Наталя Беліцер: Якби кримськотатарську автономію було створено раніше, то легкої анексії не було б

20 березня 2014 року в стінах українського парламенту було проголосовано постанову про заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української держави. 284 парламентарі підтримали постанову в цілому. Згідно з постановою, «Україна визнає Меджліс кримськотатарського народу, виконавчий орган Курултаю кримськотатарського народу, як повноважний орган кримськотатарського народу», а також Україна гарантує збереження та розвиток етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності кримськотатарського народу як корінного народу та реалізацію невід'ємного права на самовизначення кримськотатарського народу у складі суверенної і незалежної Української держави.

Логічним завершенням мало б бути прийняття закону про корінні народи. Але на четвертому році анексії Криму хура й досі там.

Голова Меджлісу кримськотатарського народу стверджує, що робоча група з напрацювань змін до Конституції в частині АР Крим запрацює 22 травня 2017 року. За літо планують напрацювати зміни, щоб на осінній сесії ВРУ їх розглянути.

Свого часу ще у 2007 році Україна під час Генеральної Асамблеї ООН проігнорувала Декларацію ООН про права корінних народів. Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії ім. П. Орлика, переконана, що Україна тоді припустилася помилки, не приєднавшись до цієї декларації. А створення кримськотатарської автономії не дозволило б російським окупантам так легко анексувати Крим.

Наталя Беліцер, експерт Інституту демократії ім. П. Орлика

На вашу думку, чи є сенс сьогодні вносити зміни до Конституції України в частині АР Крим, коли власне Крим анексовано?

Окремий статус Криму в будь-якій версії нової Конституції має зберігатися. Він має всі підстави – політичні, юридичні і будь-які інші – відповідно до міжнародного права бути перетвореним на кримськотатарську автономію. Дуже важливо зрозуміти, чому це рішення не є волюнтаристським, чи вигадкою, чи кроком назустріч до того, чого бажають самі кримські татари. Адже ми можемо спиратися на документи міжнародного права. В першу чергу на Декларацію ООН про права корінних народів, яку було ухвалено ще в 2007 році. Тоді Україна, на превеликий жаль, утрималася від голосування протягом Генеральної Асамблеї. Але в березні  2014 року трошки виправили ситуацію постановою ВРУ від 20 березня, в якій кримських татар офіційно визнали корінним народом. З цього випливає, що корінний народ – це така спільнота, яка має дві найважливіші риси, які відрізняють їх від усіх інших видів етнічних спільнот чи меншин. По-перше, це колективні права, які можуть реалізовуватися під час процесу самовизначення. От це право самовизначення, яке фігурує в кількох статтях у декларації ООН, притаманне саме корінним народам і закріплено за ними. І це право на самовизначення не має жодного відношення до національних меншин. Тому угорці, румуни, болгари, греки та інші національні меншини України не мають підстав для реалізації права на самовизначення, ці народи вже досягли найвищого рівня самовизначення шляхом створення власних національних держав. Так, вимагати вони всі можуть, і спекуляції та провокації довкола цього тривають в Україні, але юридичних підстав немає. Бо спертися в таких своїх вимогах вони не можуть на жодний документ національного або міжнародного права. 

Крим – історична батьківщина кримських татар. На цій території відбувався весь їхній етногенез. Вони не мають іншої території, землі, держави, аби зберегтися як окрема етнокультурна спільнота і мати можливості для гарантованого розвитку замість поступової асиміляції, як це сталося з кримчаками та караїмами. Тому інших рішень просто в природі не існує. Така територіальна автономія для корінного народу є однією з форм реалізації права на самовизначення, яка міститься в нормах міжнародного права.

Усвідомлення різниці між ситуаціями національних меншин і корінних народів важливе і для розуміння сутності таких етнічних груп, що їх іноді називають автохтонними національними меншинами. Члени таких меншин, особливо у прикордонних районах, як правило, споконвіку проживають на власних історичних землях, іноді у компактних поселеннях, де становлять більшість населення. Тим самим ці меншини істотно відрізняються від етнічних спільнот іммігрантського походження. Але за нормами сучасного міжнародного права, сама по собі давність проживання на певній території не є підставою для набуття статусу корінного народу і не надає колективних прав на самовизначення, зокрема на створення власної територіальної автомії. У національних меншин є своя «материнська держава». В поляків – Польща, в угорців – Угорщина, у греків – Греція, у болгар – Болгарія, у румунів – Румунія і так далі. А в кримських татар такого немає.

А схід України? Там теж вимагають особливого статусу…

А от схід України не може мати «особливого» статусу, адже там немає жодних підстав для цього. Чи є там якийсь суб’єкт, який треба було підтримувати з метою збереження і розвитку ідентичності? Немає.

Фраза «право на самовизначення» викликає в деяких і політиків, і експертів, і журналістів та інтелектуалів негативну реакцію. Вони вбачають у цьому шлях до майбутнього сепаратизму.

Мені дуже прикро, що ці люди, яких ви назвали експертами, здіймають таку хвилю фобій, побоювань при тому, що не знають суті. Вони не «вивчили матчастину». Бо право на самовизначення має чітко два виміри – зовнішнє та внутрішнє самовизначення.

Під зовнішнім самовизначенням мається на увазі право народу на політичне визначення свого міжнародного статусу, включно із відокремленням від держави і набуттям власного суверенітету. Легітимними причинами здійснення такого права вважаються брутальні масові порушення прав членів такої спільноти з боку центрального уряду, як правило, із застосуванням насильства. Реалізація права на зовнішнє самовизначення відбувається лише в поодиноких випадках. І зазвичай за згоди провідних гравців, зокрема членів Ради Безпеки ООН.

А поняття внутрішнього самовизначення було спричинено хвилями сепаратизму і конфліктних ситуацій, переважно між домінуючими (титульними) націями та групами меншин. Це передбачає використання механізмів захисту прав меншин і гарантій збереження їхньої ідентичності в межах існуючої держави, тобто на території їхнього проживання і громадянства, але без права на відокремлення і створення власної незалежної держави. Створення територіальної автономії є одним з можливих легітимних механізмів реалізації права на внутрішнє самовизначення.

Понад те, в Декларації ООН про права корінних народів є стаття 46.3, згідно з якою є обмеження саме внутрішнім самовизначенням: «Ніщо в цій декларації не може трактуватися як таке, що передбачає право з боку будь-яких держав, народів, груп або осіб вдаватися до активності або реалізації будь-яких дій… спрямованих на розчленування або руйнування, повне або часткове, територіальної цілісності чи політичної єдності суверенних незалежних держав». І кримські татари це усвідомлюють.

Заради чого встановлюють ці автономії?

Давайте проаналізуємо кілька прикладів. Наприклад, наша сусідка – унітарна Республіка Молдова. В ній є територіальна автономія самобутньої етнічної групи – гагаузів. Це не автономна республіка в республіці, а окремий район, створений заради підтримки збереження ідентичності, можливості подальшого розвитку саме гагаузів, котрі як меншина відрізняються від решти населення.

Який обсяг цієї автономії може бути?

Він може бути різним. Обсяг автономії може бути високим, тобто гарантоване представництво у владних структурах, навіть право вето у питаннях, що стосуються прав та інтересів певної групи, гарантований розвиток системи освіти, мови і так далі.

Я хочу зазначити ще таку річ. Дехто починає розганяти хвилю так званого кримськотатарського сепаратизму, мовляв, от Туреччина загарбає, бо вона підтримує кримських татар, вони близькі, і за релігією, і за культурою. Нісенітниця! Туреччина – член НАТО. Вона апріорі не може зазіхати на чужі території.

Панує думка, що не можна створити кримськотатарську автономію, адже власне кримські татари не живуть компактно, вони розпорошені. А у зв’язку з анексією частина виїхала з Криму взагалі. Тому найкраще було б створити Кримську область…

Сучасні можливості автономних прав на території не мають обмежуватися лише тим населенням, яке проживає в межах тільки тієї територіальної одинці. Кримські татари і до анексії жили компактно в Херсонській області, після окупації ті, хто виїхав, створили свої осередки.

Треба згадати класичну модель національно-культурної автономії. Наприклад, у РФ це поняття абсолютно викривлене. Насправді це дуже цікавий і потужний інструмент. Тобто він не обмежується питаннями лише культури, а передбачає можливість брати участь в усіх політичних процесах, які стосуються кримськотатарського народу – від виборів до різних органів центральної, регіональної, місцевої влади до програм розвитку освіти, науки, медіа. В цих процесах обов’язково мають право добровільної участі всі кримські татари, які себе ідентифікують як кримські татари, незалежно від місця їхнього проживання. Має бути створено окремий реєстр кримських татар, щоб брати участь в усіх виборчих процесах. Це один з важливих елементів первісної концепції національно-культурної автономії.

Розробили таку концепцію колись австрійські соціалісти, щоб відвернути занепад Австро-Угорської імперії шляхом задоволення інтересів різних етнокультурних меншин.

У чому полягає різниця між національно-територіальною автономією і національно-культурною?

Ніхто не заперечує, що в концепт національно-територіальної автономії може бути внесено доречні, корисні, справедливі норми національно-культурної автономії. Інша річ, що дуже мало хто реально знає, що таке національно-культурна автономія. Наприклад, захист прав народу саамі в північноєвропейських країнах – це фактично більшість елементів  національно-культурної автономії, тобто це лінгвістична автономія, культурна автономія. Якщо коротко, то відповім словами норвезького дослідника Асбйорну Ейде, який зазначив, що територіальна автономія встановлює кордони на землі, культурні кордони існують переважно в людській свідомості.

Якби Україна ще тоді, у 2007 році, ратифікувала Конвенцію ООН про права корінних народів, була б у нас не Автономна Республіка Крим, а Кримськотатарська автономія, чи убезпечили б ми себе від анексії Криму?

За статус корінного народу кримські татари почали боротися далеко не в останні роки, тобто не після окупації та анексії, а фактично з перших днів свого повернення на територію Криму. Оскільки Україна не зробила такого кроку, не було забезпечено, зокрема, представництво кримських татар у структурах як виконавчої, так і влади, яку обирають, то що ми мали напередодні окупації? У СБУ Криму не було жодного кримського татарина, незважаючи на всі зауваження, наприклад, Офісу верховного комісара ОБСЄ з питань національних меншин, де намагалися пояснити Україні, що принаймні пропорційним має бути представництво кримських татар усюди, включно із силовими органами. Під час окупації майже 1400 осіб кримської СБУ виявилися зрадниками. Це вище 90%. І це та структура, яка не тільки не допускала кримських татар до служби в безпекових і силових структурах, а й увесь час надсилала вигадані та хибні сигнали в центр, у Київ, що головна загроза національній безпеці України – кримські татари. А за фактом під час лютневих подій 2014 року саме кримськотатарська спільнота проявила себе як найбільш організована проукраїнська політична сила в Криму. Якби Україна тоді, у 2007 році, не зробила б такої помилки і, відповідно, забезпечила права кримських татар як корінного народу, то я переконана, що такої легкої окупації та анексії не було б.

Окрім кримських татар в Україні є ще представники корінних народів?

В Україні офіційно, на рівні підготовленого законопроекту «Про корінні народи України», крім кримських татар існують ще караїми та кримчаки. Їхні права, їхнє майбутнє та можливості розвитку виявилося неможливо об’єднати з усім тим, що стосується кримських татар. І справа не лише в дуже великій кількісній відмінності – караїмів сьогодні менше двох тисяч осіб, кримчаків є кількасот. Це прикрий і важливий приклад тієї асиміляції, яка відбулася протягом 20-го століття. Адже була потужна спільнота з власними традиціями, культурою. Цілий етнос зникає на наших очах. Політика держави стовно цих малочисельних корінних народів, певна річ, має бути зовсім іншою, ніж стосовно кримських татар. Держава повинна зберегти ті залишки власної ідентичності, культури, традицій, які ще можна врятувати. Більше жодних корінних народів, які б підпадали під усі критерії належності до корінних народів, на території України немає.

Якщо зголоситься українська влада і створять кримськотатарську автономію, то як буде враховано інтереси інших, не кримськотатарських, жителів Криму – українців, росіян?

Підстав для занепокоєння абсолютно немає. Кримські татари сьогодні становлять 15% від усіх жителів Криму. Нехай ця цифра в майбутньому буде зростати. Але вони і не збиралися, а якби і хотіли, то не в змозі, створити якусь етнократичну державу. Тобто населення зможе так само обирати і обиратися на посади при тому, що буде гарантована квота представництва кримських татар. Але жодних заборон, статей чи юридичних документів, які призводили б до дискримінації некримськотатарського населення, не існує.

Ми на робочій групі тривалий час обговорювали зазначення норми гарантованого представництва не тільки кримських татар у виборних органах влади за таким принципом: по третині від трьох основних етнічних груп – кримські татари, росіяни, українці. Це виходить 90%.  10% на всіх інших, хто не хоче себе ідентифікувати приналежністю до цих груп. Оскільки все одно кримські татари як група в меншості, то не виключено, що саме це могло б спонукати і українців, і кримських татар якось скоординувати свої дії не лише під час виборчої кампанії, а й взагалі у своїй політиці, тактиці, щоб не опинитися знову в ситуації, коли не тільки кримські татари, а й українці опиняться в меншості та відчують тиск переважної більшості етнічних росіян чи таких собі «постсовкових» російськомовних, які не хочуть нічого знати, враховувати нові світові реалії, а лише ностальгують за Радянським Союзом.

Чи може Росія створити сьогодні в окупованому Криму кримськотатарську автономію?

Ні, не може. В анексованому Росією Криму кримські татари не мають шансів отримати статус корінного народу. Вони також не можуть реалізувати своє право на самовизначення шляхом встановлення національно-територіальної автономії. Бо в Росії є законодавчий бар’єр. Згідно з цим корінними народами вважаються лише нечисленні етнічні спільноти, кількість яких не перевищує 50 000 осіб. Кримських татар до окупації було близько 300 000 у Криму.

Уже після анексії Росія намагалася створити так звану альтернативу в «Республіці Крим» Південного федерального округу РФ – національно-культурні автономії не тільки для кримських татар, а й для низки національних меншин, у першу чергу депортованих німців, болгар, греків та вірменів.

У Росії національно-культурні автономії створювалися, щоб приборкати «етнократичну еліту», а також з метою відвернути загрози потенційних сепаратистських рухів. Так, 17 червня 1996 року ухвалили федеральний закон «Про національно-культурну автономію». У цей закон вносили зміни і доповнення дев’ять разів. І в самій Росії експерти оцінюють цей закон досить неоднозначно. Вони вважають, що це «клуби за інтересами». Головною вадою російської моделі національно-культурної автономії Росії є її декларативний характер. Сьогодні в РФ існує 934 зареєстровані національно-культурні автономій, притому значна частина репрезентує одну й ту саму етнічну спільноту.

Однією з поширених засторог є така, що в унітарній державі автономія – це нонсенс. Що каже світовий досвід?

Таких прикладів багато. Я наведу з європейської частини світу. Наприклад, в унітарній Республіці Італія є п’ять регіонів із різним спеціальним статусом автономії. В унітарній республіці Молдова є гагаузька автономія. У Королівстві Данія асиметричний адміністративно-територіальний устрій полягає у високому рівні самоврядних повноважень Гренландії й Фарерських островів. Приклад Гренландії можна вважати важливим і схожим до українського Криму. Бо Гренландія фактично є територіальною автономією корінного народу – інуїтів, який іноді некоректно називають ескімосами.

Найцікавіший і також важливий для України приклад – створення, функціонування і конституційне закріплення парламентів корінного народу саамі у північних країнах Європи – Норвегії, Швеції, Фінляндії.

Нам не треба щось копійювати. Бо у всіх різна ситуація і специфіка. Нам потрібно взяти найкращий міжнародний досвід і створити власну модель кримськотатарської автономії.