Тарас Чорновіл Журналіст, політичний діяч

Революція гідності закінчилася, почалася контрреволюція безчестя...

Я в ці дні сам нічим видатним не відзначився, героїзму жодного не проявив, але просто хочу поділитися спостереженнями, які збереглися з безпосереднього місця тих подій, які бачив сам.

20 лютого. Я в ці дні сам нічим видатним не відзначився, героїзму жодного не проявив, але просто хочу поділитися спостереженнями, які збереглися з безпосереднього місця тих подій, які бачив сам. Так, для повноти картини.

Спогади, як в тумані. Це був якийсь сюр. Хтось це все готував, хтось може й передчував. Хтось виявився готовим піти з легенькими щитами, беззахисним проти автоматів та снайперських гвинтівок...

Є речі, які мені вдається легко вираховувати й прогнозувати... Цього мені навіть в найдикішому сні б не привиділося - все стало якоюсь послідовністю неймовірних картин і образів.

Ще до того, вечором 18-го, очухавшись трохи від легенької контузії від гранати на розі Інститутської та Кріпосного, я встиг побувати на ефірі ТВІ (5 канал уже заблокували). Далі, доки вибирався з глухого затору (Київ тоді стояв аж до ночі на 10 балів - Попов припинив рух метро), чув у радіо переможні реляції Калєснічєнка, що влада вже майже зачистила Майдан, залишилося яких годину-півтори, протилежні заяви були абсолютно неясними й суперечливими... Коли за ту годину таки під'їхав автомобілем на Хрещатик, штурм ще тривав, хоча інтенсивність уже трошки пригасла. Зміг безперешкодно (!!!) заїхати аж на Хрещатик до самої барикади на розі з Б.Хмельницького. Ще лунали регулярно вибухи та було чути постріли, далі, на самому Майдані було видно багато вогню. Спершу до мене хтось підбіг із каністрами, щоб послати до заправки за бензином. Там якраз виносили поранених і шукали транспорт, щоб довезти до лікарень. Каністри вхопив хтось інший (машини під'їздили хоч і не масово, але таки були, все відбувалося, як у якомусь конвеєрі - щось виносили, передавали, кудись від'їздили), а до мене підбіг хтось із медслужби, щоб допомогти з пораненими. Одного хлопця відразу ж посадили до мене й я його привіз у 17-ту лікарню, бо знав, що там є відділення політравми, а ще якраз в радіо чув повідомлення від Іри Геращенко, яка тоді допомагала організовуватися там волонтерам і була з кількома жінками-депутатками "депутатським щитом" (людей біля лікарні було багато, але справжньої охорони ще не було взагалі, лише кілька афганців, які утримували безпосередній вхід у відділення, але не периметр).

Далі дві доби в мене й були пов'язані саме з цією клінікою. Спершу кількох поранених розвезли в інші профільні клініки. Козак, якого з випливлим оком ми відвезли в Жовтневу, зразу ж звідти втік і подався знову на Майдан - згодився лише на перев'язку, мовляв і так ока вже нема. З другом Олексієм створювали першу групу оборони лікарні, бо тоді була загроза, що поранених буде захоплювати міліція чи нападуть тітушки. Пару разів дійсно виникали небезпечні обставини. За кілька годин там уже був свій загін самооборони з зовсім молодих хлопців. Та таких, що ми старпери хіба могли трошки поділитися досвідом та ще прикривали, коли з'являлася міліція. В усьому іншому вони самі ідеально самоорганізовувалися. Був і один курйоз, коли в ніч з 19 на 20-те хлопці засікли машину, що об'їздила лікарню по сусідніх вуличках і зупинялася - явно спостерігали за нами. Всі зразу засіли з того боку, а один із охоронців усе переконував мене, щоб я почав стріляти по колесах. Добре, що не послухав. Хвилин за 20 автомобіль під'їхав до головного в'їзду - виявилося, що Автодозор вирішив перевірити, чи "добре ми несемо службу". Напоїли їх кавою, обмінялися позивними на рації та номерами мобільних і провели. А хлопців довелося переконувати, щоб не стояли на відкритому місці аби не нарватися на кулю.

19-го вдосвіта сформували колону з кількох автомобілів і поїхали на Майдан перевозити поранених. Ще один сюр. Після нічного справжнього бою, при хиткому перемир'ї ми змогли не просто під'їхати до Майдану, ми на нього прямо заїхали (!!!) по Бориса Грінченка й зупинилися біля медпункту, що розмістився в колишній пельменній і ще одній сусідній кафешці. Це викликало відчуття нереальності. Ще тільки сіріє, догоряють профспілки, щось регулярно тріскає й обвалюється, зрідка чути якісь вистріли чи вибухи, дуже мало людей, ті хто є - неймовірно стомлені, багато поранених, з верхнього боку Майдану взагалі жодної охорони, нас ніхто навіть не зупинив, не перевірив, не спитав куди їдемо. Під Козацький під'їздить авто, з якого виходять французькі телевізійники в новесеньких-легесеньких голубеньких бронежилетиках. Ми ще посміялися: чи вистрілом з рогатки їх можна пробити. Француженка крутить головою і фотографується на фоні профспілок...

Упродовж кількох годин я ще кілька разів заїжджав на Майдан до медпункту (первинної операційної), з боку Хрещатика мене пару разів пропустили машиною через проїзд у барикаді до КМДА (там теж був медпункт). Саме там побачив, як заїздили буси з львівськими номерами, з них виходили хлопці вже з мисливською зброєю. Їх автомобілі теж запускали через прохід у барикаді й паркували прямо на самому Хрещатику. Між тим, кілька разів заїздив на територію Михайлівського монастиря - там уже була краще обладнана операційна та пункт прийому допомоги. Тут було єдине місце, де більш прискіпливо перевіряли. Найбільш уважно стежив за охороною на в'їзді ієро-монах, здається настоятель. Він єдиний, хто сказав відкрити багажник і перевірив, чи дійсно в машині врятовані з профспілок речі та медикаменти. У трапезній діяла операційна, а в самому храмі щось на зразок перев'язочної. Було теж багато поранених, лежали просто під іконостасом, медики їх вмовляли сісти до нас в машини й переїхати до лікарень, але більшість відмовлялися - боялися, що їх там захопить міліція. Один із дуже опеченим лицем сказав, що краще помре тут, ніж у ментівській катівні. Медсестра ледве переконала, вигадавши, що я ще депутат і від мене його не посміють відбивати. Ще раз хтось із лікарів допитувався, чи я досі не депутат, бо їм був потрібний хтось із недоторканних аби супроводжувати Мусія в морг на Оранжерейній для огляду загиблих. Боялися, що його там арештують. Нікого з нардепів зранку жодного разу не побачив, хоча кажуть, що в ночі вони таки були. але сам реально можу підтвердити лише дуже активну участь жінок-депутаток. Уперше заповажав Тетяну Донець, раніше ставився до неї дуже скептично. А вона виривала захоплених беркутами поранених хлопців із Жовтневого палацу. Їх потім привозили й до нас. Про Ірину Геращенко вже згадував, вона тоді дуже багато працювала й серйозно організовувала процес, Слюз Тетяна була з нами в 17-ій до самого кінця.

Уже коли на Майдані своє доробив, проїхати назад до лікарні виявилося важко. Десь після 9-10 години масово появилися патрулі міліції, які перекривали всі дальні під'їзди до Майдану (на Великій Житомирській, уздовж Володимирської, на бульварах Шевченка та Лесі Українки. Довелося блефувати вже давно недіючим нардепським посвідченням. Нариватися не могли, бо в нас був поранений, а ще зброя, а вони відразу тикали в тебе автоматами. Було відчуття, що найгірше попереду.

Далі в нас при лікарні було багато роботи: поступали поранені, почали приїздити швидкі з Західної України, щоб вивезти поранених із загроженого Києва (у той час в Галицьких областях міліція спершу негласно, а потім відкрито вже переходила на бік людей, тому було для потерпілих безпечніше, ніж у Києві).

Під ранок 20-го формальне перемир'я ще ніби тривало, до нас уже майже добу не доносилися вибухи й звуки стрільби, пару інцидентів з міліцією вдалося владнати - вони самі були перелякані, кілька груп тітушок і відвертих бандюків, яких у відносній близькості до лікарні зафіксували наша розвідка та Автодозор, виявилося просто заблукали...

І я від'їхав на пару годин додому перекусити та врешті трохи відмитися.

І тут оце відчуття повного шоку. Вийшов з душу, зайшов на кухню й бачу в прямій трансляції (здається це було громадське, яке тоді ретранслював ЗІК) сам момент наступу наших хлопців під Жовтневим, уверх по Інститутській - перші загиблі того ранку, відвертий розстріл... Вискочив з дому, на ходу передзвонили з лікарні, що треба терміново прибути, бо одна з банд рухалася в нашому напрямку. Гнав по вулицях десь за 150. На площі Слави ще встиг побачити колону ВВшників та бандитів, які двома колонами організовано відходили від Майдану. Атаки на лікарню, зрозуміло ж, не було - одна колона бандюків просто відступала через бульвар і площу Лесі Українки, а це пару сот метрів від 17-ки, і з воєнного госпіталя, а це вже за яких 150-200 метрів, вийшла група якогось незрозумілого за обмундируванням спецназу.

Наступну добу нам було не до роздумів, що відбулося. Рятували швидкі з західних областей, які вивозили легших поранених, бо київські лікарні не змогли б прийняти всіх. У якісь хвилини затишшя пробували слухати радіо в мене в машині. Переговори трьохголової політичної опозиційки з Януковичем виглядали, як щось з іншої планети... Тоді все так спресувалося в часі, що я навіть не можу розрізнити події від ранку 20-го за часом: день, ніч, наступний ранок... Пригадую, як афганці, які мали свій пост у середині приміщення лікарні, чи хтось з волонтерів, виставили на табуретку надворі маленький телевізор. У ньому й побачили виступ Парасюка. Пригадую, як друг Олексій, а він, у силу попередньої роботи, краще за мене розумівся на провокаторах та на подібних сценаріях, сказав, що це дуже погано пахне й мабуть буде особливо жорстока провокація та ще більша кров. Але, вочевидь, уже не було кому її завершувати. Янукович утік, а своїх провокаторів московські куратори лише дарма засвітили, хоча їм це й не зашкодило...

Міліція на той час була абсолютно деморалізована й перелякана. Пригадую, як трусилися руки в групи міліціонерів, які пробували увірватися на територію на кількох джипах. Наставляли на нас автомати пересмикували затвори, а в очах абсолютний переляк. Оскільки з'ясувалося, що їх прислали "рятувати" їхнього ВВшника, який попав з пораненням в голову, то інцидент скоро вичерпався - завів їхнього командира в лікарню, де лікар сповістив йому, що хлопцем нормально опікуються, а ліками його забезпечили наші ж волонтери. Зайти й особисто перевірити вони не ризикнули. Загін на дикій швидкості розвернувся й помчав геть. Інші, слідчі, які мали констатувати причину смерті при первинному огляді тих, хто померли від ран уже в нас у лікарні чи по дорозі до нас у швидких, приходили лише в цивільному, спершу знаходили нас з Олексієм (їм видно вже доповіли про все) й тихо просили провести нас до лікарів, а потім прикривати, доки вони будуть в морзі. спроба про щось заговорити з ними завершувалася відповіддю: "Ну що ви ще від нас хочете, що ми не люди, хіба ж не розуміємо всього, ми ж не стріляли, ми лише слідчі".

Оце і є мої спогади з тих неймовірних і страшних діб. У них нічого героїчного, просто можуть бути ще однією цеглинкою у відтворення загальної картини подій..

А потім було якесь очманіння від перемоги, відкрите Межигір'я, Верховна Рада усуває Януковича, створює нові владні органи. І нарешті те, про що я написав десь під кінець лютого в фейсбук: "Революція гідності закінчилася, почалася контрреволюція безчестя..."

Источник: Facebook

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: