Чи потрібні інваліди на війні?

Відношу сюди людей на протезах, тих, що мають сильну короткозорість, інсулінозалежних діабетиків тощо. Коротше, людей з такими вадами, яких позбутися неможливо і дуже важко приховати.

Так і уявляю собі сплеск ваших емоцій: мовляв, таким людям на фронті робити нічого, вони тягар для побратимів, якщо вони патріоти, вони можуть допомагати в тилу, тощо. Так ось, ні хріна. Описана мною реакція - це, по суті, природний «шовінізм» здорових людей (а якщо ви не зовсім здорові - це комплекси, нав'язані вам суспільством). Просто поставте себе на їхнє місце. Це майже завжди люди із зашкалюючою мотивацією. Коли у 2014 році армія була розвалена і агресора зупиняла жменька погано озброєних добровольців - чи рахував хто-небудь, скільки серед них було інвалідів? Ніхто й не порахує, бо - жодних медкомісій, самі палаючі очі і бажання воювати за Україну. Один з наших інструкторів сказав якось: «Уявімо, що в нас є двоє. Перший - ідеально здоровий, добре натренований чувак, що відслужив у спецназі. Але він взагалі не хоче воювати, бо нахрін та війна йому здалася, а механізми, щоб примусити його, у нас відсутні. Другий - звичайнісінька дівчинка 17 років, яка ніде не служила, нічого не знає і не вміє. Але їй можна сказати: «Лягаєш тут, набій досилаєш отак, побачиш, хтось рухається – стріляй». І від кого з них буде більше толку?» Тим більше, додам, що мотивована дівчинка не завжди буде такою «зеленою», чомусь її та можна навчити.

Я обома руками за те, щоб люди, які мають проблеми зі здоров'ям, могли служити і воювати. 
І вони реально служать і воюють, причому не лише в добробатах, а й в ЗСУ, відколи через критичний недобір людей медкомісія для добровольців стала порожньою формальністю.

Вони служать, воюють і щодня чують історії про те, як у когось від вибуху злетіли окуляри і він став безпомічним, як немовля, в іншого від піднятої ваги зламався протез, а третій, коли його група потрапила в оточення, помер, бо в нього скінчився інсулін.

Вони постійно відчувають себе у чомусь винними. Відчувають, що їм пішли назустріч і зробили велику ласку - просто тим, що не прогнали.

Їхньою мужністю й мотивацією захоплюються - і роблять усе, щоб їх позбутися.
Перебування таких людей на передку - щоденний подвійний подвиг. Подвійний, бо їм доводиться не лише протистояти ворогу, а й щодня відвойовувати своє право бути тут.

Стандартні командирські аргументи хворому при відмові взяти на бойові: «У будь-який момент ти можеш стати тягарем, через тебе загине група, ніхто не буде тебе витягати і т.д.».

Так, безумовно, буває й таке - що злітають окуляри, на контактні лінзи потрапляє пил чи газ, ламаються протези і закінчується інсулін. Але війна - така штука, де прорахувати щось наперед практично неможливо. І поки в інваліда зламається протез, здоровий тричі встигне наступити на міну, і той на протезі прикриватиме, коли його витягатимуть. За той час, поки один помре в оточенні без інсуліну, скільки інших помруть від куль і уламків (і, можливо, той діабетик теж буде серед них)? І так далі.

Знаю історію, як з групи, де готували снайперів, відрахували двох курсантів, які були дисципліновані і добре засвоювали навчальну програму. В одного під час виконання вправи з підсумка випали ліки від серця. Другий носив контактні лінзи і таким чином приховував, що має проблеми із зором - а потім випадково потрапив на очі інструктору в окулярах...

Трагізму цієї ситуації більшості здорових не зрозуміти. Одну жінку, що під час Другої світової воювала льотчицею, попросили розказати якусь смішну історію з їхнього повсякденного життя. І вона бере й розповідає, як в однієї дівчини-льотчиці почав псуватися зір, вона приховувала це, скільки могла, але зрештою спалилася на медкомісії і була відрахована. Уходила в сльозах і з прокльонами, бо небо було її життям і їй колосальних зусиль вартувало стати льотчицею. А наступного дня загорілася казарма, і всі жартували на тему, що це нібито вона підпалила.

І ось ЦЕ та сучка (інакше її не назвеш) розказувала як веселу історію.

Ясна річ, можливості організму кожної людини мають свої межі, і це дуже індивідуально. Літній чоловік, що ходить з ціпком через проблеми з суглобами, ніколи не зможе ні бігти в атаку, ні ходити у розвідку. Але його можна посадити в окоп з кулеметом. І поки він живий, ворог цей окоп не візьме.

Так, армія (в широкому розумінні) - структура вкрай консервативна, стандартизована і не схильна до індивідуального підходу. Але... чи таке в нас зараз становище, щоб відштовхувати мотивованих людей - будь-яких? Тим більше, що кожен з них, навіть якщо він цього не хоче - щоденний мовчазний докір здоровим «уклоністам». Про суто пропагандивні речі не слід забувати теж.