Олександр Морозов: У свідомості росіянина пропаганда малює шизофренічну картину

    Більша частина молоді в Росії, яка виходить на протести, поділяє засади режиму Путіна
    Росія перетворилася на країну кривих дзеркал: реальні події піддаються міфологізації, м’яко кажучи, особливому трактуванню. За допомогою пропаганди путінський режим занурив суспільство в стан, коли події транслюються через шизофренічний калейдоскоп. Олександр Морозов, політолог, політичний філософ та публіцист, пояснює: Кремль обрав для себе
    • Наталія Малиновська
    • 13 Жовтня, 12:00
    • Розсилка
    Політолог, політичний філософ та публіцист Олександр Морозов
    Політолог, політичний філософ та публіцист Олександр Морозов

    Більша частина молоді в Росії, яка виходить на протести, поділяє засади режиму Путіна

    Росія перетворилася на країну кривих дзеркал: реальні події піддаються міфологізації, м’яко кажучи, особливому трактуванню. За допомогою пропаганди путінський режим занурив суспільство в стан, коли події транслюються через шизофренічний калейдоскоп.

    Олександр Морозов, політолог, політичний філософ та публіцист, пояснює: Кремль обрав для себе шлях розвитку країни у євразійському напрямі. І з кожним днем усе більше віддаляється від Європи. На демократичні зміни в сучасній Росії не варто сподіватися, адже навіть молодь, яка сьогодні готова виходити на протести, цілком поділяє засадничі ідеїрежиму Путіна.


    Політолог, політичний філософ та публіцист Олександр Морозов
    Політолог, політичний філософ та публіцист Олександр Морозов

    Що сьогодні відбувається в Росії? Вона й далі живе в епосі постправди?

    Якщо відповісти коротко, то є певні зміни. Можливо, не фактичні, а в розумінні людей.

    Термін «постправда» активно розвинув британський журналіст Пітер Померанцев у своїй книзі, яка здобула всесвітню популярність. Він на початку третього терміну російського президента дійшов висновку, що кремлівські медіа в Росії, та за допомогою Rassia Today, супутників – у світі, прагнуть розмити усіляке уявлення правдивості подій. Тобто створити в споживачів інформації враження того, що у кожної події існує 5-6 аргументованих точок зору. У свідомості людини виникає божевільна, шизофренічна картина: малайзійський літак упав сам, що його збили з українського боку, цілилися в борт президента РФ… Одночасно людина думає, що, можливо, його збили російські військові і т. д. Усі інтерпретації уживаються в одній голові. Саме таке значення постправди було на початку кремлівської пропаганди.

    Тепер, коли ми дивимося на ситуацію через три роки, бачимо, що в результаті Кремль почав відпрацьовувати більш чітку міфологію: існує 8-10 стійких міфологічних рамок, через які все пояснюється. Простий приклад: багато російських чиновників щиро переконані, що всі події можна пояснити лише тим, що в 70-ті роки у Росії та Заходу був паритет з продажу нафти, у 90-ті роки він порушився, а зараз Путін його відновлює. Цим все виправдано. Всі події вписуються в цю картину.

    Такий самий міф існує стосовно американського істеблішменту. Тобто склалася більш жорстка картина, мовляв американські президенти не самостійні, а за ними стоїть deep government, так званий «глибинний уряд», який все вирішує. Якщо підбити підсумок, то варто сказати, що від картини численних думок, імітації, гри медіа зі свідомістю споживача, Кремль приходить до кластичної тоталітарної міфології. Тому зараз правильно говорити не про постправду, а про чітке вивчення матриць та рамок, через які описуються всі глобальні події.

    Хто сценаристи цієї міфології?

    Це складне запитання. По-перше, ми бачимо, що кремлівський медіаменеджмент не змінився за свої складом. Люди, які працюють на адміністрацію, Кірієнка (Сергій Кірієнко – перший заступник керівника Адміністрації президента РФ з 2016 року. – «Главком») як медіаменеджери та політтехнологи - ті ж самі, що були за Суркова (Владислав Сурков – помічник президента РФ з 2013 року. – «Главком»).

    На федеральних каналах ніяких змін не відбулося. Триває консолідація медіа навколо Ковальчуків (Михайло та Юрій Ковальчуки – друзі Путіна по кооперативу «Озеро», бізнесмени, медіамагнати – «Главком»). Їх вплив зростає, але він був великим і раніше.

    По-друге, не видно жодних ознак того, що під час наступного терміну Путіна, 2018-2024 роках, можна очікувати змін у медіа. Одні й ті самі сюжети упродовж трьох років в усіх політичних ток-шоу: Україна завжди як основна тема. Також тепер активно стоїть військове питання. Тобто відбувається явна мілітаризація новинного мовлення. Безкінечна боротьба з різними «лібералами». Хоча вони й не дуже значущі на політичній сцені, але все рівно залишаються важливими «хлопчиками для биття». До того ж, кремлівські медіа жодного значення не надають регіональному життю й не прагнуть показувати життя простої людини.

    Ле Бон у «Психології мас» написав, що будь-який режим, демократичний чи тоталітарний, тримається за рахунок пропаганди. У Росії ми знаходимо цьому підтвердження. 86% підтримки Путіна - наслідок пропаганди чи страху?

    Відбувається велика дискусія навколо цього питання всередині російської опозиції та освіченого класу. Одні песимістично дивляться на ситуацію і вважають, що не лише влада, а й саме російське суспільство настільки переродилося за останні роки, що ніколи не зможе повернутися до стандартної демократії. Навіть я рік тому писав про ознаки перетворення російського політичного режиму в євразійський, на кшталт режимів у Середній Азії. Тобто переписують свою історію і абсолютно понижують культурні запити під стандарти Євразії. Вже ніякого шляху до Європи у цьому сенсі не буде. Цей песимізм абсолютно обґрунтований. Це один бік.

    З іншого - я бачу, що Ходорковський виступає з інакшою позицією. Він написав серію статей, де підкреслює, що в містах-мільйонниках зберігаються великі незалежні соціальні групи, які зацікавлені в іншому шляху розвитку і саме на них потрібно робити ставку. Ця верства нікуди не зникне. Молоді люди - айтішники, дизайнери, ті, хто щиро йде в муніципальні депутати і та ін. Цей клас менш залежний від прямого бюджетного фінансування. Політична лояльність цих людей менш жорстка. Проблема в тому, що в Росії зараз все стало бюджетним. Вільного бізнесу немає. Якщо люди не отримують гроші безпосередньо в бухгалтерії державних установ, то вони все одно на державних замовленнях. Однак, дехто дійсно відчуває себе вільнішим. Чи можуть ці прошарки виявитися базою змін? Це важлива дискусія, яка триває.

    Нещодавно чудовий російський історик, Ігор Клямкін, ветеран «перебудови», песимістично написав, що ці групи не можуть стати основою соціальних змін, адже занадто слабкі на сьогодні. Ходорковський виступає з позиції стриманого оптимізму. А якщо брати Гаррі Каспарова, людей, які з ним пов’язані, то вони мають похоронний настрій – вважають, що вже можна постави крапку.

    Таку дискусію можна спостерігати і в соціальних мережах. На мою думку, перспективи з кожним днем дедалі гірші. Частина людей їде з країни, а частина відходить у внутрішню міграцію. Але при цьому, ми бачимо за протестами 2011-2012 років, муніципальними виборами, що в російському суспільстві є ще якийсь імунітет, якісь антитіла проти цієї зарази організм виробляє. Вони слабкі й не зупиняють повністю цю ракову пухлину, але слабкий супротив є...

    Хто може допомогти цьому імунітету зберегтися? Ходорковський, який нині намагається підтримувати молодих політиків?


    Я хотів би не ділили ці залишки спротиву в Росії, щоб між ними не було прірви. Не можна ні на чому ставити хрест.

    Що стосується Ходорковського. Багато людей скептично про нього пишуть, глузують, але він робить свою частину роботи. Молоді муніципальні депутати – зараз Ілля Яшин пройшов, це хороша подія (10 вересня 2017 в Росії відбулися регіональні вибори – «Главком») – звісно, не можуть нічого досягти в глобальному сенсі та вплинути на зміну системи. Проте виникає точка, в якій зберігається символічний капітал політичної альтернативи. Теж можна сказати про Гаррі Каспарова. Він багато чого робить у США. Намагається привернути частину американських світлих голів, до правильного розуміння «путінізму».

    Я вважаю, що до людей , які зараз свідомо підуть грати в президентські вибори Путіна, не може бути компромісів. Я маю на увазі Григорія Явлінського (лідер опозиційної партії «Яблоко», кандидат в президенти на виборах у 2018 році) чи Ксенію Собчак (телеведуча, донька першого мера Санкт-Петербурга Анатолія Собчака, помічником якого був Путін. – «Главком»), можливо Кремль ще придумає якісь фігури. Ця гра одразу виводить розумних людей за межі симпатії. Підігрувати цьому насильству (електоральному) над суспільством, яке буде здійснено в березні 2018 року, не можна.


    Політолог, політичний філософ та публіцист Олександр Морозов
    Політолог, політичний філософ та публіцист Олександр Морозов

    Вам не здається, що пропаганда не сильно впливає на молодь? Останні мітинги, які відбулися в Росії після фільму «Он вам не Димон», зібрали переважно молодь.

    Це не просте питання. Тут є декілька аспектів. Перший – уважне спостереження за цією молоддю свідчить, що більшість не відкидає цієї системи. Серед патріотичних молодих людей є щирі прихильники кремлівської політики щодо Криму, Донбасу і т.ін. Їм не подобається тільки тематика соціальної несправедливості. Лише це їх зачіпає. При цьому, вони не є політичними прихильниками нової системи. Вони просто хочуть, щоб стара система дала їм змогу ввійти в життя і «красти разом». Серед них є, звісно, обізнані молоді люди, які розуміють, що так влада не може працювати, але вони є не більшістю.

    Другий аспект, ще складніший. Неможливо покластися на цей молодіжний протест. Вся історія останніх арабських революцій (Туреччина, Єгипет, Туніс), де молодь відігравала важливу роль, скидаючи владу, не закінчилися великими соціальними змінами. Цій молоді чогось бракує, щоб стати справжнім суб’єктом суттєвих змін. Це дуже складне питання. Зроблю короткий екскурс. У минулому неабияку роль відігравали церкви, університети, ректори, аристократичні сім’ї з великою історією. Тепер у Росії також цього немає. Позиція церкви не залишає жодної надії. Університети розчавлено, а союз ректорів не має великої ваги й неможливо уявити, що він займав би самостійну позицію. Академію наук також розчавлено. Путінізм провів надзвичайну роботу.

    На жаль, якщо ми подивимося на позиції аристократії, у росіян ще є аристократія, яка в Європі мешкає, то її представники підписали лист на підтримку Путіна у питанні Криму. Це колосальна ганьба, але факт. Вийшло так, що у нас є залишок аристократичних родин, але вони сильно корумпувались за час путінського правління та втягнуті в спільний бізнес з Кремлем. А голосу тієї частини, яка не корумпована, - не чути. Отже виходить, що немає жодної з класичних опор для цього переходу. А перехід просто через емоційний народний настрій – неможливий. Народні емоції виникають, і потрібно, щоб хтось їх послідовно й розумно спрямовував, маючи політичне мислення та спираючись на політичну філософію.

    Ви згадували, що сьогодні в Росії євразійський шлях розвитку. В чому це виражається?

    У євразійському світогляді  є три суттєвих моменти.

    Перший – ідея, що західні інститути й досвід нам не підходять. Повсякчас повторюється твердження, що у нас ці всі інститути будуть працювати по-своєму.

    Другий – думка, що Захід мав на меті за рахунок Росії отримати якісь бонуси. Це фантастична ідея, але вона завжди була у світобаченні влади. Чи це змова французьких банкірів проти уряду Миколи II, чи колосальна змова Заходу під час Кримської війни проти Миколи I, не кажучи вже про всі події XX століття: революція Леніна, горбачовська перебудова... Все це виставлено в такій інтерпретації, що Захід за рахунок знищення Росії себе відбудовує. Як не сумно, але ця ідея зараз піднімається на рівень освічених людей.

    Третій момент – Росія в силу свого етнічного складу, оскільки включає в себе мусульманські народи, вважає, що є особливою «плавильнею». Але ця концепція, яка відсилає до Льва Гумільова, нічим не підтверджується. «Ми особливі в Євразії». Це, звісно, містифікована позиція. У цьому третьому пункті маса міфів. Наприклад, що в Росії ніколи не було релігійних конфліктів, на відміну від Заходу, що в Росії люди дуже толерантні одне до одного в своїх релігійних цінностях, що мусульмани з православними завжди дружно жили. Це кожний чиновник повторює, гадаючи, що це правда. При цьому знищуються реальні історичні факти. «Ми завжди дружно воювали на війні», але водночас на сайті написано, що кримські татари були зрадниками. Це все в одному пакеті, але якось уживається в божевільній свідомості.

    Така «Євразія» дуже зручна для Кремля. Вона дає змогу постійно повторювати населенню: «Ми маємо так жити тому, що всі проти нас». Дуже ефективна позиція.


    Політолог, політичний філософ та публіцист Олександр Морозов
    Політолог, політичний філософ та публіцист Олександр Морозов

    Чим це все може обернутися для країни?

    Зрозуміло, що ніякого нового федералізму не буде. Розпад Росії має статися через брак грошей: про це люблять писати антипутіністи у соцмережах вірячи всім серцем, що ось-ось й казна збідніє, все розвалиться. Інші, навпаки, розуміють, що якщо все зруйнується, то країна ніколи до норми не прийде, а зануриться у ще більшу архаїку. Але вже в кінці 20 століття видно, що навіть агресивні режими живуть довго. Також ми бачимо, що Іран пережив довготривалі санкції, брав участь у воєнних операціях, але там не відбулося радикального повороту. Те саме зауважуємо, коли дивимося на пострадянські режими: Азербайджан чи Середню Азію... Я це до того, що сподіватися, що режим зруйнується під тиском санкцій чи під тягарем боргових обіцянок населенню, я не став би. Але це не означає, що санкції марні. Малі й не дуже успішні зусилля теж важливі. Вони показують, що й світ не зовсім погоджується з тим, що робить Кремль.



    Існує думка, що санкції допомагають Путіну консолідувати народ навколо себе. І це саме те, що треба напередодні виборів-2018?

    Після анексії Криму неможливо було не вводити санкції. Чи об’єднують вони путінську еліту та російське суспільство? Я вважаю, що це помилкова позиція, яку займає частина російської опозиції. Вони думають, що за відсутності санкцій було б легше. Це ілюзія.

    Я не можу сказати, що еліта Путіна згуртувалася більше. За відсутності санкцій вони все одно об’єднувалися, насолоджуючись успішною анексією Криму й думкою про те, що можуть успішно вести війни в Сирії та, можливо, Ємені, будувати воєнні бази в Арктиці і т. ін.

    Ані США, ані ЄС не ставили собі за мету зруйнувати російську економіку чи змінити режим. Ці санкції мають характер політичного жесту: «Ми ніколи не змиримося з цим». Путін, його найближче оточення, воєнно-географічне суспільство – всі занурилася в мілітаризм, в якісь геополітичні ідеї та збочені ідеї суверенітету держави. Вони все це реалізували б із санкціями чи без.

    Чому російський ліберал завжди закінчується на українському питанні?

    Не можна схилятися до такого міфу. Таке судження закріпилося в суспільстві, але це недобре. Так, існують люди в російській опозиції, які машинально транслюють, якщо не путінське, то пострадянське ставлення до всіх народів Східної Європи, а не лише України. Знаєте, у росіян присутнє зневажливе ставлення і до чехів, і до поляків... Незрозуміло, на чому воно ґрунтується, адже не можна сказати, що Росія пройшла блискучий демократичний шлях на тлі інших країн колишнього Східного блоку. Позначається, звісно, масштаб Росії та машинальне царювання тих, хто царями не є. На мою думку, неминуче те, що росіяни усвідомлять себе, незважаючи на масштаби країни, одною з невеликих націй. Сам я жив якийсь час у Німеччині, Чехії, країнах Балтії, і я бачу цей східно-західний світ по-іншому, ніж люди, які живуть у Росії. Адже неминуче виникає спотворення «оптики» і не тільки через кремлівську  пропаганду... Навіть до чехів у росіян залишається «машинальне» братнє ставлення. Це при тому, що чехи на кілометри віддалилися від ідеї слов’янської єдності, яку вони самі придумали в XIX столітті.

    Таке ж ставлення зберігається до сербів. Це якісь ідеї позаминулого століття в сучасному світі. Я думаю, що цього ніколи не буде. Я не вважаю, що ідея злипання народів збережеться. Люди мають виокремлювати себе й ставитися одне до одного як експати. В глобальному світі потрібно поважати самостійність іншої людини. Я зараз кажу не про національні культури. В першу чергу, таке ставлення пов’язане з розумінням гідності іншої людини. Якщо мати до неї повагу, то не буде всіх цих «старших та молодших братів».

    Прокоментуйте скандал навколо фільму «Матильда». З України здається, що зароджується «православний талібан».

    Усі сприймають історію з «Матильдою» як ірраціональну та божевільну. (Фільм «Матильда», знятий режисером Олексієм Учителем, розповідає про історію кохання цесаревича Миколи ІІ та балерини Матильди Ксешинської. «Кримський прокурор» Наталя Поклонська виступила із жорсткою критикою фільму і подала до суду на авторів стрічки, мовляв, вона паплюжить честь і гідність останнього царя Росії. Оскільки розстріляних Миколу ІІ та його родину в 2000 році було канонізовано РПЦ, то цей кінофільм начебто зачіпає почуття православних вірян. До Поклонської долучилися й релігійні фанатики, які почали вимагати від кінотеатрів відмовитися від показу фільму, а також здійснили низку терористичних актів, підпаливши автомобілі адвокатів режисера у Москві та кінотеатр у Єкатеринбурзі. Комітет  Державної Думи влаштував закритий показ фільму і дійшов висновку, що фільм не може бути заборонений. А Наталії Поколонській порадили вгамуватися. – «Главком»). Я займався в 90 роки релігієзнавством, багато читав і знаю зсередини історію православної церкви. Я сказав би, що в медіа завжди створюється сильний ефект. Ті, хто зараз протестує проти «Матильди» – це люди, які в 90-ті роки виступали за канонізацію Григорія Распутіна і займали певну позицію щодо царських мощів, правильності їх віднайдення. Один із лідерів протестів, а саме православний публіцист Констянтин Душенов, сидів раніше у в’язниці. Він у 90-ті роки писав радикальні тексти, спираючись на ідею містичного зіткнення православної Росії з усім іншим світом.

    Проблема в тому, що на політичному рівні в Росії наявне таке явище, як Поклонська. Ця дивна жінка – справді божевільна. Навіть важко собі уявити, що вона політично раціонально це робить і що вона отримає якісь бонуси від цього. Але Поклонська зайшла настільки далеко, що ось-ось і сам Кремль її посадить або підведе під якусь статтю. З нею не може впоратись ані голова Державної думи РФ, ані міністр культури. Не зовсім зрозуміло, що буде далі. Поклонська – це «кримодонбас» інкорпорований в середину російської політики. З погляду церкви, не буде ніякого талібану, на мою думку. Адже в цілому єпископат та священство дуже контролюють свою паству. А єпископат, відверто кажучи, прагматичний. Він, скоріше, перебуває на боці грошей, а не містичної ідеї. 

    Наталія Малиновська, Анна Скалій, «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ