Про сімейно-освітні цінності

Чиє слово вагоміше? Чи варто обговорювати з кимось іншим сімейні проблеми, взаємини між подружжям, сексуальні негаразди?

Певен, що ці та багато інших питань хвилюють сучасну молодь (і підліткову юнь). За твердженням науковців, експертів нинішня молодь, яка в переважній більшості бачить приклад батьків, що витрачають усі свої сили і здоров’я на елементарне виживання, часто бояться відповідальності за сім’ю. Вони з острахом думають про необхідність постійно вишукувати ресурси та засоби для утримання власної родини, а майбутні діти стають, зазвичай, гальмом для законного оформлення шлюбу. Тому найкращий принцип життя такої категорії молоді — «Разом, але кожен сам по собі».

На цьому тлі означеного суспільно-державного дисонансу щодо перспектив самореалізації молоді в сімейному колі започаткування проекту «Сімейні цінності» Інститутом модернізації змісту освіти (сфера управління Міністерства освіти та науки України), на перший погляд, виглядало якщо не острівцем сімейно-ментального відродження української спільноти, то, у всякому разі, тим духовно-етичним рятувальним колом, якого так потребує наша молодь у часи протистояння глобальному агресорові, який намагається знищити мирну щасливу цивілізацію.

Однак ближче знайомство з методичними матеріалами проекту «Сімейні цінності», який, як свідчить лист заступника міністра освіти та науки Павла Хобзея (від 21 жовтня 2016 р.) на адресу регіональних департаментів освіти, має на меті «впровадження програми формування сімейних цінностей, сформованих на основі національно-культурної спадщини українського суспільства», приводить до зовсім інших висновків.

Не буду вдаватися в дидактико-методологічний аналіз педагогічності посібника. З цього приводу свою думку висловили фахівці Науково-методичної комісії з проблем виховання дітей та учнівської молоді Науково-методичної ради з питань освіти Міністерства освіти та науки України, які й схвалили цю працю до використання у школах .

Дозволю собі власну думку щодо інших аспектів видання. Найперше, що кидається у вічі — примітивність (це ще можна назвати псевдонауковістю) посібника в багатьох місцях. Тобто, на перший погляд, авторам можна дати характеристику пройдисвітів від науки, які набрали до книги різних, інколи контроверсійних позицій і припущень, розбавили їх нібито історичними розвідками та скріпили релігійно-комуністичними догмами. Однак при пильнішому погляді на окремі сентенції виникає думка, що насправді це не випадкові пустощі чергових онуків лейтенанта Шмідта в освітянській царині, а цілеспрямована дія з далекоглядними наслідками.

Ця «наукова» робота базується в переважній більшості (десь на ¾) на російській джерельній базі. До того ж, подані таблиці в двомовному (українсько-російському) варіанті наштовхують на думку про ментально-культурну первинність написання цієї праці для іншої аудиторії. Як справедливо написав із цього приводу письменник Юрій Винничук «Тут русскій дух». Але сам дух у вигляді цитувань Козьми Пруткова, Максима Горького, Льва Толстого, Федора Достоєвського, Олександра Некрасова та інших достойників ще не виглядає загрозливим. Враховуючи його вправну розбавленість Шекспіром, Хайямом, Лінкольном, Сухомлинським et cetera він нібито втрачає свою гостроту.

Але сам «русскій дух» проявляється через пронизання твору сентенціями «русского міра». На тлі цілком очевидних і правильних речей посібник наповнений дефініціями, чужими для української ментальності. Чого варте, наприклад, таке висловлювання «Справжнє, істинне щастя — це внутрішня якість (стан) людини, що не залежить від зовнішніх обставин. Воно не має зовнішніх причин». Або ось це: «Сила, витривалість, хоробрість, мужність, цілеспрямованість тощо не є жіночими якостями». І взагалі жінка має «підбирати штори на вікна, й доглядати за чоловіком, і з любов’ю подавати чай, і готувати їжу, і продумувати сімейне дозвілля». Чи не знаменитий на Московії «Домострой» («жена добра веселит мужа своего и лета его исполнить миром», «добрая домовитая жена благоразумным своим помыслом, и мужним наказанием, и добрым подвигом своих трудов с слушками полотен и усчин, и  холъстов наделано да на што пригоже ино окрашено на летники и на кавтаны и на сарафаны») читали автори перед написанням «Сімейних цінностей»?

У «Домострої» одним із головних постулатів є вибудовування ієрархічних відносин між різними категоріями членів родини за статевою ознакою та встановлення жорсткої регламентації особистих стосунків між близькими людьми. Така «сімейна політика» відповідає, до речі, підходам, які пропагує московська православна церква, що вірно служить протягом століть московській імперії. Недарма навіть російський релігійний філософ Микола Бердяєв визначав «Домострой» «найбільшим збоченням християнства».

«Домострой» ми згадали не даремно. Жорстокість покарань жінки (карати до «сокрушения ребер», «плетью стегать по вине смотря») відображає суспільно-державну мораль Московії ХVI століття. Варто нагадати, що тоді жив і правив московськими землями один із найзловісниших російських тиранів Іван Грозний. Враховуючи, що нещодавно, в жовтні, пам’ятник московитському деспоту було урочисто відкрито в російському місті Орел, ми можемо говорити про нерозривну духовну єдність нинішнього путінського режиму Кремля із мракобіссям доби Грозного.

Приниження слабшого є послідовною історичною політикою московської імперії. Приниження слабшого, яке продукується як позитив життя, особливо в середовищі дітей є не що інше як програмування підліткової радикальності в судженнях, що плекають тотальний суспільний цинізм нинішнього путінського суспільства. Якщо до цього додати ще й статевий цинізм, тобто запрограмоване приниження дівчини-жінки, то ми одразу потрапляємо в добу Івана Грозного. Коло замикається.

Автори нинішнього кремлівського «неоДомостроя», яким є ідеологія «русского міра», вибудовують нову віртуальну додану реальність, в яку посіпаки колективного путінізму хочуть помістити (і не без успіху) енергетику минулих, тоталітарних епох — від Грозного до Сталіна. Так вибудовується технологічно-динамічна модель впливу (як домінування публічно-міфологізованих стилістик та енергетик) на масову свідомість, яку відомий письменник і публіцист, дослідник нинішньої путінської Росії Пітер Померанцев називає «добою тотального цинізму».

Методологічні напрацювання посібника «Сімейні цінності» за стилістикою поєднуються з іншою працею, що вийшла з міністерства освіти — проектом закону «Про освіту» (схвалений Верховною Радою у першому читанні 6 жовтня ц. р.). Зокрема, новелою, яку директор департаменту МОН Юрій Кононенко назвав курсом  на «двомовну, білінгвальну освіту». Чиновники пропонують через закон гарантувати національним меншинам «вивчення рідної мови у державних і комунальних закладах освіти». Тобто, як справедливо зазначила письменниця Лариса Ніцой після обговорення законопроекту з представниками міністерства «у виші на лікаря навчається вірменин вірменською, кримський татарин — татарською, угорець — угорською тощо. Потім ці лікарі кожен своєю мовою розмовлятиме з пацієнтом і ставитиме діагноз? Для цього існує державна мова». Фактично ж така білінгвальність освіти передбачає по суті тріумфальне повернення російської мови до шкіл та вищих навчальних закладів. Це може бути ще однією витонченою технологічно-креативною перемогою «русского міра» у Майданній Україні.

«Русскій мір» — це не лише комунікаційно-контентна стратегія ментальних експансій путінських спецслужб, гундяєвських агентів та кисельовських «телезомбі». Це, насамперед, актуалізація догм радянщини, маргінальні шаблони історичного минулого в середовищах сучасних громад, з одного боку, та невичерпна жага жадібності й ницості осіб при владі, про що свідчать їхні електронні декларації, з іншого. Замало дати характеристику-ярлик неоінноваційному тоталітарному суспільству, потрібно ще знайти сили той креативно-глобалізований тоталітаризм викорчувати зі свідомості всіх без винятку громадян України (а бажано, й світу).

Методичні матеріали проекту «Сімейні цінності», як заявила міністр освіти та науки Лілія Гриневич, будуть переглянуто заразом із іншими навчально-методичними посібниками, що вийшли за останні п’ять років. Але чи зможемо ми натомість наповнити, поза сумнівом, суспільно-важливий проект справжнім, новим, українським за духом, традиціями й цінностями змістом?