Конфлікт ідентичностей на Донбасі

    • Дмитро Білько
    • 12 Грудня, 2014, 08:29
    • Розсилка

    Про спільну ціну, яку кожен сплачує сам

    «Очі та вуха погані свідки людям,

    що мають варварські душі».

    Геракліт

    1

    Трохи більше тридцяти років тому, у Третій лекції (1984), присвяченій інтерпретації роману Марселя Пруста «У пошукахзагубленого часу», видатний грузинський філософ Мераб Мамардашвілі звернувся до теми людської тотожності (identity) або, як іноді кажуть, тожсамості (1). З цього приводу йому передусім йшлося про образ Рахілі, в яку закоханий головний герой роману та який картається постійними сумнівами щодо свого кохання. Рефлексуючи над своїми почуттями, герой вирішує нелише питання ідентифікації предмету цих почуттів (ким є Рахіль?), але й своєї власної тотожності. Кількома штрихамиМамардашвілі вдалося пояснити філософський зміст проблеми як такої.

    Очевидно, що кожна особа якимось чином ототожнює себе зі своїм репрезентативним образом, у такий спосіб виявляючисебе як окрему самість. У цьому розумінні, якщо на мить відволіктися від провідної для цього есе думки грузинськогомислителя, загальновідомий парадокс ідентичності полягає в тому, що особа має зберігати єдність в собі, бо у противномувипадку просто не зможе самостійно сприймати та діяти; та водночас не має бути абсолютно тотожною, оскільки тоді не дістанесаморозвитку. Таким чином, від самого початку в ідеї ідентичності закладений внутрішній конфлікт.

    Тож, не дивно, що, за Мамардашвілі, людська тотожність має втілитися у прагненні жити в ладі із собою. При цьому надтоважливо те, якою ціною куплена ця внутрішня злагода. У прустівському романі цією ціною є закоханість протагоніста. Якщолюдина – узагальнює далі філософ – спіткала злагоду ціною «непродумування» та несприймання певного факту, то вона ніколийого не сприйме, позаяк відчує небезпеку щодо втрати найбільш цінного для неї: самої ідентичності як миру й згоди із собоюабо тієї серцевини, котра структурує саму особистість.

    Надто важливо розуміти, що цей механізм давно вже засвоєний задля використання політичними ідеологіями та світоглядами. Мамардашвілі пояснює його як певну ділянку зрощування людини зі ставленням до себе. Саме на цій ділянцівласне й відбувається своєрідна підміна цілі засобами. Скажімо, якщо ви купуєте самоповагу завдяки певній ціні, то вона уданому разі сприймається за основну умову реалізації самоповаги. Себто зовнішні обставини набуття самоповаги й злагоди повідношенню до себе заступають місце чогось більш посутнього. Як завважує Мамардашвілі, «те завдяки чóму любиш, заступаємісце того, щó любиш». (Назвемо таку ідентичність, слідом за Геґелем, «хибною ідентичністю», оскільки вона втримуєтьсясамою лише зовнішньою силою.)

    Відповідно, питання про тотожність себе самого завжди доповнюється тим, що постає переді мною як перешкода у моємузв’язку зі світом. Утім, її подолання має радше іманентний характер, бо виявляється в мені як сила розпізнання та зважливостіна протидію-взаємодію. Іншими словами, це стає водночас викликом і підставою щодо реалізації моєї власної тотожності. Якбуло сказано раніше, в самій проблемі ідентичності певною мірою вже закладена своєрідна суперечка. Лишається додати, щовона завжди потребує особистісної інтенції на прояснення. Без цього людина завжди наражатиметься на небезпеку бутивикористаною техніками самоописування, накинутими ідеологічними апаратами.

    Як не банально це звучить, виявлення посутнього у собі та світі потребує автономної роботи. Проте, можливо, саме черезодвічну економію зусиль людям властиво впадати у такі собі світоглядні западини, зрощуючись з ідеологічними поясненнямита відповідними політиками ідентичності щодо того, як влаштований світ і яке місце в ньому випадає певній спільноті абокожному з нас. Подібні механізми оберненого на себе та свою пам’ять пояснення (йдеться також про так звану «історичнупам’ять») набули справді-таки промислових масштабів, особливо починаючи з ХХ сторіччя.

    2

    Гадаю, те, що відбувається сьогодні на сході нашої країни є не чим іншим як войовничим зіткненням ідентичностей. Загалом на теренах сучасної України науковці зазвичай виокремлюють три найбільш потужні етнічно-соціальні складові: українську, російську та «совєтську» (2, с. 71). На Донеччині постреволюційна ситуація зіштовхнула перш за все українську та «совєтську» складові. І цей антагонізм аж ніяк не був випадковим.

    Цікаво, що події на Майдані стали поштовхом для пробудження українців вже не як суто етнічної спільноти, а радше політичної нації. Це можна чітко побачити, коли згадати, до чого прагнула основна маса мирних протестувальників і які етно-соцоціальні групи вона представляла. Зокрема, у гаслах і вимогах до влади домінувала не так етно-національна риторика, якапеляція до ідеї справедливості й громадянської відповідальності, які покликані затвердити право індивіда самотужки керувативласною долею, а отже й власною ідентичністю. Саме це спонукало людей до дії. Утім, зі сходу це виглядало як щосьнезрозуміле й лячне. Замість етосу звільнення від безправ’я та свавілля можновладців, там бачили самі «профашистські» гасла.

    Зараз вже зрозуміло, що реакція східних областей була викликана певним острахом, котрий у подальшому перетворився насправжню агресивну істерію, що далі сама постала як фашистська практика дегуманізації української ідентичності.

    Із власного досвіду можу сказати, що найбільш поширеним з аргументів, з розряду поміркованих щодо Євромайдану, бувтакий: «Куда нам в ту Европу, мы же стадо?!». Причому таке казали як найосвіченіші представники місцевої інтелігенції, так іпересічні трударі та люди без помітних ознак бодай якоїсь вихованості. І тут мені вчувається принаймні два аспекти, щовпливають на підвалили донбаського самопочуття й репрезентації у світ. Всі вони суто негативні, заперечувальні, бо несуть всобі відлуння придушеного травматичного досвіду певної полишеності світом.

    По-перше, йдеться передусім про патерналізм, різні прояви якого панують на цій території вже дуже довго. Останнім часом,внаслідок стрімкої девальвації місцевих еліт, ота «совєтська» ідентичність стала репрезентуватися у формі «російської»,оскільки остання дає й надію, й відчуття опіки та безпеки з боку сильнішої сусідньої держави та ще й такої, що репрезентує себезрозумілою мовою та системою ретро-цінностей і символів.

    Звідси, по-друге, все це доповнюється мотивом своєрідного морального ресентименту, відчуття власної упослідженості,приниженості, а отже й заперечення реальності як такої. На цьому ґрунті, як слушно завважив феноменолог МихайлоЯмпольський, посилаючись на Ніцше, саме й зростає символічно-фантазійна спроможність моралі вічно підлеглих «рабів» чилюдей залежних від зовнішніх обставин настільки, що вони здатні змінювати світ лише уявно. Ця вимушена відкритість до самого лише уявного та символічного виміру існування, власне, й штовхає їх в обійми, здавалося б, геть абсурдних проявівідеологічної пропаганди та реваншизму (3).

    На додачу, звернімося до статистики. На момент 2012 року лише 14% мешканців краю сповідували активну життєвупозицію, 37% радяно-державницький патерналізм і 45% помірковані погляди, за якими держава має створити належні умовидля самореалізації (2, с. 84).

    Тож якщо відкинути геть надуману проблему мови, якою підбурювали місцеве населення, а також совєтські ритуалипоклоніння «дню победы», то за домінантне уявлення про себе як частини певної спільноти тут править патерналістськесвітосприйняття, за яким від окремої особи, як відомо, нічогісінько не залежить. На цих підставах подібний спосіб буття регіону«передбачає закріплення в людській свідомості єдино можливої форми державного патерналізму, яка має захищати людей від їхвнутрішньої розбещеності, жорстокості й безсилля. Такий спосіб буття, звичайно, суперечить європейському досвідові» (2, с. 80).

    Одне слово, все має вирішувати держава в особі сильних «отців народу», яким власне й проголосив себе четвертийпрезидент-утікач наприкінці своєї каденції. Відтак чимдалі очевидність змін ставала невідворотною, тим дужчим ставав страх.Страх очуження світу. Лишилося тільки уособити його. З цим регіональні політикани та відповідні спецслужби, звісна річ, не забарилися.

    Як відомо, совєтська пропаганда все найбільш жахливе у капіталістичному світі конденсувала в образі «фашизму». Утім, напостсовєтському Донбасі під цим словом уявляють не так щось історично конкретне, як саму загрозу порушення звичногожиттєвого укладу і невиразну тривожність, пов’язану із цим. Певен, що чи не для всіх жителів регіону ще рік тому й на думку б не спало жахатися примарного опудала «бендеровских окупантов». Всіма цими вигадками про «два автобуса с правым сектором», котрі нібито нишпорять глухими куточками сходу, хижо вишукуючи власні жертви, населення злякалося хіба що натлі наростаючої невизначеності й загрози остаточного падіння патерналістських норм існування. Ідеологічні ж фантазії про «Новоросію» нашарувалися з певним відставанням.

    Відтак уявні образи призвели до цілком конкретного зсуву реальності та кровопролиття. Досить швидко новою очевидністюпостала справжня війна. За цих умов розумна зваженість спілкування стала майже неможливою, оскільки люди перестали чутиодин одного. Зараз серед населення звільнених від терористів територій панує суцільна недовіра один до одного. Люди мовчкипересуваються містами, розмови ведуться переважно з довіреними особами. Якщо виявляється, що одна зі сторін висловлюєнеприйнятні для іншої судження, з нею, як правило, вривають усілякі зв’язки. Жорстка поляризація відбувається навіть міждрузями та близькими родичами.

    ***

    Стародавні греки під словом «варвар» мали на увазі не лише людину, мову якої вони не розуміли, а й таку, що не малавласної мови, себто була обмежена в публічно артикульованому слові. А значить, й праві вирішувати власну долю. Відповідно,варварські народи для них асоціювалися з таким соціальним ладом, де неможливо бути вільним громадянином, спроможнимвисловити власну думку. Як на мене, велика мудрість полягає в тому, що особа, добровільно позбавлена вирішальногопублічного слова, заразом втрачає можливість адекватного (читай самостійного) сприймання речей у світі. Її власні вуха та очідійсно-таки більше не стають їй у пригоді, продукуючі іноді цілком химерні фантоми реальності.

    Це дуже схоже на правду, коли ми стикаємося з пересічними настроями, що й тепер панують на сході країни, де людизавжди не хотіли і не вміли висловлювати думки. Кремлівська спецпропаганда та застарілі совєтські стереотипи, фактично йстали вухами, очима та рупором більшості тутешнього люду. Втративши своїх патронів, цей люд був загрожений нестямноюсамотністю перед лицем геть очуженого світу і цю порожнечу, на жаль, заповнюють перші-ліпші пропагандистські кліше.

    Вочевидь, усунення від потреби впливати на власну долю й було тією ціною, якою кожен сплачував за мир і злагоду ізсобою. Тепер ця валюта дуже знецінилася, причому не лише для тих людей. Необхідність змінюватися, ставати іншими, постаєперед кожним з нас. Як знаємо, це другий вимір ідентичності, без нього не буде суттєвого поступу, не відбудеться порозуміння. І це та спільна ціна, яку кожен сплачує сам, щоби лишатися собою, щоби набути себе знову.

    Дружківка, грудень 2014

    Посилання

    1. Мамардашвили М. Психологическая топология пути. М. Пруст «В поисках утраченного времени» / Мераб Мамардашвили. – СПб.: Издательство Русского Христианского гуманитарного института, Журнал «Нева», 1997. – 473 с.

    2. Пасько І.Т., Пасько Я.І., Коржов Г.О. Плавильний котел донецької ідентичності / І.Т. Пасько, Я.І. Пасько, Г.О. Коржов //Метафізика Донецька. Філософські есе. – Донецьк: Донецьке відділення товариства ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничийдім», 2012. – С. 69 – 85.

    3. Ямпольский М. Россия — страна победившего ресентимента - http://hvylya.net/analytics/society/rossiya-strana-pobedivshego-resentimenta.html

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди співпадають з позицією редакції «Главкома»
    Комментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Віталій Бала
    Віталій Бала

    Політолог

    Денис Казанський
    Денис Казанський

    Журналіст

    Станіслав Груздєв
    Станіслав Груздєв

    Фотокореспондент «Главкома»

    Сергій Запорізький
    Сергій Запорізький

    Підприємець

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ