Одеса: топонімічна рекомунізація та деукраїнізація

Змінені назви були зареєстровані Міністерством юстиції, проте міськрада вважає, що це зробили незаконно. Мовляв, громадських слухань не було, а тому знову в місті мають бути проспект Маршала Жукова, вулиця Валентини Терешкової, вулиця і провулок Івана Бабушкіна тощо. Мовляв, вони не підпадають під дію закону про декомунізацію. Щодо проспекту Жукова, то в мерії заявили: в цьому випадку має місце суперечність між двома статтями закону про декомунізацію, мовляв, з одного боку, радянський воєначальник був міністром оборони і членом президії ЦК КПРС, тобто одним з керівників тоталітарної держави і партії, а з іншого – не підлягають перейменуванню назви, пов’язані з іменами людей, які брали участь у вигнанні нацистських окупантів з України. Скасували й перейменування вулиці Віссаріона Бєлінського – теж не підпадає під декомунізацію.

Натомість з одеської топонімії, за рішенням міськради, мають зникнути імені Романа Шухевича, Всеволода Змієнка, Семена Яхненка, Дмитра Донцова, Івана та Юрія Лип, Миколи Міхновського, Семена Палія, Івана Нечуй-Левицького й полеглих на війні проти російських агресорів на Донбасі одеситів Володимира Терещенка, Олега Андрійця, Бориса Кифоренка, Віктора Діхтієвского, Ігоря Кисельова, Олега Стороженка, Юрія Асєєва. А з’явилася ціла купа абстрактних топонімічних одиниць, які можуть бути наявними хоч на Псковщині, хоч у Сибіру, хоч у «Новоросії»: вулиці Щастя, Натхнення, Гармонійна, Городська, Трояндова – й аж чотири Пригородні вулиці та вісім Старокозацьких провулків – під відповідними номерами…

При цьому, за повідомленнями мас-медіа, рішення ухвалювалося «з голосу», що суперечить регламенту міськради. У відповідь обласна прокуратура відкрила кримінальну справу за фактом спроби рекомунізації міської топонімії (а перейменовані міськрадою, між іншим, 56 вулиць і проспектів!), а Приморський районний суд Одеси визнав незаконним і скасував рішення міськради про перейменування раніше декомунізованих Саакашвілі вулиць й інших міських об’єктів. Нарешті, міський голова Геннадій Труханов після тривалої бесіди з ним міністра внутрішніх справ Арсена Авакова призупинив дію рішення міськради про перейменування, проте заявив, що питання знову виноситиметься на сесію міськради. Оскільки ж більшість у міськраді має команда одеського мера, то можна не сумніватися, що повторний розгляд цього питання матиме приблизно такі самі результати, хіба що процедура виявиться дотриманою і деякі найдурніші назви зникнуть з одеської мапи…

А тим часом аргументи рекомунізаторів, м’яко кажучи, некоректні.

Справді, вулиця Бєлінського не підпадає під закон про декомунізацію, оскільки «несамовитий Віссаріон» жив і працював ще у першій половині ХІХ століття. Проте цей персонаж був переконаним російським шовіністом і расистом. «Малоросія ніколи не була державою, - писав він, - отже й історії у властивому цьому слову значенні не мала. Історія Малоросії є не більше, як епізод із царювання царя Олексія Михайловича: довівши оповідання до зіткнення інтересів Росії з інтересами Малоросії, історик російський повинен, перервавши на час нитку своєї розповіді, викласти епізодично долю Малоросії, з тим, щоб потім знову вернутися до сього оповідання. Історія Малоросії, це – бічна ріка, що вливається у велику ріку російської історії». А приїхавши до Криму, він із сарказмом зазначав, що «тубільні нації» – це татари, татарські барани і татарські верблюди, і походять вони, можливого, від одного спільного предка, бо дуже схожі одне на одного і балакають приблизно однаковими мовами. Я вже не кажу про брутально-хамські оцінки Бєлінським Тараса Шевченка й усієї української літератури. Тому наявність в Одесі вулиці, названої на честь Бєлінського, – це відвертий плювок в обличчя й українцям, і кримським татарам.

А вулиця Валентини Терешкової? Вона – не лише перша у світі жінка-космонавт. Вона й сучасний активний політик. У 2011 році вона стала депутаткою Держдуми Росії від «Єдиної Росії», у 2016-му була переобрана. Є членом депутатської групи з «захисту християнських цінностей» (разом із одіозними навіть у нинішній РФ депутатками Єленою Мізуліною й Іриною Яровою) і підтримує внесення змін до Конституції Росії, які б зафіксували, що «православ’я є основою національної та культурної самобутності Росії». Ну, а в 2014-му вона агітувала за анексію Криму й голосувала за неї.

Із проспектом Маршала Жукова ситуація не менш цікава. Якщо йти за логікою противників перейменування, то мають з’явитися вулиці і маршала Сталіна, і маршала Берії – адже вони теж брали активну участь у вигнанні нацистських окупантів з України, чи не так?

І не лише нацистів маршал Жуков виганяв з України. Він – як заступник Верховного головнокомандувача (єдиний, до речі) – несе поряд зі Сталіним усю повноту відповідальності за причетність десятків тисяч бійців й офіцерів Червоної армії до депортації кримськотатарського народу у травні 1944 року. Він разом із Берією підписав улітку того ж року наказ про депортацію мільйонів українців до «віддалених країв СРСР». Про такий наказ говорив на ХХ з’їзді КПРС Микита Хрущов; його наявність підтвердив у розмові з письменником Феліксом Чуєвим нарком внутрішніх справ УРСР Василь Рясной – мовляв, «декілька ешелонів мої молодці заповнили і відправили, але потім цей наказ раптом зупинили». Видається, що переконаний сталініст Чуєв не став би вигадувати такий украй невигідний для возвеличення Сталіна й Жукова історичний сюжет…

А ще Жуков був заступником наркома оборони (знов-таки Сталіна), а тому не просто військовиком, а й високопоставленим урядовцем. Зрозуміло, що в нинішній Росії будуть і пам’ятники Жукову, і проспекти Жукова, проте чи місці проспекту імені цього персонажа в Одесі?

З Іваном Бабушкіним теж усе зрозуміло. Відкрийте будь-який довідник – і ви прочитаєте, що це був більшовицький діяч, один з учнів і соратників Леніна. Ситуацію не рятує те, що Бабушкін був розстріляний царською поліцією у 1906 році, – партія більшовиків існувала з 1903-го…

А от із перейменуванням вулиці Віктора Обнорського і Саакашвілі, й Інститут національної пам’яті, який вніс цього діяча до числа більшовиків, видається, дали маху. Обнорський не був більшовиком, хоча був соціалістом, одним із організаторів робітничого руху в Російській імперії в 1870-х, який певний час жив і діяв в Одесі. Обнорський підтримав у 1917-му скинення царя та ідею влади рад, але не став більшовиком. Він помер у Новокузнецьку (Сибір) навесні 1919-го, і не випадково на пам’ятнику йому, встановленому у 1967 році, написано (цитую мовою оригіналу): «Русский революционер Виктор Павлович Обнорский». Був би більшовиком – у ті часи неодмінно б зазначили це. То чи варто було перейменовувати цю вулицю, чи такий це гріх – бути робітничим активістом і противником самодержавства?

Утім, ця та декілька інших «ляпок» (наприклад, з перейменуванням вулиці Шестакова, названої на честь уславленого льотчика-винищувача, а не більшовицького пропагандиста, названого в списку Інституту національної пам’яті) не змінюють загальної картини, а саме – антиукраїнської та прокремлівської сутності акції Одеської міськради. Складається враження, що ця акція є своєрідним зондажем ситуації – чи капітулює офіційний Київ перед рекомунізаторами та деукраїнізаторами, чи ні. Ба більше: складається враження, що в Одеській міськраді наявні впливові сили, які б охоче перетворили її – за взірцями Криму й Донбасу – у такий собі «парламент Одеської народної республіки», що зачистив би місто від усього українського та відновив би імперсько-комуністичну топонімію.