А як Ви думали, Миколо Янович?

    • Віталій Філіповський
      Політичний аналітик
    • 12 Грудня, 2011, 10:08
    • Розсилка

    Новина про те, що, ймовірно, Україні доведеться платити за російський газ близько 400 доларів поставила великий знак запитання над тими цифрами, котрі ще нещодавно фігурували в «наполеонівських» анонсах вітчизняних високопосадовців.

    Новина про те, що, ймовірно, Україні доведеться платити за російський газ близько 400 доларів поставила великий знак запитання над тими цифрами, котрі ще нещодавно фігурували в «наполеонівських» анонсах вітчизняних високопосадовців. Все це є яскравим індикатором того, що самовпевненість та зухвалість української влади суттєво остудили льодяним душем з Кремля. І це не може не мати наслідків.

    Черговий раз пересвідчуюсь в тому, що в українська влада будь-якого кольору, котру мала Україна за останні двадцять років, страждає однаковою хворобою – стратегічною короткозорістю. А простіше кажучи, маніакальним бажанням отримати все тут і зараз, сподіваючись на суто слов’янське «авось».

    Подібна логіка розповсюджується на власне населення, котре має із задоволенням проковтнути будь-який лобістський маразм, породжений в урядових кабінетах, на економіку, з котрою треба за декілька років перебування при владі вижати все до останньої краплі, на зовнішню політику, котра сьогодні взагалі втратила будь-яку логіку і скоріше походить на розмову балуваної дитини з батьком в стилі «папа, дай».

    Однак в сучасних міжнародних відносинах вже ніхто просто так нічого не дає. Тим більше такий актор як Росія з її особливим світосприйняттям і місцем України в цьому світосприйнятті.

    Останні півроку Микола Азаров та Юрій Бойко майстерно тримали інтригу навколо перемовин, котрі начебто вже знаходилися в фінальній фазі, а ймовірна ціна на газ вбачалася таким солодким подарунком, котрий ось – ось мав впасти з барського московського плеча в обійми українського брата.

    Аж раптом інформаційні джерела окремих ЗМІ піднімають ширму за котрою маємо паніку та хаос... Хтось скаже, що це перебільшення. Однак в світлі останніх подій не таке вже й перебільшення.

    Я розумію логіку Миколи Яновича. Він сподівався, що Кремль як в старі-добрі часи початку 2000-х років з радістю вітатиме регіоналів, а папір під ручкою Путіна видаватиме бажані цифри на стратегічний ресурс, котрий сниться кожну ніч українським міліардерам. Ця епоха пройшла. І на це є свої об’єктивні політичні причини, котрі, на жаль, не помічає влада.

    Партія регіонів вже майже два роки є партією влади. Янукович вже не просто прем’єр в коаліційному уряді. Він президент. Ющенка вже нема. Тимошенко за ґратами. Це факти. Тепер переклад. Партія регіонів вже не цікавить Кремль як об’єкт політичних інвестицій. Партія регіонів вже не політичній контраст всередині України. Немає сенсу розігрувати політичну карту за ступенем лояльності.

    І що найголовніше – регіонали перестали ідентифікуватися з євразійським вектором розвитку. Все. Цей момент став визначальним для того, щоб змінити логіку власної політичної поведінки для партії, котра ставши владою задекларувала курс на Європу. Але…

    В реальності Віктор Федорович з Миколою Яновичем вирішили, що можна позбутися забов’язань, але преференції – це недоторкана власність. В подібному стереотипі немає нічого дивного, особливо коли бізнес-інтереси накладаються на міжнародні відносини. Дуже легко заплутатися, хто кому і скільки винен.

    А з логіки Путіна Миколо Янович та Віктор Федорович винні йому дуже багато. І ЄвроЗЕС, і Митний союз, і ГТС, і російську мову, і ще цілу низку позицій за аналогією з Білорусією.

    Однак Україна – не Росія в тій же мірі як і не Білорусія. В нас є впливовий олігархічний клас. Такого немає ні в Росії, ні тим більше в Білорусії. Крім того, цей клас вже настільки злився з владою, що національні інтереси вже практично стали бізнес-інтересами.

    Саме тому, поворот вбік ЄС, котрий для когось став несподіванкою, насправді, є логічним продовженням розширення «життєвого простору» українського великого капіталу. Саме тому цей поворот виявився настільки недолугим та двозначним.

    Партія регіонів вирішила, що вона зможе обдурити Росію зовнішньополітичним реверансом вбік ЄС і жорстоко помилилася. Бо, якби вектор євроінтеграції був дійсно політично та економічно виваженим рішенням, ми сьогодні б вже мали комплексну стратегію зменшення залежності від Росії в енергетичній сфері.

    На жаль, це ми бачили тільки на словах. Мається на увазі космічні за своїм значенням, але хуторянські за змістом, ідеї розвитку власного видобутку енергоресурсів або заміщення російського газу туркменським. Прогресу на цій ниві поки що не видно. І видно бути не може, оскільки це кропітка та стратегічна робота, що потребує серйозних ресурсів, терпіння та дипломатичного мистецтва. З цим в нас вже двадцять років великі проблеми.

    Виникає доволі логічним ще одне питання. Чому Росія декілька місяців давала Миколі Яновичу та іншим українським урядовцям анонсувати такі начебто вигідні і начебто вже завершенні переговори по ціні на газ?

    Відповідь проста. Кремль чекав оптимального моменту для початку реалізації стратегії «другого пришестя Володимира Путіна». Ідеальний момент – проміжок між парламентськими і президентськими виборами в Росії. Чому саме проміжок? Бо парламентські вибори – це свого роду лакмусовий папір того, в якому ключі відбуватиметься президентська кампанія. Зараз вже очевидно, що система, хоч і не вийшла з ладу, але збій відбувся, тому Путін піде в президенти з цілком прогнозованим меседжем – повернення пострадянського простору під своє крило. Цю місію ще називаються так званим «збиранням земель».

    Можете собі уявити, як це позначиться на українсько-російських відносинах. А чи готові ми до цього? Судячи з усього, сподівання влади на дешевий газ за красиві очі так і залишаться сподіваннями, оскільки важко собі уявити на що в принципі українська сторона розраховувала, заспокоюючи саму себе російською лояльністю. Євровектор треба обслуговувати, це задоволення не дешеве. І до цього треба було бути готовими, в нас же, як завжди все пустилося за класичним українським «якось-то воно буде».

    Тому дивного в зазначеній ситуації нічого немає. Все це було прогнозовано. Залишається лише сподіватися на те, що та ціна, котру нам доведеться заплатити за життєздатність української економіки не полягатиме в здачі національних інтересів.

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди співпадають з позицією редакції «Главкома»
    Комментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Віталій Бала
    Віталій Бала

    Політолог

    Денис Казанський
    Денис Казанський

    Журналіст

    Станіслав Груздєв
    Станіслав Груздєв

    Фотокореспондент «Главкома»

    Сергій Запорізький
    Сергій Запорізький

    Підприємець

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ