Лариса Кадочнікова: Моє рішення переїхати з Москви до Києва не було проступком, це була доля

30 серпня народна артистка України, Росії та лауреат Шевченківської премії відзначить своє …річчя. Кадочнікова воліє не називати і не чути цю цифру. Бо вона підкорила собі час. Струнка і усміхнена, енергійна і життєрадісна, оточена молодими друзями...

Є навіть легенда, що одного разу на кордоні у неї відібрали паспорт. Прикордонники не повірили, що рік народження цієї жінки відповідає дійсності.

У творчому портфоліо актриси десятки ролей у кіно та театрі. Головна роль у культовій стрічці Сергія Параджанова не тільки назавжди закріпила за нею статус жіночого обличчя українського поетичного кіно, але й круто змінила її життя. Саме через зйомки в цьому фільмі Лариса у 1964 році залишила роботу в московському театрі «Современник» та поїхала до України…

Народна артистка України, Росії та лауреат Шевченківської премії Лариса Кадочнікова

«Я почуваюся краще, ніж коли мені було 18 років»

Ларисо Валентинівно, з яким настроєм ви підходите до свого ювілею?

Я почуваюся навіть краще, ніж коли мені було 18 років. Думаю, головна причина в тому, що є робота. Я - шалений трудоголік: задіяна і в кіно, і в театрі, роботи дуже багато. Я щаслива, що вона є, це для мене має колосальне значення.

Особливо я щаслива від того, що почала репетирувати роль Сари Бернар (французька акторка, вважається еталоном акторської майстерності, її часто називають Божественною Сарою. - «Главком») у виставі «Сміх лангусти», режисер Додік Бабаєв (народний артист України Давид Бабаєв. - «Главком»).

Коли прем’єра?

Думаю, на початку грудня.

І от, може, тоді вже трішки і відзначу ювілей. А 30 серпня просто зберу друзів, вип’ємо шампанського, повеселимося.

Ця роль (Сари Бернар. - «Главком») випадково виникла. Борис Куріцин (керівник літературно-драматургічної частини театру імені Лесі Українки. - «Главком») запропонував. Я прочитала і ледь не втратила розум! Дуже багато спільного у нас із героїнею. Вона теж художниця. Щоправда, скульптор ще, я - ні. Вона написала свою автобіографію (Кадочнікова разом із режисером Дмитром Томашпольським зняла стрічку-експеримент «Лариса Кадочнікова. Автопортрет». - «Главком»), написала кілька п’єс. І за характером у нас багато спільного з цією великою актрисою. Вона створювала себе сама. І я щаслива, що є можливість навіть не перевтілитися, а поєднати свої якості з якостями цієї великої жінки.

Хто буде вашим партнером у виставі «Сміх лангусти»?

Молодий актор нашого театру Юрій Кухаренко. Він мені дуже симпатичний. Я запропонувала його на роль Додіку (Давиду Бабаєву. - Главком»).

Вистава йтиме на камерній сцені?

Це - найкращий варіант. Ця вистава вимагає камерності.

Вітаємо вас із майбутньою прем’єрою. Бо, здається, останні років 10, ви не отримували ролей.

Це правда. Але якщо я щось не отримую в театрі, то я малюю, проводжу виставки, знімаюся в кіно, займаюся громадською діяльністю, у мене є коло чудових друзів. От разом із чудовим художником Ігорем Горяним я зробила колажі, присвячені фільму «Тіні забутих предків» і режисеру Сергію Параджанову. Це колосальна робота.

Лариса Кадочнікова

«Я в «Современник» могла повернутися…»

У багатьох українських артистів дорога стелиться з Києва до Москви. Ви ж, навпаки, з Москви перебралися до Києва. Не шкодуєте про рішення, яке прийняли багато років тому?

Тоді це була спільна країна, у мене був молодий чоловік (кінорежисер Юрій Іллєнко. - «Главком») і я була молода та юна. Грала в улюбленому театрі «Современник». Коли Юра до мене приїжджав, привозив величезні букети квітів, всі казали: «Лариско, в тебе такий гарний хлопець». Він кохав мене дуже сильно. Режисер Артур Войтецький одного разу навіть надіслав мені листа: «Ларисо, ти, будь ласка, Юрі про це не кажи, але якби ти знала, як він тебе кохає! Він такий прекрасний, талановитий. Бережи його. Навряд чи ти ще колись в житті зустрінеш такого чоловіка».

Я тоді грала багато головних ролей в театрі «Современник» і подумати не могла, що можна вчинити такий «злочин» до такого театру. Я не думала про особисте життя. Театр був для мене особистим життям, це для мене було все, я повністю розчинялася в найдивовижнішому колективі. Але настав момент, коли треба було визначатись: є чоловік, який працює в Ялті, який працюватиме на кіностудії імені Довженка... І далі допомогла випадкова зустріч із Параджановим. Хоча не можна говорити про випадковість. Богом було вирішено, мабуть, що я переїду до України. До того ж, у мене мати з України. Моє рішення не було проступком, це була доля.

Я згадую роботу в Москві, «Современник», ВДІК (Всеросійський державний інститут кінематографії імені Герасимова. - «Главком»), фільми, в яких я знімалась, як одні з найпрекрасніших моментів свого життя. Але то було одне життя. Потім я переїхала, і тут почалося зовсім нове життя. Юра мені сказав: «Якщо ти переїдеш до України, я обов’язково стану режисером. Писатиму сценарії, а ти будеш грати у мене всі головні ролі». Але це не було кон’юнктурне рішення. Я дійсно любила цього чоловіка.

Лариса Кадочнікова та Юрій Іллєнко

Сьогодні ви ні краплі не жалкуєте, що тоді ухвалили таке рішення?

От я не можу відповісти... Коли ми розійшлися з Юрою Іллєнком, був дуже важкий період. На жаль, він сказав, що я не буду зніматися, що я не зароблю ані копійки, і що мені буде дуже важко. У той момент я спробувала повернутися до Москви.

Вже не вийшло?

У театрі «Современник» Галина Волчек (одна із засновників, нині - художній керівник театру - «Главком»), яка мене дуже любила, сказала: «Навряд чи ти будеш грати такі ролі, як Лариса з «Бесприданницы». Тобто я в театр могла повернутися, але вже на інших ролях. Бо там з’явилось багато великих актрис, які серйозно заявили про себе країні.

Я розуміла, що треба щось вирішувати зі своєю долею, щоб теж залишитися великою актрисою. Була можливість вступити до Московського академічного театру імені Маяковського. Алла Кігель тоді вступала до цього театру, хотіла поставити «Дядю Вану» і запропонувала керівництву театру, щоб Олену зіграла Лариса Кадочнікова. Мене викликали туди. Я показалась дирекції. І директор, і головний режисер були в захваті.

Але в театрі також було повно чудових актрис. На той момент було п’ять-шість «зірок». І я зрозуміла, що нічого не вийде. Мені казали: переїжджайте. І я не хотіла кидати тут все і їхати туди, не розуміючи точно, чи впишусь я, чи ні. Але ситуація вирішилась інакше. Хтось дізнався, що мене збираються брати на роль Олени у виставу «Дядя Ваня». Зірки зібрались купою і поставили ультиматум головному режисеру.

Хто був ініціатором, не знаєте?

Я так думаю, що Тетяна Дороніна.

Вони всі тоді здивувались: раз вони є в театрі, навіщо Кадочнікову з Києва запрошувати? На цьому вся моя московська історія завершилася.

Якби все ж таки наважилась, то чи було б мені там дуже добре? Не знаю.

Мене тут (в Україні, - «Главком») люблять - це я знаю однозначно. Щоправда, досі живу в жахливій маленькій квартирі (29 кв. метрів. - «Главком»). От до мене люди приходили і починали: «От ти - така прекрасна актриса, чому керівництво не могло зробити тобі квартиру?». Але якщо так про мене говорять, то чому Параджанов - великий режисер, який входить в десятку найкращих світових режисерів , жив у такій самій квартирі, і держава не думала про те, що йому треба допомогти?

Так, якби жила в Росії, я б мешкала в інших умовах. Якби у Франції, то взагалі б мала свій літак. Але, може, він мені не потрібен? Може, краще, коли навколо є добрі друзі?

Лариса Кадочнікова

«Звісно, образи у мене є…»

Чим київська публіка відрізняється від московської? У нас не завжди навіть після вистав акторам дарують квіти. У Москві таке можливе?

Ой, бувають періоди, коли вдома просто море квітів. А буває інакше, звісно.

Іноді називаєш своє прізвище в колі людей, що мають серйозний статус, а їм то до лампочки. Питаються: «Як-як? Скажіть по складах!». І в такі моменти думаєш: блін, стільки зробити, а тебе досі не знають.

А іноді буває інакше. Ось якось їду в автобусі. Попереду мене сидить жінка. В якийсь момент вона повертається до мене. Секунда. Відвертається. Потім знову повертається і пошепки питає: «Марічка?». Я кажу: «Так». А у неї сльози в очах. Я одразу заспокоювати: «Тихо-тихо, я здорова, все в порядку». А вона: «Марічка! Я сиджу поряд з Марічкою!». Це дорогого коштує.

Критику своїх вистав, свого театру читаєте в ЗМІ?

Читаю, звісно. І знаю ставлення до себе і до театру. Є люди, що дуже різкі в оцінках, є ті, що люблять. Але те, що зал постійно повний, про щось же каже.

Чесно кажучи, працюючи в цьому театрі, було би гріхом щось про нього погане казати. Хоча, звісно, образи у мене є… За те, що я, така актриса, не отримувала серйозних ролей.

На кого саме ображаєтесь?

Ні на кого. Ну, от я можу вам, припустимо, сказати, що ображаюся на Михайла Юрійовича (Резніковича. - «Главком»). А він скаже: «Ларисо Валентинівно, ви зіграли такі ролі! А от ви відмовились від цієї ролі і від цієї, бо там у вас зйомки були, а там ви посперечалися з режисером». І я скажу: «Так, дійсно, було». Словом, своя правда є і у нього, і у мене.

Коли хтось мені каже, що я мало граю в театрі, відповідаю: зате я скільки картин за цей час написала, знімалась... Не хочу хвалитися, але на телебачення мене часто запрошують, преса - також. Я розумію, що зробила і чого не зробила.

Чи був у вашій київській кар’єрі період «гноблення», коли вас не помічали в театрі?

Майже всі головні режисери, що були, до мене гарно ставилися. Ірина Молостова мене завжди любила і давала ролі. З Резніковичем я переграла стільки головних ролей! Потім настав якийсь період зламу, він від’їжджав, повертався, з'явилися якісь нові актриси. Та навіть коли не давали потім ролей, я була абсолютно спокійна.

Якось ми після вистави «Насмішкувате моє щастя» сіли за стіл випити по чарці, і він (Резнікович. - «Главком») підняв перший тост: «За юність Кадочнікової». Театр, навіть якщо є образа, я сварити не можу. Я тут залишаюся, у мене немає такого, щоб прийти, гримнути дверима. Я повинна працювати.

Відчували чорні заздрощі колег?

Так. Розкажу вам один випадок. Може, й не варто, але він мене вразив.

Був фестиваль у Лос-Анджелесі. Туди поїхав Сергій Тримбач (кіносценарист. - «Главком), критик з Одеси Женя Женічкін і я, одна акторка від України. Анатолій Фрадіс це організовував (радянський актор, американський режисер і продюсер. - «Главком»), він колись працював на «Мосфільмі». Він нас зустрічав з літака. Побачив мене і, знаючи мою дату народження, ошалів. Подзвонив своїм колегам: «Швидко! Ми збираємося в ресторані, щоб ви побачили Кадочнікову». Всі прийшли, дійсно, все чудово пройшло.

Що було, коли я повернулась, розповідати не хочу. Але я побачила обличчя. Та я б на місці іншої людини спитала: «Як з’їздила? Лариско, тобі пощастило!». В «Современнике» ми один за одного раділи, і тому там були дуже хороші вистави. Тут не радіють.

До того ж, мене оточують чоловіки, дуже гарні, молоді, і це ж теж викликає роздратування.

Лариса Кадочнікова

«Ми стояли зі Ступкою і ридали, обійнявшись»

Хто ці чоловіки - ваші найближчі друзі?

Художник Ігор Горяний, з яким ми робили колажі. Чудовий, скромний, гарний. Він замкнувся у своєму живописі, мріє робити серйозні виставки.

Ще у мене є друг, теж гарний хлопець, Сергій Одінцов. Познайомилися в потязі. Він був крупним бізнесменом, кинув бізнес і тепер серйозно займається співом.

Поет Олександр Вільний. Його поезія виставлялась на Нобелівську премію. Я намагаюсь йому допомагати, бо розумію, що він надісланий нам небесами. Всі мають йому допомагати, а він має писати вірші.

Є у мене дві подруги: Деля Хмельницька і Ніна Дорошина (народна артистка Росії. - «Главком»). Ніна хворіє зараз, я була якраз у неї в Москві нещодавно. Це подруга, яка робила мені ролі, коли я тільки прийшла у «Современник». «Хочеш цю чи цю роль? Вчи текст, я переговорю з Єфремовим (Олег Єфремов - один із засновників театру «Современник», був його художнім керівником. - «Главком»)». У нас в театрі таке може бути? Ні. Можливо, тоді час такий був: єфремівський час, єфремівський колектив.

А, ще дружу із Сергієм Тримбачем. І серед моїх друзів - кінорежисер Дмитро Томашпольський. Ми з ним зняли картину «Автопортрет».

Словом, вас оточують молоді та гарні чоловіки...

Тільки! (сміється) Насправді, не так важливий вік і краса, як розум і талант.

Хто з них у вас закоханий?

Усі! Іншого бути не може.

З новою родиною Іллєнка після розлучення ви не спілкувались?

Колись у театр принесли листа проти Пилипа Іллєнка (син кінорежисера Юрія Іллєнка й актриси Людмили Єфименко,. - «Главком»), коли його призначали (на посаду голови Державного агентства України з питань кіно у серпні 2014 року. - «Главком»). Казали, що він зруйнує кіно. Просили підписати. Думали, я це зроблю. Бо ж історію, пов’язану із тим, як Юра йшов від мне, мені навіть страшно згадувати. Та я подумала: якщо підпишу, то це я буду винна, у разі чого. Я цю людину (Пилипа) не знаю. Не знаю, яким він буде керівником. Юра ж мріяв про дітей. Чому я маю підписувати? І я сказала: ні, підписувати листа не буду.

Думаю, він (Пилип) про це знав. Звичайно, мало б бути якесь почуття подяки і поваги. Тим більше, не я в цю сім'ю входила. Але якось він скептично до мене ставиться.

У чому саме це виражається?

Дуже рідко вітається, якщо вітається - то з трудом.

З другою дружиною Іллєнка ви теж не спілкувались?

Ні, взагалі не спілкувались. У мене є великі питання до неї…

(Раніше Кадочнікова розповідала, що Іллєнко хотів позбавити її всього майна. Проте потім колишнє подружжя дійшло згоди: дачу, машину, гараж, гроші - забрав режисер, а його дружині-актрисі залишилась квартира. - «Главком»)

Юру ж я востаннє бачила на похороні актора Леся Сердюка у театрі імені Франка. Сердюк був найкращим другом Богдана Ступки. Ступка не міг стояти і дивитись на Сердюка, вийшов у коридор. Юра постояв із дружиною і теж пішов. І я вийшла, подумавши, що можу з ним там перетнутись. Я його давно не бачила, але знала, що він тяжко хворий. Юра стояв, очі на схудлому обличчі були повні сліз. Я розуміла, що лишається короткий час і до його смерті. Підійшла і сказала: «Юра, я все знаю». Він подивився на мене і сказав: «Ти бачиш, який я?». «Бачу. Я бажаю тобі здоров’я. Все інше ти маєш». Він відповів: «Дякую, я дуже завинив перед тобою». Потім я підійшла до Ступки, і він просто почав ридати. Пішов його друг і фактично йшов його улюблений режисер. Я кинулася до нього, і ми обоє стояли так і ридали, обійнявшись. А через короткий час Юра пішов з життя (15 червня 2010 року. - «Главком»)...

Похорон Юрія Іллєнка (фото: gazeta.ua)

Я прийшла на його похорон. Не змогла не прийти. І все телебачення кинулось до мене. Я говорила лише хороше, хоча наприкінці поганого було багато. Я сказала, що пішов геній українського кіно, фантастична, талановита людина, і що мені дуже шкода. Потім на вікно до мене стали прилітати і сідати білі голуби. І я подумала: Юра мені все пробачив, і я йому пробачила, і він до мене знову повернувся...

«Краще б ми з друзями пропили Шевченківську премію»

Ви розповіли історію про лист, який ви не підписали. Але був у вас ще один лист, який ви таки схвалили своїм автографом. У часи Януковича разом з деякими іншими відомими жінками (Ларисою Скорик, Ольгою Сумською, Іриною Дерюгіною, Наталею Бучинською) ви підписали так званий лист проти Тимошенко. Дехто сьогодні визнає, що тоді здійснив помилку. Чи не шкодуєте ви про цей вчинок?

Я не можу сказати, що мене хтось змусив це зробити, ні. Зазвичай я намагаюся такі речі не підписувати. Але тоді до мене підійшли, попросили...

Хто підійшов?

Я не буду зараз говорити про цю людину. У цієї людини і без мене досить неприємностей, особиста трагедія.

Скажу лише, що сьогодні я б не підписала того листа. Хоча не можу сказати, що я в захваті від цієї жінки (Тимошенко. - «Главком»). З одного боку, я бачу її достоїнства, це потужна фігура. З іншого, всі політики обіцяють, і все закінчується погано.

Свої головні нагороди - заслужену, народну артистку, ордени - вам давали до ювілеїв. Щось чекаєте отримати від держави на свої «36 років»?

Чесно кажучи, я б одного хотіла і давно про це казала державним діячам. І мала можливість сказати про це навіть Петру Порошенку, з яким сиділа на ювілеї «Тіней забутих предків» (в 2015 році. - «Главком»). Я тоді виступила, все розповіла про себе, про Росію, про те, як я навчалась, про театр, кіно. Потім сіла і він говорить: «Як гарно ви сказали, дякую. Я щасливий, що з вами познайомився». А потім він пішов. І всі мені говорили: «Дурепа, так і не попросила квартиру». Може, дійсно, дурепа. Але це якесь приниження. Як? Там кіно почалося, а я: «Дайте мені квартиру»? Що людина про мене подумає?

Але і до Порошенка у вас було в кого попросити. Кравчук вас зробив народною артисткою, Кучма та Ющенко засипали орденами. З Черномирдіним, який був послом Росії в Україні, ви теж дружили...

Так, дружила. Він дуже любив мене. Думаю, він і дав мені звання народної артистки Росії.

Чому ж ніхто не покращив ваші житлові умови?

Не знаю. Це доля. Може, всі думали, що я і так заробляю, що мільйонерша.

Черномирдін вам обіцяв допомогти?

До слова, з ним я говорила з цього приводу. Він сказав: «Ларисо, я ж - Росія, у нас же різні держави, до мене вже кілька людей із цим звертались, я спробую». Я відповіла: «Ви можете зробити все, у вас є влада». Він мене питав, чому я до міністра культури не зверталась? Та зверталась. Усі сказали: «Так-так». І ніхто навіть не приїхав подивитись, де я живу.

Це квартира, яку ще Іллєнко отримував?

Так, де ми з Юрою жили. Він ту квартиру отримав колись із дружиною, тобто зі мною ще. Там на проспекті Перемоги я і живу в маленькій квартирці.

Що вам дали звання народної артистки України і Росії, Національна премія імені Шевченка, ордени?

Дещо додає тільки звання заслуженої та звання народної артистки України. Ордени нічого не дають. Звання народної артистки Росії - теж нічого. Це тільки звання. Але там (у Росії, - «Главком») рідко дають таке звання, важко його отримати. У нас простіше.

На що ви втратили свою Шевченківську премію?

Це були шалені на той час гроші - чи 100, чи 80 тисяч, не пам’ятаю. Я поклала їх у комерційний банк, а він лопнув. Це був жах якийсь! Як тільки отримала, думала: «Боже, у мене в банку будуть гроші!». Але нічого не стало. Краще б ми з друзями ті гроші пропили.

Коли театр імені Лесі Українки переживав тяжкий період (В квітні 2005 року керівник театру Резнікович був звільнений міністром культури Оксаною Білозір. В грудні того ж року після протестів колективу режисера поновили на посаді. Але частина трупи, яка виступила проти Резніковича і підтримала призначення на його посаду актриси Ади Роговцевої, пішла з театру), ви стали на бік Резніковича...

Так, бо багато з ним працювала.

Сьогодні спілкуєтесь з Адою Роговцевою?

Якщо зустрічаємося - спілкуємося. І дуже ніжно, нормально.

Лариса Кадочнікова

«Скільки себе пам'ятаю, завжди чула: затягніть пасок...»

Сьогодні ви вже можете розповісти, хто найбільше заздрив Параджанову, хто писав на нього доноси (Параджанов відкрито критикував радянську культурну політику, вступав проти цензури та судових розправ над українською інтелігенцією. В результаті, за політичними мотивами був засуджений за гомосексуалізм. У тюрмі провів чотири роки. - «Главком»)? Чи ще не час?

Заздрили йому жахливо. Але конкретних людей називати не хочу.

Заздрість губить нашу країну. Я сьогодні одній людині розповіла, що в газеті вийшла стаття про мене до ювілею, і по голосу відчула, що людина позаздрила.

Саме у цій статті Олега Вергеліса у «Дзеркалі тижня» ваші кінообрази порівнюються з Україною, за яку теж іде боротьба. Ви погоджуєтесь з такою аналогією?

Це вражаюче порівняння. Але я не буду себе хвалити. От мене називають ще обличчям українського поетичного кіно. Спершу була реакція: «Ой, ви що?» А потім звикаєш до цього. Я думаю, що це порівняння про Україну - то більше до образу Марічки з «Тіней», до образу, який створив Параджанов з Іллєнком.

До речі, коли ви приїхали зніматися в «Тінях», ще не знали української мови...

Так, роль озвучила інша акторка. Але там і тексту ж майже не було.

Зараз ви вже вільно володієте мовою?

Ні, зараз теж не говорю вільно. Розумію повністю.

Але після «Тіней», коли у Юри знімалась, я говорила лише українською. На зйомках був педагог, який слідкував за вимовою. Але коли ми приїжджали на ювілей «Тіней», я говорила російською, бо в театрі граю російською, це моя рідна мова, я нею гарно говорю. І це нікого не дратувало. Важливо було, що приїхала Марічка, що її можна побачити, торкнутися, що вона в міні-сукні. Це було головне, а не якою мовою я говорила.

Україна для вас - це...?

Батьківщина. Я дуже серйозно ставлюсь до цього. І я вдячна, що вона так мене прийняла. Виключаючи квартиру, Бог з нею.

Часто буваєте в Москві?

Так. Нещодавно повернулась. Там живе мій брат Вадим Алісов, чудовий оператор. Він багато з Рязановим знімав, зараз викладає у ВДІКу, професор.

Вас «бандерівкою» не називає?

Ні, він на боці України, різко висловлюється щодо ставлення Росії до України.

І як йому з такою позицією живеться в Росії?

Я йому кажу: «Ти обережніше, тобі в цій країні працювати, думай, що кажеш». Він відповідає: «Я думаю, але я так бачу». Розповідаю йому, що в нас теж не так все так благополучно. Багато схожого маємо. І кожна країна має подумати про свій подальший розвиток...

Трагічні події останніх трьох років для вас – це…

Це якесь безумство.

Розумію, що люди хочуть кращого життя. Я скільки себе пам'ятаю, завжди чула: затягніть пасок, пару років - і будете жити при комунізмі... Чому на Заході людина знає, що життя її спокійне, вона забезпечена? Я от отримую президентську стипендію - 1800 гривень. Для когось це - велика сума. Я її відкладаю на відпочинок влітку. Приходжу в банк, кажуть: «У вас нічого не має». Як це може бути? А потім, як натиснеш, знаходять за три хвилини.

За роки війни було немало скандалів, пов’язаних із тим, що українські та російські артисти їдуть в Крим чи до Росії на гастролі. Якби вас запросили зараз, ви б поїхали?

Я не розумію, в чому тут біда. Там теж люди живуть.

Хоча якби мене запросили у Крим, не поїхала б. Щоб моє ім'я потім в негативному контексті писали? Мені тоді не можна буде виступати, буде якась цензура щодо мене. Хоча, чесно кажучи, перед людьми я б хотіла виступити, сказати слово...

От минулого року мене запросили в Росію, в Южно-Сахалінськ, на кінофестиваль («Край света». - «Главком»), який Сергій Новожилов очолює. Там дуже багато українців, вони переїжджали на роботу. І я там брала участь в концертах, співала, розповідала про Параджанова. І коли оголосили, що з України, з Києва приїхала народна артистка України і Росії, зал встав. Не тому, що це я, мене там не так знають, як Пугачову. А тому що таке ставлення до України. Я плакала. І коли я йшла зі сцени, зал так само стояв мене проводжав. Потім люди підходили і розповідали, що в них родичі у Києві, Харкові...

«У «Тінях» кожен кадр «вилизувався»

В яких кінопроектах зараз берете участь?

Знімаюсь у серіалах. Детальніше говорити не хочу. Розумієте, я знімалась у такому кіно, в таких геніальних картинах!

Тобто після кіновисот наважитись грати в серіалах важко? Робите це заради грошей?

Не тільки. Є якесь подвійне почуття. Люди, які працюють там, щиро хочуть хорошого, не думаю, що вони прагнуть халтури. Але ця швидкість, коли в день потрібно відзняти стільки-то, і сценарний рівень, даються взнаки. Жан Габен (відомий французький актор. - «Главком») казав, що найголовніше - сценарій, а потім вже режисер, актори.

Час, темп, швидкість, актор не встигає, режисер переробляє сценарій, думаючи, що покращує. І фактично немає репетиції. Думають, імпровізація - це добре. В якихось випадках - так. Але я пам’ятаю, як ми раніше сідали за стіл і скільки обговорювали картину. Туди, де буде зніматися кожен кадр у «Тінях», ми їздили по 50 разів, все не подобалось ні режисеру, ні оператору. І студія йшла ж на зустріч. Не дивилися на гроші. Кожен кадр «вилизувався», кожна сцена мільйон разів перевірялася. То ж була плівка.

«Тіні забутих предків». У кадрі - Іван Миколайчук і Лариса Кадочнікова

В антрепризах принципово не берете участі? Чи не запрошують?

Немає запрошень.

Якось ми хотіли з Костею Ріттель-Кобилянським зіграти італійську п’єсу «Подружжя». Він - неймовірно талановита людина, співак. Але не знайшлося спонсора.

За це мені дуже прикро. Мені ця людина подобалась, ми репетирували, цілком розчинилися в творчості, були двоє однодумців.

Ваш головний недолік?

Я не підлабузниця. Маю почуття власної гідності та гордості, почуття незалежності. Я ніколи ні до кого не підлизувалася, не намагалася догодити. І завжди говорю правду.

Якщо такий «мінус», то який же тоді ваш «плюс»?

Я подобаюсь усім чоловікам (сміється).

Тобто недоліків за собою не помічаєте?

Щось погане про себе сказати? Егоїстка! Хоча людям я допомагаю. Це риса у мене від мами. А ще дурепа, бо даю гроші в борг. Навіть знаю, що не повернуть, але даю. Погана це чи добра риса? Я думаю, що погана.

Ваше найбільше досягнення?

Я залишаюсь жінкою.

Катерина Пешко, Микола Підвезяний,

Станіслав Груздєв (фото), «Главком