Водночас, потрібно наголосити: ст. 1 «Визначення понять» Європейської хартії регіональних мов або меншин взагалі не передбачає поняття «рідна мова».

У Європейській хартії регіональних мов або меншин використано й поняття, яке не знайшло відображення в законопроекті - «не територіальні мови». Зокрема у частині с) ст. 1 Хартії йдеться: «термін "нетериторіальні мови" означає мови, якими користуються громадяни держави і які відрізняються від мови (мов), що використовується рештою населення держави, але які, незважаючи на їхнє традиційне використання в межах території держави, не . можуть вважатися найбільш поширеними в межах конкретної місцевості цієї держави». До таких мов в Україні мають бути віднесені, зокрема, караїмська та ідиш. Однак законодавче забезпеченні розвитку цих мов, без опосередковування поняття ратифікованої Україною Хартії, наражатиметься на труднощі.

Доволі спірним представляється трактування у законопроекті поняття „регіон". Попри його загальновизнану полісемантичність і багатофункціональність навряд чи можна вважати регіоном окреме селище чи село. Крім того дублювання понять «регіон» і «територія», що простежується у законопроекті, лише ускладнює термінологію законопроекту.

3. Розробники, здається, не повною мірою усвідомлюють імовірні ризики, пов'язані із закріпленням у новому Законі деяких контроверсійних положень, що містяться у далеко не бездоганному законі 2003 р. про ратифікацію Європейської хартії. Про необхідність нового перекладу документа з уточненням його назви говорилося десятки разів на різних рівнях. Коректний (а не скалькований з російської) переклад англійської назви документа „European Charter for Regional or Minority Languages" мав би бути: „Європейська хартія регіональних або міноритарних мов". Адже у Пояснювальній записці до Хартії чітко визначена її мета: захищати не мовні меншини, а регіональні й міноритарні мови. Йдеться, отже, про пріоритетний захист малопоширених, „загрожених" мов, причому держави мають на власний розсуд створювати їхній перелік і обирати відповідні режими захисту.

У законопроекті вводиться підтверджувана збиранням підписів десятипроцентна норма, необхідна для одержання особливого статусу недержавної мови на певній території (допускаються, щоправда, винятки у бік зменшення за поданням місцевої ради). Зрозуміло, що цей бар'єр на значній території України, крім західних областей, здатна легко здолати російська мова, а от караїмській, кримчацькій чи ромській це явно виявиться не під силу. Отже, мови, яким справді загрожує зникнення, ніякого захисту не отримають, чим зміст важливого міжнародного документа у вітчизняному імплементаційному полі цілковито вихолощується.

Розробники дещо розширили й підправили список мов, які, на їхній погляд, потребують захисту, усунувши з попереднього закону очевидні „проколи" щодо неіснуючих в Україні єврейської та грецької мов (тепер фігурує ідиш і новогрецька).

Однак віднесення до регіональних мов новогрецької є сумнівним. Греки Приазов'я послуговуються не новогрецькою, а румейською й урумською мовами. Саме ці мови склалися історично, причому саме на території України. Звісно, увага до розвитку традиційних мов греків Приазов'я не заперечує можливості розвитку новогрецької в разі такого зибору самою грецькою меншиною.

Згідно тексту Європейської хартії регіональних мов або меншин: «термін "регіональні мови або мови меншин" (...) не включає діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів» (п. II ч. а) ст. 1). Отже, віднесення кримчацької та русинської мов, які є діалектами відповідно кримськотатарської та української мов до регіональних суперечить і Хартії, і закону України про її ратифікацію.

4. Очевидно, що положення ч. З та ч. 5 ст. 6 законопроекту не узгоджуються. Ч. З ст. 6 суперечить і ч. 6 преамбули Європейської хартії регіональних мов або меншин: «охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх». У той час як преамбулою Хартії наголошується на непорушності статусу «офіційних мов», ч. З ст. 6 законопроекту застерігає від будь-якого обмеження застосування регіональних мов з боку мови офіційною. А отже, ст. 6 законопроекту має бути приведена у відповідність до положень Хартії.

5. У ряді статей без будь-яких пояснень надаються особливі привілеї російській мові. Зокрема, Ч. 5 ст. 11 передбачено: «Тексти офіційних оголошень, повідомлень виконуються державною мовою. У межах території*, на якій відповідно до умов частини третьої статті 8 цього Закону поширена регіональна мова (мови), за рішенням місцевої ради такі тексти можуть розповсюджуватись у перекладі цією регіональною або російською мовою (мовами)». Ч. 1 ст. 22 встановлює, що «Офіційними мовами інформатики в Україні є українська, російська та англійська мови». Це положення, по- перше, явно суперечить тому, що мовою інформатики (програмування) не лише в Україні, айв усьому світі є англійська, по-друге, причини, з яких визначено особливий статус російської мови - незрозумілі взагалі.

6. Незрозумілий зміст п.8 Ст.7. Якщо за межами території, на якій поширена регіональна мова, вона може вільно використовуватися у порядку, який визначається цим Законом, тоді який сенс мають процедури формування ініціативних груп, складання підписних листів, прийняття відповідних рішень місцевими радами?

7. Ч. 7 ст. 20 передбачає: «В усіх загальних середніх навчальних закладах забезпечується вивчення державної мови і однієї з регіональних мов або мов меншин. Об'єм вивчення регіональних мов або мов меншин визначається місцевими радами відповідно до законодавства про освіту з урахуванням поширеності цих мови на відповідній території». На практиці за цією статтею приховане прагнення впровадити обов'язкове вивчення російської мови у регіонах, де не функціонують регіональні мови. Взагалі у низці статей проекту сферу вживання регіональних мов окреслено нечітко, що дає змогу виправдати вживання цих мов одна замість одної (тобто російської замість інших) або навіть замість української.

8. Важливим механізмом надання російській мові переваги над українською є передбачена законопроектом відмова від регулювання мововжитку в телерадіопросторі та кінопрокаті, що означає згоду держави на вільну конкуренцію мов, у якому, з огляду на кращі ринкові умови, неминуче перемагатиме російська. Досвід попередніх років, коли ефективного державного регулювання в цих практиці не було, показує, що відсутність такого регулювання , призводить до панування російської мови та маргіналізації української внаслідок її обмежених ринкових можливостей. Відтак, держава повинна застосовувати певні механізми, що забезпечували б відповідне до чисельності мовців уживання української та міноритарних мов у різних практиках. Такі механізми «позитивної дискримінації», або «підтримчих дій» застосовували й застосовують багато демократичних країн, зокрема й щодо своїх офіційних/державних мов.

Тому статті про мову недержавних практик потребують принципових змін, що заклали б такі регулятивні механізми. Щодо кінопрокату, то чинну норму про обов'язкову наявність звукової доріжки (чи, для фільмів із російськомовним оригіналом, принаймні субтитрів) українською мовою в усіх іншомовних фільмах має бути збережено, але водночас доріжки чи субтитри російською або іншими мовами треба не лише не забороняти, а й, на територіях уживання певних регіональних мов, вимагати. На телебаченні та радіо можна зменшити мінімальну частку мовлення українською (для загальнонаціональних мовників, скажімо, з нинішніх 75 % до відповідних частці її носіїв 65 %), але застосувати її не лише до цілодобового мовлення, а й окремо до прайм-тайму. Крім української, закон має встановити також мінімальну частку ефірного часу регіональними мовами для мовників на тій території, де відповідні мови мають статус регіональних, яка приблизно відповідала б частці їхніх носіїв у населенні.

9. Викликає подив постановка питання про український правопис як джерело нормативності (Ст.6). Щоб закріпити правописні норми у словниках і довідниках, треба їх спочатку унормувати. Поки що це завдання для політиків і науковців виявилося непідйомним: в країні паралельно діють як мінімум два правописи, не говорячи про наполегливі спроби окремих ЗМІ запровадити уподобані ними діалектизми.

10. У Ст.10, 11, 12, 27 містяться кількаразові відсилання до змісту ч.З ст.8. Тим часом у Ст.8 про регіональні мови взагалі не йдеться. Очевидно, малася на увазі Ст.7.

11. Не можна обійти увагою і вкрай недбале стилістично-мовне оформлення законопроекту. Текст, покликаний піднести мовну культуру, пістрявіє мовними неузгодженнями й огріхами, не кажучи вже про пунктуацію. Ось лише кілька прикладів: „законом визначається засади" (преамбула), „мова яка традиційно використовуються" (Ст. 1), „права...мовних уподобань" (Ст.5), „заходів, спрямовані... (Ст.7), „особи, що належності..."(там само).

В цілому, підсумовуючи вище викладене, зазначимо, що головною вадою нинішнього законопроекту, як і його попередників (проекту н. д. Єфремова, Симоненка й Гриневецького та покладеного в його основу проекту н. д. Кушнарьова від 2006 року) є передбачене розширення можливостей уживання російської мови до рівня, що в деяких випадках перевищує рівень уживання української і, відповідно, матиме згубний вплив на її функціонування. Це робить- законопроект неприйнятним для прибічників дальшого розвитку української мови як державної та національної, а отже, некомпромісним і політично конфронтаційним. Крім того, нечіткість багатьох норм законопроекту означатиме в разі його виконання можливість його довільного тлумачення чиновниками й складність захисту своїх прав громадянами. Нарешті, повне виконання всіх норм законопроекту вимагало б величезних коштів на переклад документації та усного мовлення з державної мови на регіональні й навпаки, а також підготування достатньої кількості перекладачів та фахівців (чиновників органів виконавчої влади, суддів, учителів тощо), які володіють у достатньому обсязі визначеними проектом регіональними мовами, більшість із яких нині мають в Україні дуже обмежений обіг. Уникнути великої частини (хоч і далеко не всіх) цих непосильних для бюджету витрат можна лише в разі обмеження виконання закону добре знаною в українському суспільстві російською мовою, на що, можливо, автори проекту й розраховують, заявляючи в пояснювальній записці, що його введення в дію не вимагатиме додаткових коштів.

У такому вигляді законопроект приймати до розгляду недоцільно. Нічого, крім додаткового збурення політичних пристрастей, від його внесення у сесійний зал чекати не варто.