Остання піраміда письменниці Ганни Герман

    • Любко Дереш
      письменник
    • 30 Березня, 2015, 11:18
    • Розсилка

    «Дівчинка і косміти» — це продовження книги пам’яті, розпочатої «Пірамідами»

    Днями у видавництві побачила світ українська версія книги Ганни Герман "Дівчинка і косміти". Книжка вийшла попередньо в Бельгії французькою мовою. І отримала багато позитивних рецензій у французькій пресі (доступні тут: http://hannaherman.com та http://hannaherman.com/reviews/).

    Ця повість надто коротка, щоб можна було говорити про якусь особливу щирість в манері письма. Однак, коли до «Дівчинки і космітів» додати «Піраміди невидимі» (роман Ганни Герман 1998-го року), це відчуття мені приходить на гадку першим.

    Я не святий, і мені складно розділяти особистість політичну Ганни Герман і особистість її як письменниці. Тому перші сторінки повісті даються важко — важко зрозуміти, чи можу я взагалі довіряти авторові. Адже політика – територія підозри, а читання — це акт взаємної довіри між сторонами. Вибудуванню цієї довіри між читачем та текстом сприяє певна риса письма авторки, яку можна було б назвати «чіткістю» або «стислістю». Це щось протилежне до сентиментальності. Це не є відсутністю емоцій — це їх стримування. Стримування досягається за допомогою лаконічності письма. Подаються головні штрихи картини, все просто і безхитрісно, і, в результаті, складається доволі скупа підшивка образів. Скупа також і тому, що передбачається: ці образи надто знайомі, аби вдаватися до їх детального описання. Це не екзотика, це щось, притаманне тобі — авторові чи читачеві — від народження. Ощадливість виразних засобів діє дуже сильно. Коли я почав читати «Піраміди невидимі», кумулятивний ефект від стримування емоцій став пробиватися вже десь на десятій сторінці доволі монотонної, як може спершу видатись, оповіді. Тут, у «Дівчинці і космітах», відкладені почуття наздоганяють ледь не наприкінці повісті, але наздоганяють рішуче, шквально. Наче підводиться риска під усіма тими речами, які ти вважав дрібницями, а, в результаті, виявив, що вони — суть твого життя.

    Це історії про село. Я буду порівнювати цю повість із «Пірамідами невидимими», тому що «Дівчинка» слугує чимось на кшталт епілогу до роману. Таке собі «20 років потому».

    Отож, історії села наповнені, в першу чергу, цими малими хатніми емоціями. Великі, крупні емоції — це щось як несучі балки у величній будівлі. Село — це будівля, де всі крупні емоції уже визначено й зафіксовано. Покладено під певним кутом і в правильному співвідношенні з іншими. Їх надійно закріплено іншими балками-емоціями, котрі йдуть усе вище й вище, вибудовуючи щось на подобу вежі.

    Або піраміди, вигляд зісередини.

    Міському мешканцеві ця архітектура зафіксованих емоцій мало зрозуміла. Міський мешканець живе у просторі значно більш релятивному, котрий допускає різні конструкції веж, різні типи матеріалів. Це може бути щось модерне, еклектичне, космополітичне. Місто різнополюсне: десь воно — плавильний тигель моделей і правил, а десь — отвір у громадському туалеті, в якому теж усе змішується. Де зачепишся — там і скупаєшся. Великий процес глобалізації, до речі, вже завершено, але чи буде вибудувана єдина піраміда людства — запитання залишається відкритим.

    Отож, міста чвакають своїм варивом емоцій. З глини міста можна творити вільно, можна ліпити себе на свій смак. В селі інакше.

    В селі тебе вже зліплено.

    Зліплено, поставлено в певне місце внутрішнього космосу і призначено роль священного оберегу. Навіть якщо ти не хочеш бути оберегом, мусиш із цим змиритися, тому що з роками зрозумієш — якщо я поїду звідси, або якщо скину з себе довірену мені роль — хитка споруда сільського космосу, космосу окремого Села — може небезпечно похилитися.

    Звісно, часто такі думки — це лише ілюзія, перебільшення значення себе. Не в тому сенсі, що без тебе все розвалиться – а в тому, що ти можеш вийти за рамки своєї ролі. Тому що космос общини — значно сильніший, ніж видається напозір. Він може діяти навіть тоді й там, де вже про нього давно забуто. Навіть коли ти стаєш Старим, Мудрим, живеш По-Багатому, Інакше. Раптом ти розумієш, що всі твої втечі були давно прописані на узорах писанки, у вишивці на рушнику, в буденних речах, які ти звик бачити у дитинстві. Твоє народження, юність, злет і падіння — все вже було укладено там.

    Тому вирватися за межі Піраміди невидимої не так просто.

    І не відомо, чи потрібно.

    В ній ти бачиш, що є горішній отвір, котрий виводить назовні. В ній ясна вертикаль, в ній прозорими є твої стосунки з сусідами на багато років наперед. Залишається впорядковувати лише дрібниці: вести господарку, стежити за погодою, вчасно їсти, вчасно страждати, вчасно молитися, вчасно вкладатися спати. Коли є така впорядкованість, такий дах над головою, всередині з’являється місце для вічності. Для чогось чистого, що не від світу сього.

    А коли цієї шпарини немає, з’являється глибока, гостра нудьга за ним — за чистим і позачасовим.

    Коли вона стає особливо тяжкою, ця нудьга, залишається тільки напитись.

    Не ясно — архітектура внутрішніх слів села — вона такою була завжди, чи це уламки чогось більшого, під котрими продовжують животіти люди? Іноді це животіння вже не назвеш і людським. Якщо уламки — то уламки чого? Якої прекрасної казки, якого першоміфу? Якої пра-піраміди?

    Чи побудували її косміти? Чи може, план забудови приносили нам ангели?

    В якийсь момент притягання сільського космосу стає слабшим. Ти й справді можеш вийти з-під цих уламків, з-під уламків піраміди, але — вже без маски, яку ти, мов у вертепі на Різдво, мусив носити там кожного Божого дня. І тоді постає питання — хто ж ти, безлика подобо? Тебе несе у місто, з його плавильними печами і стічними каналами, і невідомо, в якій купелі тобі доведеться скупатися, і невідомо, скільки хрещень тепер тобі доведеться пройти, перш ніж знову здобудеш той дах над головою, який так необачно полишив. Перш ніж знову побачиш отвір назовні у стрісі, побачиш вертикаль, що веде до чистоти і до Бога.

    Побачиш правильно. Правдиво. Так, щоб у тебе самого не виникло жодних сумнівів — ні, це не гра у модерн/постмодерн/конструктивізм. Переконаєшся, що це не симуляція духу. Це і є він самий. Знову побачений. Упізнаний, тепер у нових шатах.

    І це я називаю чесним письмом.

    Тому що не важливо, хто які грає ролі в чиєму театрі — деякі речі в письмі не вдасться підробити просто тому, що вже сама спроба сфальшувати їх складність вимагає таких внутрішніх зусиль, що ти просто полишаєш цю затію.

    Тому що ця якість, втрачена у старому космосі, повинна бути віднайденою у космосі новому — якість інтегральна, цілісна, що пронизує кожну дощечку, кожен камінець нової будови, неначе нитка — намистини.

    Власне кажучи, воно або є, те ціле, або цього цілого немає. Сфабрикувати це неможливо.

    Це наближення до нового Храму, — воно завжди болюче. Збудувати себе заново. Зрозуміти ціну тих зусиль, які було покладено на те, аби підняти себе з глини, де ти вже, було, майже розсипався назад в людське багно, нижче якого — тільки тваринні форми життя. Колись це вже було. Навіть якщо ми цього не пам’ятаємо.

    «Дівчинка і косміти» — це продовження книги пам’яті, розпочатої «Пірамідами». Власне, епілог до них, як уже було сказано. Останні герої, чиє перебування під руїнами Піраміди все більше схоже на подвиг, незрозуміло лише, для чого й для кого, — вони залишаються вірними собі й своєму призначенню. Але все тісніше підступає новий світ — де вже давно змішалися в майже первозданний бруд всі начала, хоча здалеку воно все ще схоже на глобалізацію.

    І десь у цьому первозданному бруді людства передаються чутки про те, що декотрим вдалося збудувати власні піраміди, знайти спокій під ними.

    «Дівчинка і косміти» — це історія про смерть космосу і відродження космосу. Про його вічне повернення, якщо твоє серце готове прийняти муки його народження.

    Для читача ця повість — щось як мінімалістський етюд. Кілька акордів, котрі монотонно повторюють себе в часі, витворюючи емоційну напругу такої сили, що, коли музика стихає, ти ще довго-довго живеш її настроєм, дивуючись нерукотворній глибині, яка привідкрилась услід за монотонністю.

    Для автора ця повість — остання піраміда, збудована на руїнах старих світів у власному серці. Архітектура емоцій, що привідкриває простір над головою і дозволяє прогледіти вертикаль серця.

    Коли це будівництво провадиться так щиро, як у цьому письмі, я приймаю його, тому що з такого серця дихає вічність.

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди співпадають з позицією редакції «Главкома»
    Комментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Віталій Бала
    Віталій Бала

    Політолог

    Денис Казанський
    Денис Казанський

    Журналіст

    Станіслав Груздєв
    Станіслав Груздєв

    Фотокореспондент «Главкома»

    Кирило Сазонов
    Кирило Сазонов

    Політичний оглядач

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ