Режисер фільму-українського номінанта на «Оскар»: Якщо на мою стрічку прийшли 12 людей, я шаленію. Це ж аншлаг!

    Валентин Васянович: Таке кіно має бути, бо без нього соромно
    Наприкінці травня Український Оскарівський комітет обирав стрічку, яка представлятиме нашу країну на найпрестижнішій кінопремії світу. Новина про те, що кінематографісти зробили ставку на документально-ігровий фільм Валентина Васяновича «Рівень чорного», який коштував лише $10 тисяч, наробила галасу у пресі та соцмережах. Кіно знято без
    • Юлія Тунік
    • 7 Жовтня, 19:15
    • Розсилка
    <img src="/ftp_upload/images/vasyanovich.jpg" alt="Режисер Валентин Васянович" width="" height="" itemprop="image" />
    Фото: moviegram.com.ua
    Режисер Валентин Васянович

    Валентин Васянович: Таке кіно має бути, бо без нього соромно

    Наприкінці травня Український Оскарівський комітет обирав стрічку, яка представлятиме нашу країну на найпрестижнішій кінопремії світу. Новина про те, що кінематографісти зробили ставку на документально-ігровий фільм Валентина Васяновича «Рівень чорного», який коштував лише $10 тисяч, наробила галасу у пресі та соцмережах. Кіно знято без діалогів, немає крупних планів, а героїв зіграли непрофесійні актори. Стрічка розповідає про самотність у великому місті, втрати… та надію. Нетрадиційний повний метр декому сподобався, декому – ні, але нікого не залишив байдужим.

    «Главком» зустрівся із режисером Валентином Васяновичем, щоб поговорити про майбутнє українського кінематографу, різницю між артхаусним та масовим кіно і дізнатись, чим дивуватиме його стрічка журі «Оскара».

    Власне, чому така назва - «Рівень чорного»?

    Це технічний термін. Я навіть зараз не згадаю точне формулювання. Це просто здатність фото-, відео і кінокамери передавати деталі в темних тонах. Таке фото і досить світлим може бути.

    А який рівень чорного у вашій стрічці?

    Я думаю, десь 82%. (Сміється) Я не сприймаю цю історію, як темну і драматичну. Це фільм про нормальні речі. Я там навмисно не згущував атмосферу, щоб досягти якогось ефекту.

    У цій історії майже кожен може пізнати себе?

    Так життя влаштовано, що всі ми можемо втратити близьких, коханих людей і це треба пережити і йти далі.

    Ви раніше казали, що задуму не було, то як же ви почали знімати кінострічку?

    Не було жодного задуму. Було просто бажання щось зняти, був час і був Костя поруч (Костянтин Мохнач – виконавець головної ролі та друг Васяновича. – «Главком»), я його знаю 20 років. Просто я знаю, що він у кадрі виглядає досить органічно і пластично. Одного разу я бачив, як він танцює і вирішив, що це треба зафіксувати. Це саме по собі вже цікаве явище. Атракціон. Тому я запросив його, ми катались містом, зупинялись в різних цікавих локаціях, і пробували з цими локаціями і з Костею щось зробити. Була тотальна імпровізація. Десь на середині шляху з’явилось розуміння, про що ми робимо кіно, і куди далі рухаємось. Проте перша частина стрічки з’являлась доволі важко, бо не було впевненості, що з цього буде кіно. Це щастя, що воно зрослося і вийшла історія.


    Фото: planetakino.ua
    Костянтин Мохнач – виконавець головної ролі. Фото: planetakino.ua

    У вашій стрічці усі актори є непрофесійними, окрім Катерини Молчанової, яка зіграла дівчину головного героя. Чим зумовлений такий вибір?

    Непрофесійну акторку треба було шукати. З Катею я знайомий, знаю, що вона залюбки відгукується на пропозиції зніматись у кіно. Навіть не думаючи, одразу зателефонував їй. Жодного кастингу не було.

    До речі, коли дивишся стрічку, виникає враження, що переглядаєш документальний фільм про справжнє життя. Це певно і було вашою метою?

    Для мене це комплімент. Це тенденція сучасного кіно. Щоб герой у кадрі існував максимально вірогідно. Когось здивувати штучною, підсиленою емоцією вже важко. Люди сьогодні мають існувати в кадрі досить переконливо, практично як у житті. Я щасливий, що в мене це вийшло. Якщо йти таким шляхом, то не обов’язково залучати професійних акторів. Головне – збудувати мізансцену, щоб вона логічно доносила інформацію і правильно працювала на монтажній склейці. Тоді просто можна працювати з типажами. Це дуже круто, бо сильно розширює твої горизонти. Типажів завжди більший вибір, аніж акторів. Бо актори проводять своє життя в театрі або на кіномайданчинку, а це все відбивається на обличчі. Отак, постав поруч актора або людину із шахти, нікого ж не обманеш, хто є хто, якщо особливо візьмеш крупний план. У кадрі завжди все видно. Вся біографія одразу на обличчі.

    Досі ви мали дві повнометражні стрічки, але там були задіяні тільки професійні актори?

    Так, лише професійні. Важко сказати із ким легше працювати. Є дуже хороші професійні актори. Це дуже круто і зручно для режисера. Наприклад, Андрій Саминін – фантастичний актор (український театральний та кіноактор, актор дубляжу. – «Главком»). Він все чує, може одразу прибрати театральність, сценічну мову. У нього дуже гарний слух, він дуже гнучкий і талановитий. Професійні актори потрібні для кінострічок із середніми і крупними планами. Тоді всі зосереджені на акторах і тло не має великого значення.

    У наступному фільмі я буду використовувати якусь схожу технологію, але я додам туди діалоги. Навіть монологи. Це теж серйозний виклик, бо в житті люди не розмовляють монологами. Хіба що в голові. І тепер «із голови» це треба якось органічно винести, щоб вони не були схожі на хворих людей, чи на людей із монологами Гамлета.

    Розкажіть детальніше про свій новий проект…

    Маємо історію про Схід України. Поки що він називається «Атлантида». Це була перша назва, хоча вона не надто відповідає тому, що відбувається. Цей проект є трішки антиутопією. Дія буде відбуватися по закінченню війни з Росією. Ми матимемо результати цього протистояння. Маємо екологічну катастрофу і фактично непридатну для життя територію. Про це люди зараз і говорять, що затоплюються шахти, падають горизонти, розмиваються соляні відкладення, і вода там стає непридатною до вживання. Далі буде катастрофа. І, на жаль, тут вже нічого змінити неможливо. Про це зараз кажуть екологи. Я не знаю – правда це чи ні. Я взяв собі цю історію і намагаюсь помістити героїв у такі надскладні обставини. Хочу забрати в героя все: традиційний спосіб життя, металургійний комбінат, на якому він працює в третьому поколінні, сім’ю. Зробити максимально важке життя. І подивитись, що він далі робитиме. Цей герой рефлексуючий, але сильний. За сюжетом він втратив сім’ю, воював, повернувся на меткомбінат, який закрили.


    Кадр з фільму «Рівень чорного»
    Кадр з фільму «Рівень чорного»

    Ви вже обрали актора на роль головного героя?

    Ще ні. Кастинг ще не проводили. Зараз рахуємо бюджет на спецефекти, бо досить глобальне кіно. Будуть аварія на меткомбінаті, вилив заліза, пожежа. Бюджет вже є, не треба знімати стрічку на тлі однієї стіни.

    Який, до речі, бюджет?

    42 млн грн. Тобто 21 млн дає Держкіно, а ще 21 – ми шукаємо самі. Це дуже непросто.

    Знімати де плануєте? Адже на окупованих територіях це буде непросто зробити.

    Поки що плануємо у Маріуполі. Там буде наша база, а їздити будемо усюди навколо нього: у місця, постраждалі від артобстрілів, у нас буде бойова техніка, будуть вибухи, піротехніка.

    За стилістикою кінострічка буде схожою на «Рівень чорного»?

    Якоюсь мірою. Вона не буде такою самою, бо умови існування героїв, локації розповідають тобі самі, як треба знімати. Ти починаєш комунікувати із локацією та акторами, і оптимальний варіант для себе знаходиш вже на місці.

    Буквально нещодавно довелось побувати на вашій стрічці у кінотеатрі. У залі було п’ятеро глядачів. Вас це не ображає?

    Ні. Я інколи заходжу на kino-teatr.ua, де видно, скільки продали квитків. Наприклад, бачив, що в кінотеатрі «Жовтень» в залі на 30 місць 12 квитків було продано. Від цього я шаленію. Це ж фактично аншлаг. Я розумію, що наша аудиторія дуже обмежена, але це реальність. І з цим нічого не поробиш.

    Зараз вам цікавіше знімати артхаусні стрічки?

    Все інше було б зараз над собою насиллям. Знімати жанрову історію мені зараз непотрібно. «Рівень чорного» - мені це цікаво, наступний фільм – мені цікаво, якісь експерименти – цікаво.

    Де провести межу між комерцією та мистецтвом? Як робити те, що тобі подобається і при цьому заробляти?

    З цим якихось великих проблем немає, бо я закінчив один фільм, почав інший. Ми самі й продюсуємо наші фільми. До того ж, я ще є і оператором, і монтажером, і так далі… Я фактично сам все роблю. Грубо кажучи, я виконую одночасно п’ять функцій. Це мені дає змогу якось триматися на плаву.

    Я в принципі можу працювати за кордоном як оператор, весь час надходять якісь пропозиції. Просто мені це не треба, тому що фактично таким чином ти втілюєш чиїсь думки, допомагаєш. А коли ти сам режисер, ти генеруєш те, що для тебе важливо і працюєш із цим. Розумієте різницю?

    Якого розміру заробітки українського режисера?

    Ви знаєте, на це запитання немає відповіді. За рахунок Держкіно режисер не може багато отримувати, бо є нормативи якогось 1969 чи 1975 року, за якими режисер за фільм, такого-от хронометражу може отримати не більше такої-от суми. Не враховано ані інфляцію, ані інші фактори. Якісь галюцинації. Тому всі творчі кадри отримують гроші з продюсерської частини, а тут – як домовишся.

    Я знаю, скільки отримують європейські режисери, фільми котрих були в Каннах, або на інших фестивалях, тобто режисери не новачки. У Західній Європі вже досить відомий режисер за фільм може отримати приблизно 100 тис. євро. Це невелика сума, якщо не сильно розгулюватись, вистачить на два роки життя. Він це розуміє, не розслабляється і готує новий проект. От як Лозниця (Сергій Лозниця – український режисер та документаліст. – «Главком»), наприклад, в нього один за іншим проекти йдуть.

    У Польщі досить велика конкуренція, там багато кінематографістів і через це менші бюджети. Дебютант у Польщі за повний метр може отримати $25-30 тисяч, оператор – $15-20 тисяч, як домовишся. Але якщо він вже десь виграв, він прийде і скаже, мовляв, ні, цього мало, давайте $50 тисяч. Що більше тебе сертифікували на великих фестивалях, то більше зростає твоя заробітна платня. Як в Україні? Навіть важко сказати. Один режисер скаже: «Та я останні штани віддам, аби знімати кіно, інший скаже: «Я хочу стільки», йому скажуть: «Стільки немає, є стільки. Будеш?».

    У нас немає профспілок, які могли б лобіювати зарплати своїх членів.


    Режисер Валентин Васянович. Фото: Дмитро Ларін
    Режисер Валентин Васянович. Фото: Дмитро Ларін

    Національна спілка кінематографістів України цим не займається?

    Сумно про неї взагалі щось казати, вона жодної функції не несе. Вона просто за щось бореться, проти когось. До спілки входить покоління радянських кінематографістів. Навіщо їм все це треба? Будинок кіно? Стіни? Буфет? Або стіни студії Довженка? Пустіть туди молоді продакшни і там все буде в порядку.

    Відбір «Рівня чорного» на «Оскар», для вас був несподіванкою? Ось, коли комітет зробив вибір на користь «Поводиря» Олеся Саніна, а не «Племені» Мирослава Слабошпицького, був скандал.

    То помилка була просто наша. Провінційність зіграла, кумівство… Недолугість якась. Шкода, що «Плем’я» не було висунуто.

    Цього разу при відборі таких інтриг не було?

    Ні. По-перше на хвилі скандалу з «Плем’ям» було повністю розформовано стару оскарівську комісію. Були сформульовані нові правила. Там є дискусія, а раніше, навіть, і дискусії не було. Перед голосуванням всі свою думку висловлюють, по кожному кіно проходяться, а далі вже кожен робить, що хоче. Підраховують голоси і все. Обов’язкова присутність члена комісії під час голосування. В цьому році один виняток зробили тільки Кірі Георгіївні Муратовій. Бо вона досить поважного віку людина, хворіє і фізично не може бути присутня. Проте вона переглянула всі стрічки, щодо кожного фільму дала розгорнуті рецензії і свої голоси прислала. Ми тримали із нею зв’язок по Skype. Тобто все демократично.

    Валентине, яка подальша доля «Рівня чорного»? Де відбуватиметься промоція стрічки?

    Будуть фестивалі у Європі і Америці. Денис Іванов, котрий є асоційованим продюсером стрічки, займається просуванням  фільму на європейський і американський ринки, а також є дистриб’ютором в Україні. Він щойно повернувся  з фестивалю в Торонто і розповів, що пропозиції від американських дистрибьюторів вже надходять. Що до промо в Америці, потрібно зібрати певну суму грошей. Нижній поріг бюджету промо на Оскар – $70 тис., а за $200 тис. – можна зробити повноцінну кампанію.

    Держкіно виділяє кошти на промоцію?

    Наша держава, на жаль, поки не має в нормативних документах подібного пункту витрат . Поки що. Без тендеру на подібні заходи можна отримати до 200 тис. грн. А це приблизно $8 тисяч доларів. Усі більші суми треба відправляти на тендер, але там немає статті щодо промоції. Там є стаття про виробництво кінофільмів. Не може наша держава витрачати такі гроші. Інші – можуть. Грузія може, наприклад. Якщо там когось висувають, вони одразу дають сильну підтримку. Це важливо для національної кінематографії.

    Ви уже знаєте стрічки з якими буде змагатися ваша?

    Я чув, що Литва висунула «Іній» Шарунаса Бартаса. Приємно, позаяк ця стрічка зроблена у копродукції із Україною. Також висунули фільм «Про тіло та душу» угорського режисера Ільдіко Ен’єді, який отримав «Золотого ведмедя» у Берліні.

    Сильні конкуренти?

    У нас є свої «плюси», які можуть допомогти нам. Наша стрічка має запам’ятатись, бо вона не має субтритів, тому не треба нічого читати. Просто сидиш і дивишся кіно і ні на що не відволікаєшся. Досить проста структура. Американці люблять прості структури, але з якимись історіями. Тобто, в принципі, у нас щось є вже в фільмі, що може нас виокремити з-поміж 200-т конкурентів. Фільм без слів.

    Гіпотетично, шанси є якісь. Але відсутність перемоги на фестивалі класу «А»  - це великий мінус.

    Відступимо трохи від «Рівня чорного»… Враження, що в українському кінематографі є криза сценаріїв. У нас брак хороших сценаристів?

    У нас їх мало. По-перше, лише зараз відчуття виникло, що в Україні з’явилась індустрія, коли відбувається прем’єра за прем’єрою. Раніше це були поодинокі випадки, це не була індустрія. Раніше сценаристи обслуговували переважно серіали та телефільми. Проте не завжди виходить так швидко перебудуватись на кіно. Думаю, що Марія Степанська (молода українська режисерка. – «Главком») про це може більше розповісти. Вона працювала колись на серіалі. Казала, що після телепроектів три роки все це з себе видушувала. Телевізійна манера так «засідає», що паралізує творчу активність. Позбавлятися цього дуже болісно. Тому всі ці люди переважно заражені «телевізором» і ще, більше того, таким жанровим, російським, якимось розрахованим на аудиторію, скажімо так, геть не прогресивну, дуже обмежену.

    Тому треба чекати хоча б якихось нових імен. Я думаю, що вони з’являться, бо зараз вакуум. Зараз переважно режисери самі пишуть собі сценарій з нуля або адаптують літературні якісь основи. Нічого страшного в цьому немає. Як режисери будуть ставати кращими, так і сценаристи.

    А як ви дивитесь на те, щоб колись зняти якийсь більш масовий фільм?

    Не знаю. Треба почекати.

    Це ж теж треба глядачам?

    Щось планувати важко, головне робити те, що тобі цікаво. А що мені буде цікаво через п’ять років, я не знаю.

    Якість наших артхаусних фільмів вища, ніж масового кіно. В чому проблема? Чому в нас вміють знімати більш елітарне кіно?

    У принципі, люди розумні як роблять? Вони рахують. Все дуже просто. Єдине, за що я так радію, – це стрічка із Dzidzio. Це перемога, що з невеликим бюджетом люди зняли масове кіно. Я не кажу про якість фільму, там завжди є багато питань. Але головне, що вони свою цільову аудиторію добре знають. Вони взяли зірку, зрозумілу історію, і все – це продається. За перший вікенд вони заробили 7,7 млн грн. Другий вікенд майже без падінь, теж 7 млн, що взагалі нереально. А їм, щоб тільки вийти «в нуль», ще в один вікенд треба зібрати 7 мільйонів. Тобто 21 млн потрібно зібрати. Далі все буде «в плюс» уже, якщо вони будуть триматись в прокаті. Такого ще не було, жодного разу. Це буде перший успішний комерційний проект в Україні. Я дуже тішуся з цього, що люди показали якийсь рецепт і сказали: «Чуваки, таки все працює!»


    Кадр з фільму «Рівень чорного»
    Кадр з фільму «Рівень чорного»

    Якою ви бачите аудиторію стрічки «Рівень чорного»? Хто ці люди?

    Є певні люди, які цікавляться авторським кіно, стежать за європейськими авторами. Які взагалі знають і люблять різне кіно. Яким цікаво за цим спостерігати, які мають звичку дійти до кінотеатру. Цих людей небагато. Це як із книжками: або ти їх читаєш, або ні. Тут так само: або ти ходиш в кіно, або не ходиш. Кінотеатр, котрий має нашу аудиторію, – це «Жовтень». Там є маленькі чудові зали на 30 місць. Одного разу я прийшов на чудовий фільм «Море в огнях», хороша документалістика. Я прийшов, питаю чи є квитки? «Так, є. Ви перший, - кажуть мені.- Якщо хтось ще прийде, то будемо показувати». Я просто купив два квитки і сів в залі сам, чудово провів час. Я думаю, з часом більше публіки буде. У мене є, навіть, точні цифри за перший вікенд і я можу поділитися. Радіти там нема чому. Касовий збір – 50 тис. 556 грн. Це з четверга по понеділок. І це - 651 глядач у Києві, Львові та інших великих обласних центрах. Але це кіно має бути, бо без нього буде соромно. 

    Юлія Тунік, «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ