В очікуванні нового Мюнхену?

    • Валерий Кравченко
    • 11 Лютого, 2015, 12:23
    • Розсилка

    Україна через 77 років після Мюнхенського зговору має всі шанси наслідувати долю Чехословаччини.

    Україна через 77 років після Мюнхенського зговору має всі шанси наслідувати долю Чехословаччини. «Мюнхенська змова» може відбутись вже завтра у Мінську, або трохи пізніше, але дуже схоже що сценарій історії не змінився, змінились лише актори. Тепер ролі виконують:

    1) Адольф Гітлер, Німеччина – Володимир Путін, Росія;

    2) Невіл Чемберлен, Великобританія – Ангела Меркель, Німеччина (сучасна Великобританія Девіда Кемерона фактично йде у фарватері пасивної зовнішньої політики США, хоча й інколи досить радикальна у висловлюваннях);

    3) Едуард Даладьє, Франція – Франсуа Олланд, Франція (до речі, обидва соціалісти);

    Натомість Беніто Мусоліні з кадру випадає (якщо лише його роль не примусять грати Олександра Лукашенка). З-за океану за виставою продовжує в’яло спостерігати Франклін Рузвельт – Барак Обама (до речі, обидва демократи). Для американців знову все відбувається на тлі фінансової післякризи 2008 р. (1929 р.), та політики часткового зовнішньополітичного ізоляціонізму (після виведення військ з Афганістану-Іраку та невтручання в Сірії), що, втім, суперечить отриманому за останні 20 років статусу світової наддержави, єдиного полюсу сили.

    При цьому Україна водночас виконує роль Чехословаччини та Австрії (а може дійти й до ролі Польщі, коли вже буде пізно домовлятись) у передісторії Другої світової війни. Зовсім природно, що Крим, як колись Австрія (до речі, батьківщина фюрера), виявились історичними територіями приналежними до Росії (Німеччини). Відповідно аншлюс Австрії та офіційний «Кримнаш» викликали однакове зростання популярності Гітлера (Путіна) в Німеччині (Росії), надали імпульс подальшій загарбницькій політиці по відношенню, передусім, до сусідів. Донбас став новими Судетами, де на поверхню сплила підтримка російськомовного та на 40% етнічного російського населення (підтримка німецькомовного населення та етнічних німців Судетської області), а також декларування побудови «Руського світу» (Третього Рейху). Згадайте, в Судетах у вересні 1938 р. Німеччина інспірувала заколот місцевих (а також завезених з Німеччини) фашистів, так само як у березні-квітні 2014 р. відбулось інспіроване Росією захоплення місцевих органів влади на Донбасі. Різниця лише в тому, що Чехословаччина дуже швидко придушила заколот фашистів в Судетах, й Німеччина була вимушена відкрито погрожувати війною. Проте сучасна Росія вдосконалила свій загарбницький арсенал у порівнянні з нацистською Німеччиною, вигадавши «гібридну війну» (елементи якої, зокрема засилання диверсійно-розвідувальних груп – «зелених чоловічків», застосовували й самі німці, зокрема у серпні 1939 р. у Польщі). Цей новий різновид війни, що починається з локального конфлікту, зовсім не потребує проголошення на офіційному рівні з висиланням послів, розривом дипломатичних відносин тощо. Ескалація локального конфлікту має тривалий стимул до постійного наростання аж до початку глобальної, відкритої війни.

    Цього вперто не бачить канцлер Німеччини, що, як колись прем’єр-міністр Великобританії, виступає в авангарді політики умиротворення агресора. Меркель слушно заявляє, що відправляючи у зону конфлікту летальну зброю, європейці не вирішують конфлікт, а лише підкидають «дрова в багаття», й що «цей конфлікт не можливо вирішити у військовий спосіб». При цьому канцлер навмисно забуває, що вже зараз співвідношення озброєння на лінії зіткнення вже є не на користь України. Регулярні збройні сили та добровольчі формування воюють застарілим радянським обладнанням, одягнені в європейський секонд-хенд, натомість росіяни, кидаючи на передову криміналітет та люмпен зі всієї Росії в якості «гарматного м’яса», влаштовують полігон випробувань власної сучасної зброї, використовуючи такі новітні ракетні системи залпового вогню як «Смерч» та «Торнадо», а також важкі вогнемети «Буратіно». Стороною конфлікту при цьому європейцями хибно вбачається Україна (а не Європа), оскільки Україна знаходиться лише на передовій великого цивілізаційного зіткнення, на яке відкрито та свідомо йде реваншистська Росія.

    Як колись Гітлер в Німеччині, Путін використовує реваншистські ідеї для популяризації власної політики. Так, Росія безумовно програла «холодну війну» Заходу (передусім США), саме тому зараз російська пропаганда настільки активно змальовує химери загниваючого Заходу перед своїм населенням. Те саме робили нацисти, звинувативши країни-переможниці (та комуністів) в підриві економіки Німеччини та, загалом, в усіх бідах. Реваншистська Росія використовує ще один механізм з арсеналу Гітлера – встановлення лояльних режимів у країнах Європи. З цією метою Путін фінансує третій за електоратом праворадикальний Національний Фронт Марін Ле Пен у Франції (так само як Гітлер в 1936 р. негласно фінансував Французьку народну партію комуніста-невдахи Жака Доріо). За підтримки російських грошей, базуючись на протестному, маргиналізованому та євроскептичному електораті до влади в Греції прийшли ліві радикали СІРІЗА, очолювані Алексісом Ципрасом, який пишається особистим знайомством з ідеологом Кремля Олександром Дугіним. В Угорщині до влади активно рветься націоналістична праворадикальна партія «Йоббік» Габора Вони, яка наразі є третьою фракцією в Парламенті та входить до правлячої коаліції прем’єр-міністра Угорщини, лідера правих консерваторів «Фідес» Віктора Орбана. Ультраправі угорці у заявах відверто посягають на територіальну цілісність України у відношенні до Закарпаття та проживаючих там меншин. Подібним чином, але з меншим успіхом, Росія фінансує правих та лівих радикалів по всій Європі – в Австрії та Нідерландах, Іспанії та Румунії. Те саме робили й німецькі нацисти, підтримавши «Усташів» в Хорватії, «Залізну гвардію» в Румунії, «Іспанську фалангу», «Схрещені стріли» в Угорщині, Фламандський національний союз в Бельгії, «Національне єднання» в Норвегії тощо.

    Крім фінансування нових радикальних сил в Європі, Росія займається газовим шантажем та відвертою купівлею європейських політиків при владі. Яскравим прикладом подібної успішної політики є Чехія. Президент Чехії, соціал-демократ Мілош Земан багаторазово публічно повторював штампи російської пропаганди відносно «бандерівської України, де відбувся військовий переворот». Крім того, Чехія відмовила США в розміщенні системи ПРО, що зіграло на користь Росії. Також Путін політично тримає біля себе Кіпр, який служить величезним офшором для російського бізнесу, та активно заграє з Єгиптом, шукаючи союзників на європейських кордонах.

    Росія, як колись Німеччина, на тлі пожвавлення ісламістських рухів в Європі (які, ймовірно, можуть бути теж частково фінансовані Кремлем), планомірно наближає велику війну. Можна скільки завгодно сидіти за столом переговорів у Мінську – з терористами не домовляються. Рада безпеки ООН з дієвого органу перетворилась на містечковий балаган імені Віталія Чуркіна; НАТО розписується у власному безсиллі, надаючи право кожній країні діяти окремо (адже консенсусу не можна досягти через кремлівських агентів в Північноатлантичній Раді – Грецію, Чехію та ін.). Скільки ще західним країнам можна відступати назад та заперечувати очевидне? Чи допомогла зрада та шматування Чехословаччини відвернути велику війну в Європі? Згадайте політичний шлях Даладьє та Чемберлена – його у Вас так само не буде, шановні миротворці. Вивчайте історію, панове дипломати, – гарними намірами встелена дорога до пекла.

    Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди співпадають з позицією редакції «Главкома»
    Комментарі ()
    1000 символів залишилось
    ПОПУЛЯРНІ АВТОРИ
    Віталій Бала
    Віталій Бала

    Політолог

    Денис Казанський
    Денис Казанський

    Журналіст

    Станіслав Груздєв
    Станіслав Груздєв

    Фотокореспондент «Главкома»

    Сергій Запорізький
    Сергій Запорізький

    Підприємець

    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ