Лукаш Адамський: У Польщі не розуміють, звідки в Україні взявся культ УПА

    Москва не може покращити російсько-польські відносини, тому почала псувати польсько-українські
    Українсько-польські відносини, попри однозначну підтримку Варшавою Києва у конфлікті з Росією, несподівано опинилися у складному становищі. Проблема полягає у невирішених історичних суперечностях, до яких Польща вже давно сформувала однозначне ставлення. Йдеться про трагічні події на Волині у середині 40-х років минулого століття. Польща рішенням
    • Михайло Глуховський Станіслав Груздєв
    • 7 Березня, 17:00
    • Розсилка
    Лукаш Адамський
    Лукаш Адамський

    Москва не може покращити російсько-польські відносини, тому почала псувати польсько-українські

    Українсько-польські відносини, попри однозначну підтримку Варшавою Києва у конфлікті з Росією, несподівано опинилися у складному становищі. Проблема полягає у невирішених історичних суперечностях, до яких Польща вже давно сформувала однозначне ставлення.

    Йдеться про трагічні події на Волині у середині 40-х років минулого століття. Польща рішенням свого парламенту тепер називає їх геноцидом і різаниною. Польська історіографія одностайна у тому, що УПА скоювала злочини проти поляків, а Армія Крайова не займалася етнічними чистками українського населення на Волині. Українські історики, звісно, протилежної думки. УПА, на їхнє переконання, – це збройне крило політичного руху за незалежність України, ну а польська Армія Крайова провадила етнічні чистки, на які були змушені відповідати українські націоналісти, захищаючи землі як від радянських, так і від польських солдатів. Є конкретні приклади різночитань фахівців двох країн щодо одних і тих же подій. Наприклад, масове вбивство людей у селі Паросля на Волині у 1943 році польські історики вважають злочином УПА. Зокрема, у рапорті Округу Армії Крайової «Волинь» від 20 квітня 1943 року напад на це село приписують бульбівцям (людям генерал-хорунжого УПА Тараса Бульби-Боровця). В Україні ж історики наголошують, що немає жодних документів, які б однозначно стверджували, що злочини скоїли за конкретним наказом провідників УПА. Мовляв, убивства приписують невідомим «українським націоналістам», хоча вчинити їх могли будь-які люди з міркувань помсти, наприклад радянській владі.

    Гостроти оцінкам історичних подій додають польські політики та митці. На початку лютого один з найвпливовіших польських політиків, лідер партії «Право і справедливість» Ярослав Качиньський заявив, що постать Бандери завадить євроінтеграції України, та й узагалі, майбутнє українсько-польських відносин «під питанням» через «культ людей, які скоїли геноцид проти поляків». Ще раніше, у вересні 2016 року, на широкі екрани у Польщі вийшов скандальний фільм «Волинь» Войцеха Смаржовського. У стрічці воїни УПА постають головорізами, які знищують жінок і дітей. При цьому картина обходить увагою злочини поляків з Армії Кройової, скоєні проти українців.

    В Україні цей фільм назвали частиною російської пропаганди, спрямованої на те, аби стравити між собою українців і поляків. Натомість у Польщі радять не розцінювати фільм як позицію Польщі.

    В інтерв’ю «Главкому» польський історик, віце-директор державного Центру польсько-російського діалогу та порозуміння, політичний аналітик Лукаш Адамський розповів, чому українські і польські фахівці не можуть дійти консенсусу в оцінці трагічних подій на Волині, чому в Польщі критикують Український інститут національної пам’яті та чому фільм «Волинь» не є пропагандистським.

    У Польщі останнім часом сталося кілька випадків побиття українців. У Києві невідомі, підписавшись українськими націоналістами, обмалювали меморіальний комплекс «Биківнянські могили», у Львові побили студента Олега Гринчука нібито за те, що він спілкувався польською. Минулого тижня вночі невідомі закидали фарбою консульство Польщі у Львові. Яка причина всіх цих подій, у них спільний корінь?

    Cпільний корінь є у кількох провокаціях. Одна з них сталася на місці колишнього польського cела Гута Пеняцька біля Бродів. Там було знищено дуже важливий для поляків пам’ятник убитим польським жителям. Потім було спаплюжено пам’ятник у Биківні під Києвом. Якісь варвари розмалювали образливими гаслами пам’ятники на польському військовому цвинтарі. Наступним було консульство Польщі у Львові. А ще раніше було нищення українських могил у Польщі. Ось у цих випадках багато що вказує на спільний корінь. Є численні непрямі докази, що це є справою рук одних і тих самих виконавців. Ці виконавці залишили певні сліди, як то дрібні орфографічні помилки. Це слід російських спецслужб, які діють чи безпосередньо, чи через своїх людей в Україні.

    Щодо побиття українців у Польщі чи проявів зневажливого ставлення, то я сумніваюся, що це також якісь провокації. Здоровий глузд підказує, що тут причина інша. У Польщі є мільйон українців, раніше стільки не було. Протягом останніх трьох років кількість українців подвоїлася, а то й потроїлася. Колись, 11 років тому, пізно ввечері у Варшаві, коли я стояв на зупинці і розмовляв по телефону, на мене також напали, зламали ніс. А якщо на людину нападають та ще й виявляється потім, що в цей час вона спілкувалася, наприклад, українською, то це має одразу означати, що через мову? Тому потрібно мати здоровий глузд і не перебільшувати. 

    Україна має війну з Росією. Не дивно, що у нас активно діє п’ята колона, яка може чинити провокації. Але те, що подібні провокації відбуваються і на території Польщі, означає, що і у вашій країні вплив такої сили великий?

    Я не працюю у контррозвідці, тому не можу говорити напевно. Скажу тільки те, що підказує аналітичний досвід. На мою думку, російські позиції у Польщі дуже слабкі, у них майже немає тут людей, які на них могли би працювати. Є у Польщі певні середовища націоналістів, котрі мають внутрішній поділ на два табори. Одні з них – прозахідні, проукраїнські зокрема, інші є антизахідними і водночас проросійськими. Є така партія «Зміна», лідер якої Матеуш Піскорський нині заарештований за підозру в шпигунстві, його активно підтримувала Росія, яка хотіла чи, може, й тепер хоче створити у Польщі середовища прихильників своїх ідей. Але польське суспільство до Кремля ставиться дуже негативно. Воно має добру політичну пам’ять і розуміння, що таке державні інтереси. Тому у Росії наразі нічого в цьому напрямку не виходить. Хоч російські служби, наскільки можу здогадуватися, активно намагаються псувати польсько-українські відносини. Якщо в Польщі вони діють головним чином через політично наївні середовища, то в Україні до цього долучається їхня професійна агентура, яка залишилася з радянських часів і досі не знищена.

    Є міркування, що напруження у відносинах Польщі і України виникли не в останню чергу через декомунізацію в Україні, а також через ухвалення резолюції Сеймом Польщі про визнання подій на Волині геноцидом.

    Ця проблема має набагато глибше коріння. У поляків і українців різне бачення історії та певною мірою також різне розуміння ролі істориків. Згадайте праці Михайла Грушевського, якого вважають найвидатнішим українським істориком. У нього Польща завжди замальовувалася чорною силою, історичним ворогом. Згадайте заклики, аби українські історики служили українській державі, аби вони були лицарями не тільки реальної, а й також ідеологічної війни з Росією.

    Найбільшою проблемою є, звісно, оцінка масових убивств, що сталися на Волині і в Галичині у 1943-1944 роках. Польські історики одностайні у думці щодо тих подій. Вони кажуть, що це була спланована і організована УПА етнічна чистка польського населення – з юридичної точки зору, геноцид. На підтвердження цього наводиться безліч документів та свідчень. У цьому в Польщі є консенсус не тільки серед науковців, а й серед громадськості. В Україні цього немає, думки навіть фахівців розходяться, не кажучи вже про населення. Так, у 1997 році була спільна заява глав держав (президентів України і Польщі «До порозуміння і єднання»), а потім – у 2003 році –  і Верховної Ради та Сейму. Але для поляків це був лише перший крок розрахунків з історією і до визнання Україною відповідальності УПА за цей злочин. А для українських еліт виявилося, що це максимум, який вони можуть собі дозволити.

    Потім був декрет Ющенка про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України, який викликав дуже велике обурення Польщі. Ще були дві резолюції польського Сейму з терміном «геноцид» – у 2009 та 2013 роках, який, до речі, в Україні досі неправильно інтерпретують. Потім ця тема трохи зійшла нанівець, в Україні відбувся Майдан, який поляки всіляко підтримували. Після цього виявилося, що символіка ОУН-УПА у вашій країні стала дуже популярною.

    Щодо декомунізаційних законів, то поляки не проти. Поляки за те, щоб була правова відповідальність за ті дії УПА, які були злочинними, і проти того, щоб можна було притягати до відповідальності за критику УПА. На жаль, у цих декомунізаційних законах така відповідальність передбачена. А найгірше те, що ці закони були ухвалені через кілька годин після промови президента Польщі Броніслава Комаровського у Верховній Раді. Польський президент тоді брав участь у президентській кампанії. Його на батьківщині дуже розкритикували за те, що попри симпатію до України, дружбу, він не зміг домогтися, аби в Україні змінили ставлення до цієї організації. Ну а потім була заява Сейму про геноцид, художній фільм «Волинь»…


    Польський історик, віце-директор державного Центру польсько-російського діалогу та порозуміння, політичний аналітик Лукаш Адамський
    Польський історик, віце-директор державного Центру польсько-російського діалогу та порозуміння, політичний аналітик Лукаш Адамський

    Ця стрічка викликала значний резонанс і в Польщі, і в Україні, попри те, що на широкі екрани вона так і не вийшла. У картині увага акцентована на злочинах, начебто скоєних українцями, натомість нічого про етнічні чистки з боку Армії Крайової. Чи не здається вам, що такі фільми лише підвищують градус конфлікту?

    Армія Крайова не чинила етнічних чисток, деякі загони, всупереч наказам, убивали мирне населення в рамках так званих акцій відплати.

    Кожен режисер може зняти свій фільм, це художній твір, а не позиція урядів, президентів, парламентів чи історичні монографії. Це перше. По-друге, я дивився фільм двічі. Другий раз спеціально пішов до кінотеатру, аби переглянути ще раз, дізнавшись про реакцію на цю картину в Україні.

    Можу сказати, що фільм не є антиукраїнським. Там є і позитивні українські герої. Наприклад, хлопець, який кохає польську дівчину і потім гине від рук НКВС. Тобто цей юнак ледь не найпозитивніша постать у стрічці. Там є також священик український, який апелював до злагоди, до миру, показуючи небезпеку радикального націоналізму і фанатизму на тлі національних почуттів. Там показані українці, які рятували своїх польських сусідів від рук УПА. Однак якщо визнавати, що УПА – це Україна і всю історію боротьби українців у Другій світовій війні звужувати до боротьби УПА, то тоді можна обґрунтувати думку, що це антиупівський, а отже, і антиукраїнський фільм. Але якщо розуміти, що набагато більше українців було в Червоній армії, та і, мабуть, у Війську польському, що частина приховувала поляків від упівців, тоді й сприймати будемо фільм інакше. Візьміть Тараса Бульбу-Боровця, дружину якого вбила УПА, візьміть мельниківців, яких також убивали. Тобто фільм – це є політичний акт оскарження злочинів УПА.

    Тобто такий пропагандистський акт, де представлена лише одна версія подій, є корисним для українсько-польських відносин?

    Режисер, який консультувався з істориками, абсолютно розумів, що він робить. На жаль, цього наразі не розуміє українська громадська думка. Ми можемо багато говорити про злочини Польської держави чи поляків щодо українців, але на Волині, з одного боку, ми мали злочинну акцію. З іншого – акти помсти на такі дії з боку поляків: злочини скоювали лише окремі загони польського підпілля, часто не підпорядковані Армії Крайовій. Часом це були польські націоналістичні загони, як ті, що знищили село Верховина, часом поляки, які боролися в рамках винищувальних батальйонів НКВС, часом це були просто селяни, сусіди, які хотіли помститися. В будь-якому разі не можна ставити знак рівності між тим, що робила УПА, і тими злочинами, які робили окремі загони Армії Крайової всупереч наказам. Безперечно, будь-який випадок, коли польське військо, що діяло в підпіллі, вбивало невинних польських громадян українського походження, був воєнним злочином та заслуговує на засудження.

    Очільник Інституту національної пам'яті Польщі (IPN) Ярослав Шарек каже, що взаємне примирення можливе на основі правди. Чому ж суперечливими, складними питаннями займаються не історики, а політики? Ярослав Качиньський і навіть президент Анджей Дуда нещодавно зробили не зовсім приємні заяви для українців.

    Якщо в польських істориків є однакове бачення тих подій, в українських його немає, вони не одностайні в інтерпретації. Двоє популярних істориків – Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, та Іван Патриляк, декан історичного факультету Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, – говорять майже одним голосом, але вже, наприклад, інший дослідник цієї проблематики, професор Ігор Ільюшин, також з Києва, має іншу думку.

    Чому політики втручаються, питаєте? Знаєте, і в Польщі, і в Україні я чую часто висловлювання, мовляв, залишмо історію історикам. Цей принцип діяти не буде, принаймні щодо історії XX століття. Бо це жива історія, нині живі свідки тих подій, родини учасників тих подій, чиї рани ще не загоїлися. У Польщі не розуміють, як Україна, що бореться за демократію, чинить опір російській агресії, може славити людей, які були прихильниками тоталітаризму, які вбивали поляків? Так міркує все суспільство, не лише політики.

    Я дуже добре пам’ятаю резолюцію Європейського парламенту від 2010 року щодо євроінтеграції України. Її було ухвалено після того, як президент Віктор Ющенко надав Степану Бандері звання Героя України. Так от, у резолюції чорним по білому написано, що європейський парламент засуджує вшанування постатей, які співпрацювали з нацистами, і виражає щиру надію, що це рішення буде змінено (пункт 20 резолюції Європарламенту від 5 лютого 2010 року щодо ситуації в Україні). Галичина була 600 років частиною Польщі, тому це спільна українсько-польська історія. Україна також може мати і може висувати претензії до дій польських політиків – будь ласка, але, вочевидь, нині у неї є пріоритетніші проблеми – війна з Росією. Так само ніхто не може заборонити польським політикам порушувати цю тему, домагатися, щоб Україна хоча б частково змінила політику в цьому питанні. Польські політики хочуть тісного союзу з Україною, але для того, щоб впливати на суспільство, політики мусять мати якісь аргументи. Постачайте їх!

    Наприкінці січня в часописі Foreign Policy вийшла стаття Ієна Бетесона під назвою «Історичні війни України та Польщі є подарунком Путіну», у якій автор пояснює, що постать Бандери набула такої ваги в нинішній Україні тому, що використовується як «тролінг» Москви у відповідь на агресію. Чи не вважаєте, що у Польщі Бандері приділяють більше значення, ніж у самій Україні, а конфронтація з ослабленою Україною, що веде війну, виглядає як ніж у спину?

    Частково ви маєте рацію. У Польщі справді немає розуміння, звідки взявся культ УПА і що він має не антипольську, а антиросійську спрямованість, що це є емоційною реакцією, навіть таким собі тролінгом путінської пропаганди. Але знаєте, якщо це є такою реакцією на російську агресію, то це недалекоглядна реакція, поверхова. Якщо агресори називають українців бандерівцями, то це обов’язково означає, що українці мають прийняти це клеймо? Раніше називали мазепинцями і петлюрівцями. До речі, Петлюра як політик набагато вищого рівня, ніж Бандера… Так чи інакше, погоджуюся, що у Польщі не дуже добре розуміють внутрішньо український контекст. Але постає політичне питання: хто від цього більше втрачає? Думаю, Україна… Я не закликаю до кардинальних змін зараз чи до засудження всієї УПА за події 1943-1944 років. Розумію, що членів УПА шанують за опір «совєтам», розумію, що націоналісти воюють на фронті, це мобілізована сила. Але надіюся, що буде декриміналізація критики УПА, тобто буде змінено пункт 1 в декомунізаційних законах (ст. 1 закону України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті»)…

    Поляки бояться не стільки Бандери, бо він сидів у німецькій тюрмі і якраз до Волинської різанини стосунку не має, скільки того, що в українському суспільстві вкорениться хибне уявлення про польсько-українські відносини у минулому, зокрема про антипольську акцію УПА. Хочете прикладів? Український інститут національної пам’яті приготував рекомендації для шкіл про те, як учити дітей історії Другої світової. Там є фраза про те, що Друга світова є узагальнюючою назвою кількох локальних воєн: польсько-німецької, польсько-радянської, радянсько-німецької і, уявіть собі, польсько-української 1942–1947 років. Наразі цього немає у школах, це лише рекомендації. Але якщо це увійде до програм, то наступне покоління українців вважатиме, що ми мали якусь 5-річну війну між собою. Думаю, зміна тону щодо діяльності УПА розвантажить атмосферу. Йдеться не про те, щоб засудити УПА, а про те, щоб показати також чорні сторінки, щоб українці розуміли, що УПА – це сила контроверсійна, а не лицарі...

    НКВС був потужним державним органом і теж міг бути зацікавленим у розпалюванні локальних конфліктів, про які ми говорили вище?

    «Совєти» також якоюсь мірою відповідають за долю населення південно-східних воєводств міжвоєнної Польщі – теперішньої Західної України та Східної Польщі. Але політично, а не кримінально. Вони зробили свій великий внесок у знищення Польщі, менший, ніж Німеччина, але також чималий. Потім із початком Другої світової СРСР проводив дуже жорстоку політику совєтизації, висилав до Сибіру багато поляків і українців, нищив релігію, моральність. Але якраз до антипольських акцій УПА проти Польщі він стосунку не має. Принаймні документів про те, що ця сила спровокувала українсько-польське протистояння, я не знайшов в архівах в Україні. Навпаки, є багато свідчень про те, що радянські партизани допомагали польським селянам, рятували їх життя, приймали до своїх загонів… Партизани звітували про те, що робить УПА. Інша річ, що Микита Хрущов старався зменшувати вагу цієї інформації, він намагався приховати масштаб різанини від Москви, не надсилати всі факти нагору. Це зрозуміло, бо він хотів розширити територію радянської України, яку вважав своєю.

    Відомий український історик Ярослав Грицак вважає, що декомунізацію в Україні було проведено нечесно, оскільки окрім заборони радянської символіки потрібно було б говорити про злочини українського націоналізму. Між комунізмом і українським націоналізмом треба ставити знак рівності?

    Я бачу заслугу Володимира В’ятровича і Українського інституту національної пам’яті в тому, що вони спромоглися зробити те, чого не вдалося зробити за останніх 25 років – декомунізацію. Якби декомунізація відбулась на зорі незалежності, можливо, Україна була б на іншому місці в світі. Декомунізація – це дуже корисна річ. Перейменування міст, вулиць, боротьба з радянськими святами – це все правильно. Питання в тому, чим радянщину заступити – традицією тоталітарного українського націоналізму чи традицією української демократії. Я розумію, що Україні складно одночасно боротися із радянською спадщиною і зі спадщиною УПА. Але все-таки треба помалу рухатися в цьому напрямку, а не нагромаджувати нові проблеми. Хотілося б, аби перш за все галичани навчилися критичніше ставитися до УПА, бо це їхні герої, їхня традиція. Абсолютна більшість українців не має жодного стосунку до цього і самі вперше тільки зараз дізнаються про так звану Волинську різанину. Я надіюся, що галичани погодяться з тим, що боротьба за незалежність – це річ виправдана, але не будь-яким методом. Є межі, які не можна переступати навіть у визвольній боротьбі. Але на це треба час. Разом з тим хотів би, щоб українська молодь розуміла, що в ОУН-УПА були також справжні злочинці, що ті пекельні наказали видавали Роман Шухевич (генерал-хорунжий УПА) та Дмитро Клячківський (полковник, командувач «УПА-Північ»).

    Дані соцопитувань свідчать, що понад 80% поляків негативно ставляться до Путіна і його режиму. Як у Польщі діє російська пропаганда, як вона проявляється?

    Російська пропаганда у Польщі є. Наприклад, є у нас польськомовний сайт Sputnik, який подає абсолютно викривлену версію різних подій. Думаю, що росіяни вміють переконувати деяких поляків, які мають досить доброзичливе ставлення до них. Ці люди починають міркувати так, як віщає російська пропаганда, тими самими кліше: мовляв, росіяни зайняли Крим, але ж і Захід визнав незалежність Косова, починають сумніватися в усьому, наголошують, що в кожної країни є свої інтереси, і в Росії також.

    Такі люди є всюди в Європі. У Польщі є щеплення від російської пропаганди, але все одно Кремль старається. Оскільки покращити російсько-польські відносини влада Росії не може без відмови від своєї імперської політики, тому і хоче псувати польсько-українські. Для цього, звичайно, тема історії, Волинської різанини дуже навіть підходяща.

    Днями була річниця однієї з акцій УПА. Український інститут національної пам’яті та інші історики провели у Києві прес-конференцію з цього приводу. Днем пізніше також були роковини нападу УПА на польське село Паросля, під час якого було вбито щонайменше 150 людей. Якщо чесно, громадськість обох наших держав не знає про цю трагічну подію, знають лише історики. Є Twitter-аккаунт «Історія Росії», яку модерує російське військово-історичне товариство, на чолі якого стоїть Володимир Мединський, міністр культури РФ. Так от, саме в цей день трагедії вони у своєму аккаунті написали про злочин у Парослі, з усієї історії витягли саме цей епізод, зробивши на ньому акцент. У Росії дуже часто використовують неспроможність розрахуватися і критично оцінити волинські вбивства Україною як нагоду виступити з антиукраїнською пропагандою. Є люди, які ведуться на таку пропаганду, проте вони у меншості.

    У Польщі критикують діяльність Українського інституту національної пам’яті на чолі з Володимиром В’ятровичем за пронаціоналістичні позиції. Проблема саме в керівникові?

    Україна має суверенне право вирішувати, хто відповідатиме за її політику пам’яті, історичну політику та чи вона взагалі потрібна. Пан В’ятрович є впливовим репрезентантом певної частини суспільства, певного способу мислення, зв’язаного з націоналістичною традицією. Він є та повинен бути партнером у розмові не тільки через свою посаду, а й саме також через те, що репрезентує впливову українську світоглядну та політичну традицію. Багато хто в Польщі хотів би проводити діалог лише з тими українськими інтелектуалами, які засуджують, з одного боку, радянський тоталітарний режим, з іншого – ОУН-УПА. Я розумію, що не можна так звужувати цей діалог, що політично це неефективно. Адже якщо хочемо мати результати, які прийме українська та польська громадська думка, де є і націоналісти, і купа екзальтованих патріотів, мусимо переконувати людей з різними переконаннями. Це буде політично конструктивнішим.

    В Україні багато хто має абсолютно викривлене розуміння історії. Ці люди  називають Польщу колоніальною державою або якоюсь імперією. Вони застосовують абсурдні критерії «автохтонного» та «неавтохтонного» населення, аби зменшити тагяр провин УПА. Вони думають, що українська нація існувала з часів Середньовіччя, була багато сторічь окупована своїми злими сусідами та не робила нічого іншого, як незламно боролася за свою незалежність. Такі люди просто повторюють, а часом навіть викривляють тези Грушевського про українську історію. Але з цими людьми не тільки потрібно розмовляти, їх потрібно переконувати. Щодо В’ятровича, то я вже казав, що він має заслуги за декомунізацію. Проблема в тому, що сам В’ятрович нав’язує більшості своє уявлення про події на Волині, тобто свою теорію про нібито симетрію вбивств, та просуває думку, що буцімто поляки позбавляють Україну її «суверенітету в питаннях історії», хоч це методологічно абсолютно непереконлива позиція, а політично погляд про існування «суверенітету щодо історії» – дуже ідеалістичний, кажучи дипломатично.

    Який історичний персонаж міг би стати об’єднавчим для України і Польщі?

    Подивімося на постаті, які є на гривневих банкнотах. Ярослав Мудрий чи Володимир Великий не викликають жодних запитань. Богдан Хмельницький також, хоч він не мій герой. Іван Мазепа досить позитивно сприймається, а тим більше Тарас Шевченко, Симон Петлюра. Цій людині, до речі, Польща багато в чому завдячує. Його солдати допомогли Польщі боротися проти більшовицької навали влітку 1920 року. Я взагалі вважаю, що Петлюрі слід поставити пам’ятник у Варшаві. Ще є митрополит Андрій Шептицький, який не був полонофілом, але був дуже мудрою людиною. Окрім, звичайно, діячів ОУН, УПА і, мабуть, Михайла Грушевського, жодна фігура не повинна викликати опору у поляків.

    Михайло Глуховський, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»

     

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ