Нестримні жахіття трансліту

Бувало, вискоче якийсь пилип-з-конопель та й почне роздувати з лайна бульку. Дивись – уже та булька як баня Троіцкава сабора. Росте, росте, бо й інші дмухачі підбігають і свої пуки додають. Так вони з мухи й слона напукають.

Особливо мені подобається, як починають деякі наші гарні люди волати про московські матюки. І коли їм кажеш, що походження лайки праслов’янське, що геть усі слов'яни ці слова знають і щедро ними користуються, вони все одно стоять на своєму: це все московити принесли. Як? І хорватам, і словенцям, і македонцям, і чорногорцям, і лужицьким сербам? І навіть кашубам?

І фіксовані ці слова в історичних пам'ятках, коли ще жодних московітів на Заході й духу не було. Але невіри стоятимуть на своєму.

А те, що і Франко, і Гнатюк, і Чубинський, ба навіть Шевченко записали чимало фольклорного матеріалу з тією самою лайкою, ніхто ж не повірить, поки його носом у ту лайку не тицьнеш.

Але про це ми іншим разом побалакаємо. А зараз – про трансліт.

Що ж то за звір? А це звір, який чомусь викликає обурення у російськомовних літераторів чи й просто регулярних відвідувачів Фейсбуку.

Письменниця Яна Дубинянська, автор цікавих фантастичних романів, уже колись написала на цю тему більший матеріал: «Головний мовний засіб, що ним послуговуються бонтонні українські письменники, змальовуючи «совєти» – трансліт. Обґрунтування – знов-таки щира історична правда: адже ці персонажі дійсно російськомовні. Знехтувати мовними відмінностями як несуттєвими в історичному конфлікті не дозволяє авторська чесність, а вживати на зразок графа Толстого чужомовні репліки – національна гордість.

Будь-яка мова у записі транслітом виглядає комічно і знущально (візьміть бодай «гав ду ю ду», «сіль ву пльо» чи «нэзалэжнисть»), і цей начебто мимовільний ефект працює якнайкраще».

Далі вона наводить приклади з творів різних наших письменників. І додає: «Коли я бачу трансліт, то хапаюся за пістолет – бо ця ознака доброго тону давно перетнула межі фолу і кічу. Єдине, що спонукає ставитися до нашої національної забавки поблажливо – усвідомлення, що вона придатна суто для внутрішнього вжитку: при перекладі на будь-яку мову, а надто російську, цей засіб мовного знищення ворога вивітрюється вщент».

Тут таки Яна Дубинянська зачіпає й інше питання: «До речі, буде неправильно зовсім уникнути вірусної теми: слово «жид» у нас нині на літературному тренді так само, як і «совєтський». Винничук навіть пояснює: мовляв, саме це слово було у Львові загальноприйнятним і нейтральним, тоді як «єврей» – образливим. Другу частину твердження залишаю на сумлінні автора, а з першою готова погодитися: «жид» – і справді нейтральне слово... у польській мові. Але ж Винничук, хоч і зловживає полонізмами, пише таки українською! Всі негативні конотації, набуті в ній цим словом, неможливо відмінити авторською волею, і будь-який письменник, чутливий до мови, це чудово розуміє. Отже, ця мовна гра цілком свідома».

Тут варто б пояснити, що слово «жид» не вживалося у моїй авторській мові, а у висловлюваннях персонажів і записках головного героя, зроблених до війни. І воно нейтральне не тільки в польській, а й в усіх слов'янських і неслов’янських мовах, окрім російської. Що ж до сумління автора, то я радо поділюся ним з Нікітою Хрущовим: «Во Львове и других западноукраинских городах была большая еврейская прослойка, как среди рабочих, так и среди интеллигенции. Среди еврейских рабочих и интеллигенции было много коммунистов... А когда мы собрались на митинг во Львовском оперном театре, то пригласили туда и украинцев, и евреев, и поляков, в основном рабочих, хотя пришла и интеллигенция.

Выступали там среди других и евреи, и нам странно было услышать, как они сами говорили: «Мы, жиды, от имени жидов заявляем...» и прочее. Дело заключалось в том, что по-польски евреев так называют в обыденной речи, не имея в виду ничего дурного. Мы же, советские люди, воспринимали это как оскорбление еврейского народа. И потом, в кулуарах собрания я спрашивал: «Отчего вы так говорите о евреях? Вы произносите – «жиды», это же оскорбительно!» Мне отвечали: «А у нас считается оскорбительным, когда нас называют евреями». Для нас слышать такое было очень странным, мы не привыкли к этому. Но если обратиться к украинской литературе, то в ней слово «жид» тоже звучит не ругательным, а вроде определения национальности».

Лесь Мартович згадував про це лаконічніше: «Що в Галичинї Єврей образа а Жид нї, то в Російській Українї Жид образа а Єврей нї».

Я міг би навести цитати ще й з Соломона Ґольдельмана (1885–1974), визначного діяча української єврейської громади, вченого-економіста, члена Центральної Ради. Він був автором кількох праць, а серед них і такої: «Жидівська національна автономія в Україні 1917–1920 рр.» (Мюнхен, 1963), де він тлумачить неприйняття терміну «єврей». Але, гадаю, досить.

Просто в історичному романі бажано, щоб в устах персонажа важливі терміни звучали так, як звучали й тоді. Не важливі слова можуть бути й пізнішого часу, як-от «мрія». Бо авжеж, не міг сказати Хмельницький: «Я мрію про те-то й те-то».

Але от трансліт. Який викликає бажання вхопитися за пістолет. І не тільки в Яни Дубинянської. Днями він знову викликав хвилю дебатів на сторінках Фейсбуку.

«Что-то есть до неприличия упрощенное (как минимум, ситуационно) в допускающем такой «транслит» хоть в устной, хоть в письменной речи. Эдакая инфантильная агрессия. Действительно, становится немного неудобно то ли за него, то ли за себя, когда собеседник такое исполняет. Думаешь, что общаешься со взрослым человеком, а оно, оказывается, во как...»

Інший відомий критик наголошує, що «сейчас другие времена. Транслит режет глаз, транслит неприятен».

Тобто те, що завжди було в традиціях російської літератури, неприємне?

У Тургенєва в романі «Рудін» один із персонажів кпить з української літератури: «Стоит только взять лист бумаги и написать наверху: «Дума»; потом начать так: «Гой, ты доля моя, доля!» или: «Седе казачино Наливайко на кургане!», а там: «По-пид горою, по-пид зеленóю, грае, грае воропае, гоп! гоп!» или что-нибудь в этом роде. И дело в шляпе. Печатай и издавай. Малоросс прочтет, подопрет рукою щеку и непременно заплачет, – такая чувствительная душа!»

Але трансліт в російській класиці існував і без негативу: Николай Гарин-Михайловский «Картинки Волыни»: «в шею пан, щоб не морочив, старый дурню, – вдогонку посылает нам его супруга».

Д. Мамин-Сибиряк: «Пепко взглянул вопросительно на меня и издал «неопределенный звук». – Що се таке? – спросил он почему-то на хохлацком жаргоне».

Николай Лесков: «А бодай уси воны поиздыхали, – с нетерпением отозвался Нечай. – Нехай воны на сели дурят, где люди просты, а мы бачимо на чем свинья хвост носит. Цэ крученые панычи, та и годи».

І ще можна насипати купу цитат з Горького, Чехова, Буніна, Сєргєєва-Ценского, Гладкова, Шолохова і т.д.

Однак на це прихильники версії, що трансліт образливий, відповідають: усе це застаріле, давнє, а зараз «другие времена». Що ж, ось вам сучасні варіації трансліту в сучасній російській літературі.

Виктория Токарева (2015) «Римские каникулы»: «– Ага, Лидка, – закричала она. – Будэшь знаты, як ты мэнэ гнала? – Колы це я тэбэ гнала? – искренне удивилась Лидка. – Ага, я до тэбэ прыйшла з Тонечкою погулять, а ты мэнэ: иди к бису. – Колы це я тэбэ гнала? – удивилась Лидка».

Анатолий Невара (2005) «Дозор не бывает последним»: «Добре, добре, Коля, нэ буду, – прошептала Катерина. – Цэ я от радости, що знову бачу тэбэ. Я дужэ скучала по тоби. – Откуда ты узнала, что я здесь? – Я всэ, всэ про тэбэ знаю, Коля. Я дом свий продала и тэпэр живу в городи».

Шо такое «пиндос»? Сборник историй. Випуск 14. А. Гасанов (2017): «И тётки Зоя и Катя подпевали: – Нэпиду-уя за тэбе... Нэма хаты у тэбэ – у тэбэ... Нэпидуя за тэбэ! Нэма хаты у-у тэбэ!... И все смеялись, и песня ломалась».

Татьяна Андрущенко (2017) «Проклятое село»: «баба Настя сквозь зубы процедила: – В тэбэ справа яка, Мотря, чи так прийшла? – Та, я попросить твою квартирянтку, хай бы мени помогла...»

Виктор Глумов (2017) «Солдаты Омеги»: «Тэбэ обидеты нихто не хотив. Орв старше за тэбэ, намного старше. Вин просто не змэняеться со временем, а так – в батькы тэбэ годится».

Вадим Ярмолинец (2015) «Свинцовый дирижабль «Иерихон 86-89»: «Йому кажуть, тоби пан голову видирвэ, а вин кажэ – не видирве, я йому першый йийи зрублю гэть! Ну, взяв шаблю и пишов. А пан вже чув и пид викном у сэбэ капкан заховав. И поймав того комисара. Забрав шаблю, но нэ вбыв».

Михаил Юдовский (2017) «Воздушный шарик со свинцовым грузом»: «Тут такый дидок був, интэлэгэнтный, у окулярах, так цэвин йийи так охрэстыв. Вона в вас, кажэ, нэ гавкае, а спивае. Просто, кажэ, Сыльва. А що за Сыльва – бис його знае».

Федорович В. (Краснодар, 1994) «Как запорожцы Кубань обживали. Дуже юморная повесть»: «Но не спешили кумовья за ложки хвататься, бо посэрэд стола стояла бутыль з горилкою, а около нее, как цыплята пид квочкою, чарки. – Кумэ Пилип, а чого цэ воны порожни? – изумился хозяин Мусий Андриянович».

Леонид Хайченко (2012) «Peace and Love, and Then Some»: «Дэ ж цэ наш Грыць забарывся... – З дивкамы воны гуляють, – безразлично ответил дядько Петро, которого и горилка не утешала. – У сели молодычки... Мабудь добрымы варэныкамы прыгощають, шо аж чавкае на всю хату!»

Федор Елисеев (2006) «Лабинцы. Побег из красной России»: «– Цэ воны, ци гайдамакы, з Украины прыйшлы сюды, помогать нам? – Та ни-и!.. Мы Таманьци та Полтавци ну, начальство и зробыло з нас гайдамакив, – немножко».

Загалом це десятки і десятки сучасних письменників – Андрей Белянин, Владимир Гамаюн, Александр Дуличенко, Валерий Ковалев і т. д.

Тобто виходить цікава річ. Російським письменникам можна користуватися транслітом, а українським – зась. Бо це неприємно. І рука тягнеться до пістолета.

Авжеж, і я, грішний, вживаю трансліт, коли мої персонажі розмовляють на общєпонятном. Бо це також традиція української літератури. І сучасні українські письменники Марія Матіос, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Василь Шкляр теж його вживають. І не бачу жодної проблеми. Бо мене не ображає коли росіяни транслітерують українську мову. Мене ображає, коли з неї глузують чи намагаються «вдосконалити», приписуючи тому чи іншому слову включно галицьке або польське походження, коли воно насправді питомо загальноукраїнське.

І, звісно, коли вживають трансліт стосовно російської в глумливому тоні, це може когось вражати. Але... в епоху тотальної русифікації, яка й досі ще не зійшла на пси, в час Другої московсько-української війни – чи можуть виникати в українця інші почуття, аніж глум, ненависть і біль?

Ми воюємо. І наші північні сусіди воюють теж. І зброєю, і словом. Донецький фантаст Гєоргій Савіцкій ще в 2009-му видав роман «Поле боя – Украина. Сломанный трезубец», де в анотації читаємо: «2010 год. Спровоцировав массовые беспорядки, «оранжевые» нацисты развязывают на Украине гражданскую войну. При помощи «миротворческого контингента» НАТО, под прикрытием американской авиации и бронетехники, западноукраинские каратели с «трезубцем» на погонах начинают истреблять русскоязычное население, стирая с лица земли целые города. Гибнет в огне Полтава, разрушен до основания Днепропетровск. Все Левобережье, Крым и Новороссия поднимаются против оккупантов. Россия помогает бойцам Сопротивления новейшим вооружением, добровольцами и военными советниками... Они сломают проклятый бандеровский «трезубец»! Они покажут натовским «ястребам» «кузькину мать»! Поле битвы – Украина! Это есть наш последний и решительный бой».

Ми воюємо. Хто зброєю, а хто словом. І я не винен, що мова ворога збігається з мовою друзів. Бо ж збігалася вона й у сербів, хорватів, босняків, чорногорців. Збігається в австрійців та німців. І коли австрійці цілі комічні серіали знімають про німецьких туристів в Альпах, то – о диво! – це нікого не вражає. Всі весело сміються.

Тому, браття наші менші, продовжуйте нас транслітерувати, а ми вам – не бійтеся...