Михайло Поживанов Політик, громадський діяч

Навіщо Києву Мінськ? Гра, в яку Порошенко грає не від хорошого життя

Головна задача для Києва тепер полягає в тому, аби правильно використати паузу, що так чи інакше, але триває

Розкритиковані перемовини у Мінську між представниками «ДНР» та «ЛНР», а також Кучмою, Зурабовим та посланницею ОБСЄ Тальявіні, можуть бути потрібні задля простої і зрозумілої мети: виграти час. Я не стверджую, що це так і є на всі 100%, як і не вважаю, що розголошую якусь таємницю: таємниці мені не відомі. Проте це найперше та найлогічніше пояснення, котре спадає на думку.

Звісно, що кожна дія повинна мати мету, мотивацію та прораховані наслідки її вчинення. Але мета може бути явна і прихована. В даному разі та очевидна ціль, яка буцімто лежить на поверхні, – добитися миру – безумовно, не досягнута. Наслідками ж цих зустрічей, що тривають з різними проміжками часу вже третій місяць, поки що є лише різка критика Порошенка. Особливо владу шпетили за найпершу зустріч, де, окрім Кучми, участь брали і Медведчук з Шуфричем.

Нині Кучма лишився сам – він слухає маячню «деенерівців» і сповіщає про їхні вимоги Київ. Навряд чи його роль йде далі цього, хоча любителі конспірології вбачають у призначенні Кучми в переговірники мало чи не проросійську змову. Як почувається екс-президент у якості «почув – передай далі» – не є принципово важливим. А от те, як змінюються настрої його візаві, досліджувати варто, адже, виходячи з них, можна судити про те, які вказівки отримують «урядовці» самопроголошених республік з Москви.

1 вересня Андрій Пургін та Олексій Карякін (відповідно: від «ДНР» та «ЛНР») привезли список вимог, що складалися – як сказав Пургін – «з 8-9 пунктів» (чомусь точніше порахувати він не зміг). Тут і обмін полоненими, і допуск у регіон «гуманітарної місії», і припинення силової операції, і загальна амністія, і проведення місцевих виборів, і статус російської мови тощо.

А у більш глобальній перспективі – перебування Донецька та Луганська у складі України, але з широкими правами суб’єкту автономії. Автономія Донбасу у трактовці Пургіна має на увазі створення власної армії та власних правоохоронних органів, а також право на самостійне вибудовування економічних стосунків з Росією та Митним союзом.

З цього всього цікаве одне: першого числа обидва «делегати» Сходу були налаштовані на збереження їхніх «республік» у складі України. (Бо інакше який сенс було згадувати і про амністію, і про вибори, і про російську мову?). Другого числа все перегралося з точністю до навпаки: вже поза Мінськом Пургін твердив про те, що «ні про яку федерацію у складі України мова не йде».

3 вересня з «ДНР» почувся ще більш нахабний голос – якийсь дрібний клерк з тамтешнього «міноборони» заявив, що на Донбасі не припинять вогонь, доки там лишаються «карателі». Як все це ув’язати з місією Пургіна-Карякіна, котрі повезли з Києва альтернативний пакет пропозицій, щоб порадитися на місці «зі спеціалістами», – сказати тяжко. Вочевидь, пояснення слід шукати в абсолютній несамостійності переговірників від «ДНР» та «ЛНР».

ТАМ теж лише роблять вигляд, що про щось домовляються. ТАМ теж вигадують час, імітуючи свою значимість та легітимність. Побутує думка, що якщо вже принижуватись перед супротивником, то бодай з користю для діла, тоді як від перемовин з сепаратистами користі – нуль. Навряд чи взагалі поняття приниження можна співвіднести з якимсь результатом чи тактичною перемогою. Отож, таку риторику слід відкинути взагалі.

Мова йде про гру, в яку Порошенко грає не від «хорошого життя». Те саме він робить і на власному рівні – у спілкуванні з Путіним, після якого прес-служби обох президентів готують взаємовиключні релізи. У здатності сторін домовлятися сумніваються геть усі – від Обами до самих цих сторін. Але домовляння тривають. І той, хто готовий за це кинути у Порошенка камінь, хай подумає спочатку, що він сам робив би на його місці.

Між тим якщо лишається бодай примарна надія на те, що поки «круглі столи» посилено імітуються, російські танки не вирушать на Маріуполь, за цю надію слід вхопитися обома руками. Гарантією того, що короткострокова пауза нам буде забезпечена, виступають європейські емісари, котрі також не дарма присутні на зустрічах з «деенерівцями». Доки Путін ще маскує свою агресію, заявляючи, що Баррозу неправильно зрозумів його слова про похід на Київ, таке маскування треба змусити грати на нашу користь.

Про Маріуполь, на підступах до котрого вже стоїть ворожі війська, говорять як про порт, як про вихід Путіна до моря тощо. Але Маріуполь – це ще й 40% від валового продукту всієї Донеччини і 9% від загальноукраїнського ВВП. Втратити це місто ми не можемо. Не мусимо. Не повинні допустити такого програшу за жодних обставин. Зараз вже запізно обговорювати роль у цій війні колишнього «в.о.президента» та «іже з ним». Мізкувати, чому Турчинов і Ко здали Крим без жодного пострілу – контрпродуктивно. Зосередитися слід на тому, що іще не здано.

Якщо вже Україна не має достатньо військової міці, аби відправити «вантажем 200» не лише псковську дивізію, а й кожного російського окупанта, діяти слід подекуди й хитрістю. Не зрадою, але хитрістю. Головна задача для Києва тепер полягає в тому, аби правильно використати паузу, що так чи інакше, але триває, поки товариші Пургін та Карякін (або ті, що прийдуть їм на зміну) знову збираються до Мінську.

Важливо, що одночасно із черговим раундом «мінських перемовин» стартує й самміт НАТО. На який, до речі, кликано й Порошенка. Кликано в порядку винятку, адже на захід з’їдуться керівники держав, які є членами Альянсу. До нього подібної честі вдостоювали і Ющенка, але той, хоч і твердив, що Україні слід «укритися під захисною парасолькою НАТО», шанс приєднатися до Альянсу спустив на пси.

Але річ не в одному НАТО. Тимчасове затишшя слід використовувати для контрнаступу на всіх дипломатичних фронтах: говорити, переконувати, аргументувати, демонструвати докази. Наполягати на санкціях, просити допомогу. Знову, знову і знову. Поки гармати мовчать бодай півдня, музи міжнародної політики повинні зваблювати західних партнерів. А те, що 5 вересня «деенерівці» та «еленерівці» вкотре мозолитимуть очі своїх співрозмовників, не є фатальною помилкою влади. Що з ними буде далі – покаже час. А зараз просто потрібно перевести дихання.

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: