Сергій Лойко: Росію чекає доля Радянського Союзу. Вона розпадеться

    • Катерина Пешко
    • 13 Квiтня, 21:00
    • Розсилка
    Сергій Лойко
    Фото: РБК
    Сергій Лойко

    «Навальний точно зупинить війну. Чи віддасть він Крим – уже інше питання…»

    З відомим журналістом, фотографом та автором роману «Аеропорт» Сергієм Лойком «Главком» зустрівся в одному з київських кафе. В столицю України письменник приїхав, щоб внести остаточні правки до своєї нової книги, яку буде презентовано тут вже у травні. Її робоча назва – «Фото на пам’ять». Цього разу сюжет будується навколо трагічної катастрофи боїнга над Донбасом у липні 2014-го, в якій загинуло 283 пасажири та 15 членів екіпажу. Незважаючи на те, що ця книга не позиціонується як документальна, вона сповнена доволі впізнаваних образів, її герої мають реальних прототипів, а 90% представлених епізодів, як запевняє автор, мали місце в реальному житті. Також Лойко, який в «Аеропорті» спрогнозував загибель ватажків бойовиків на Донбасі, Гіві та Мотороли, обіцяє у цій книзі «напророчити» ще кілька подій...


    Сергій Лойко
    Сергій Лойко

    «Кожна деталь у романі достовірна»

    Пане Сергію, коли буде презентовано вашу нову книгу «Фото на пам’ять»?

    Це відбудеться у травні. Вона вже повністю написана, зараз проходить коректуру і друге редагування.

    «Фото на пам’ять» – це робоча назва. Роман називатиметься «Рейс». Ми довго працювали над назвою з видавцями, редакторами, консультантами. Це такий колективний труд. Узагалі, вся книга, хоч там і стоятиме моє ім'я, – колективне творіння. Від самого початку в роботі над книгою брали участь консультанти.

    Хто вони?

    Один з консультантів – з військових питань – майор українського спецназу. Ще один – «злодій у законі», котрий відсидів 12 років за вбивство, яке, за його словами, не скоював. Він зараз у будь-якому разі вже вільна людина, чистий перед законом, тому я вирішив, що можу з ним спілкуватися, аби не написати щось неправильне у кримінальній частині, яка у мене в тексті присутня. Також величезну роль зіграв мій добрий друг, російський підполковник міліції, котрий втік на Захід і живе зараз у Лос-Анджелесі. Він якоюсь мірою став прототипом мого головного героя. Плюс серед моїх консультантів ще є президент українського спортивного каналу, відомий український бізнесмен, кілька літераторів, три редактори (один – в Україні, ще двоє – у Москві і Петербурзі).

    Головна лінія вашої книжки вибудовується навколо збитого на Донбасі боїнга?

    Мій головний герой у книзі пересувається між Москвою, Лос-Анджелесом і Донбасом.

    Головний герой – колишній міліціонер, підполковник, який розкривав дивовижні найстрашніші вбивства та який після справи маніяка, що зґвалтував та вбив десятки дітей, пішов на підвищення. І там зіткнувся з проблемою, з якою так чи інакше стикаються «менти» в Росії, – став корумпованим, почав «кришувати» проституцію, «обнал», торгівлю наркотиками. Він став багатим, одружився, у нього народилися доньки. Але сталося так, що він ненавмисне вкрав «общак» бандитів одного з найстрашніших синдикатів Росії на суму понад 60 мільйонів доларів і втік за кордон. Він довго переховувався сам і переховував родину, але в іншому місці, щоб нікого з них не взяли в заручники. Та через три роки зрозумів, що шукати його перестали і викликав з Лондона на зустріч дружину з дітьми. Вони полетіли у Бангкок, де мали зустрітися всі разом на курортному острові, та літак збили над Донбасом.

    Тоді наш головний герой із цими мільйонами їде в Ростов, під іншим ім'ям завербовується в так звані ополченці і вирушає на Донбас. І тут починається донбаська епопея. Бандити виходять на його слід, він зустрічається з американською журналісткою, яка розслідує цей страшний злочин проти людяності, у них відбуваються дивовижні пригоди, конфлікти, багато погонь, убивств, кров ллється рікою. Зрештою вони виходять на слід командира бригади російської протиповітряної оборони, бойовий розрахунок якого і збив цей літак. І «докопуються» до того, хто дав наказ. Наш герой – це не Гаазький суд, а людина, у якої злодії вбили родину. Йому плювати на Україну, Росію, до лампочки всі політичні розбірки. Єдине, що його хвилює, – смерть родини. Він жадає помсти і отримує її. Мститься всім, хто винен у загибелі його сім'ї, стає сам собі слідчим, прокурором, адвокатом, суддею і катом.

    Про попередню книгу «Аеропорт» ви казали, що 90% подій у ній мали місце в реальному житті. У «Рейсі» все теж так близько до реальності?

    Головною реальною подією є збитий над Україною боїнг. Усі знають, хто його збив, це не таємниця, і тут я не відкриваю жодну завісу. Але у романі дуже багато сюжетних ліній, які сходяться у фінальній точці, і кожна з них обросла великою кількістю епізодів. От 90% всіх цих епізодів – абсолютно реальні. Життя набагато цікавіше, ніж вигадка. Роман просто напханий реальними деталями і епізодами. Тому у мене так багато консультантів, які розповідали, що вони знали, бачили. Кожна деталь достовірна, бо пройшла через руки і очі цих аналітиків.


    Сергій Лойко
    Сергій Лойко

    На які упізнавані образи варто чекати у книзі?

    У цій книзі одними з головних героїв є російський, американський, український президенти. Звісно, вони там діють під вигаданими іменами, бо це ж начебто не документальна книга.

    До речі, цікавий момент. Останні 20 років в американському кінематографі було кілька фільмів, де президентом був афроамериканець. І врешті афроамериканець і був президентом США. А, як ви знаєте, у своєму романі «Аеропорт» я передбачив смерть Гіві і Мотороли. І ще й зробив суворе зауваження ансамблю Александрова (в грудні 2016 року артисти ансамблю імені Александрова летіли вітати з Новим роком авіагрупу Повітряно-космічних сил РФ на авіабазі в Сирії; літак Ту-154, на якому вони перебували разом із російськими військовими, розбився біля Сочі. – «Главком»). Про цей момент мені нагадав один з читачів. На 112-й сторінці книги є момент, коли президент Росії «розпинає» міністра оборони і каже йому: ви, генерали паркетні, дурилки картонні, маєте розуміти, що громадянську війну мають вигравати місцеві герої народного опору, а не ансамбль пісні і танцю Червоної армії. Не знаю, чи передбачив я їхню смерть, сподіваюсь, ні, але я їх попередив. Вони не читали «Аеропорт», втрутилися у війну, самі винні. І на зустрічі із читачами, де мені нагадали про це, я сказав, що пишу новий роман і приймаю «замовлення».

    Що ви передбачаєте в новому романі?

    Ну, я ж тільки смерті передбачаю. Передбачив деякі. Які – читайте.

    У цій книзі будуть ваші фотографії?

    Ні, фотографій там не буде. Цей жанр їх не потребує. «Аеропорт» – то була наполовину документальна книга, і тому там потрібні були фото.

    «Зараз я вже можу теж взяти до рук зброю»

    З уривків вашої нової книги, які ви періодично публікуєте у Facebook, видно, що ви і перед героями, і перед читачем порушуєте проблему вибору, який постає перед журналістом: просто фіксувати події чи намагатися щось змінити. Ця проблема близька вам?

    Ця проблема постає і в моєму романі «Аеропорт», де головний герой – професійний журналіст – зрештою бере зброю до рук. Зараз я не журналіст і вже можу теж взятись до зброї, а раніше не взяв би. Та проблему вибору я виношу на публіку і в новій книзі.

    Зокрема в моєму новому романі є епізод, коли журналіст показує своїй подрузі, теж журналістці, фотографії операції «звільнення» заручників у Беслані, коли загинуло понад 300 людей, з них 186 дітей. Серед тих знімків, уже відібраних для редакції, є два: на першому дівчинка сидить на землі, затиснувши вуха, і кричить від страху, на другому – ця ж дівчинка лежить із кульовим отвором на скроні. Побачивши ці фото, головна героїня, Джейн, просить свого фактично бойфренда показати їй усю розкадровку. Вона також дізнається, що камера робила 10 кадрів на секунду. І каже своєму другові: ти міг її врятувати, її вбили на 96-му кадрі. А він відповідає: я не міг втручатися, це моя робота.

    Це питання, на яке неможливо відповісти. Якщо буде тонути президент Путін, ви стоятимете поруч і зніматимете? А якщо це буде дитина, ви стрибнете у воду?

    Особисто для себе я чітко знаю відповідь на це питання.

    Але чи можна втручатися у події на війні? Ти – журналіст, і хай би що сталося, ти маєш транслювати, показати людям, що трапилось. І ти не маєш втручатися в ситуацію, інакше все піде по-іншому. Тебе можуть убити. Але твоє життя нічого не варте, якщо ти не розповів мільйонам людей, що трапилось.

    Якби мій герой побіг рятувати ту дівчинку, він би не зняв інші кадри, нічого не показав би і сам, можливо, загинув і дівчинку б не врятував. Але він знімав усе на автоматі, як професіонал. Хоча так, як людина він мав поводитись інакше. Але журналіст – не людина, журналіст – візитер. У Рея Бредбері є оповідання («І грянув грім». – «Главком»), що розповідає про людину, яка подорожує у минуле. Головна умова подорожі – нічого не чіпати, не міняти. Та герой випадково розчавлює метелика, після чого повертається в абсолютно змінене теперішнє. Так і журналіст на війні не має давити метеликів.

    Чи поставала проблема такого вибору особисто перед вами?

    Був такий момент в Афганістані, коли мене розстрілювали 15-річні діти.

    Ми з моїм приятелем Юрієм Козиревим впороли там дурницю. На нічиїй землі під Кабулом почали знімати процесію жінок у блакитних бурках. Їх було близько 15, вони з одного аулу йшли в інший на весілля, йшли дуже гарно. Ми не побачили, що їх охороняють моджахеди, 15-річні хлопці і один дорослий з ними. Нас побачили, відібрали камеру, поставили до скелі. Я одразу сказав, що особисто знаю Басіра – це польовий командир Саланга, і що я його людина (там же все на таких зв’язках будується). Доки чоловік телефонував Басіру, хлопчики нас під стінкою «розстрілювали» – стріляли над головами, під ноги. У мене досить значний військовий досвід, я служив в армії 25 місяців – як солдат, як сержант, потім ще два місяці як офіцер, у мене загалом 25 військових відряджень. Я тоді дивився уважно за тими, хто стріляв, як вони рухаються, хто стоїть ближче, розраховував, чи встигну вихопити автомат... Це був єдиний випадок у моєму житті, коли я думав втрутитися, думав, як убити цих дітей. Я хотів тоді це зробити. Та, слава Богу, все обійшлося.

    «У контракті «Коламбія Пікчерз» жодного разу не згадала слово «Україна»

    Минулого року після переговорів ви відмовили голлівудським студіям «Коламбія» та «Соні Пікчерз» у придбанні прав на екранізацію історії про оборону донецького аеропорту українськими військовослужбовцями. Чи робили вам пропозиції зняти фільм за книгою «Аеропорт» українські режисери?

    Так, і цей процес, до речі, триває. У мене будуть зустрічі в Києві з представниками відомої американської кіностудії, назву її не можу казати за контрактом. У цьому також бере участь провідна українська кіностудія. Якщо буде спільне виробництво, фільм зніматиметься в Україні. Думаю, це буде добрий фільм. За нашими планами, його ставитиме дуже відомий режисер і в головній ролі буде зірковий американський актор. Жодних прізвищ я, звісно, називати не можу. Але добро на екранізацію я вже дав.

    У чому був «камінь спотикання» із «Коламбією»?

    Одним з найяскравіших епізодів, що були у мене на Донбасі і які описано в книзі «Аеропорт», є епізод про водія мікроавтобуса, котрий мав довезти солдатів з Дніпра до Первомайського, поряд із Пісками. Там по них мав приїхати бронетранспортер, але через бойові дії не приїхав. Я був тоді з ними. Так от, цей водій без бронежилета, без каски погодився довезти хлопців до лінії фронту. Так він потрапив на війну. На цьому мікроавтобусі ми поїхали в Піски. Там була мертва зона, в нас стріляли, кулі влучали в автобус, розбивалися вікна. На щастя, нікого не поранили. Водій дуже вміло їхав, швидко об’їжджав і згорілий танк, і інші перешкоди. Потім він цілий день провів на війні, виконуючи різні накази, евакуюючи поранених, перевозив патрони, озброєння. Також у його автобусі група спецназівців переслідувала двох підозрюваних у корегуванні ворожого вогню, і потім вони в цьому ж автобусі їх допитували, що теж було дуже цікаво. І лише потім він на цьому розбитому автобусі повернувся додому, до дружини, яка вже його «поховала», бо він не міг їй подзвонити через відсутність зв’язку.

    Це той самий епізод, про який студія «Коламбія Пікчерз», ґрунтуючись на моїх статтях у «Лос-Анджелес Таймс», хотіла знімати кіно. Але я не продав їм права. Мене часто запитують, чому я це зробив. Просте пояснення: бо дурень, викинув 175 тисяч доларів. Але, по-перше, тоді я б не зміг використати цей і ще чотири епізоди в моїй книзі. А по-друге – у контракті жодного разу не згадувалось слово «Україна». Тобто вони купували у мене права на використання персонажів і їхньої ситуації. Як я зрозумів, потім можна було знімати фільм із таким самим сюжетом у Сальвадорі чи ще десь, що дуже часто буває в кіно. І я сказав «ні».

    Скількома мовами вже перекладено «Аеропорт»?

    Одинадцятьма. В Україні надруковано 60 тисяч примірників, по світу – ще 40 тисяч. Тобто загалом 100 тисяч. Ще кілька тисяч було продано на «Амазоні».

    Коли ви востаннє були на Донбасі?

    Ще в січні 2015-го. Потім звільнився з газети і зайнявся книгами. Якби не звільнився, робота з'їдала б весь мій час, ніякої книги я б не написав.


    17202909_10212731175580522_8780213955537834344_n
    Сергій Лойко

    «Війну давно міг зупинити Захід»

    Якось ви сказали, що Путін мав намір пройтись сходом України так само, як він це зробив у Криму. Плани змінилися. На вашу думку, чого він прагне зараз?

    У Путіна зараз немає плану, він у пошуках, зрозумів, що втратив ініціативу, що його авантюра на Донбасі провалилась. Щоб наступати на Донбасі, треба 50 тисяч солдатів і офіцерів та відповідна кількість техніки. Техніка може бути, а 50 тисяч заледве нашкребеться. А щоб контролювати цю територію, потрібен уже мільйон солдатів. У Путіна немає і не може бути мільйона дієздатних військ, а не цих роздовбаїв у військовій формі, погано озброєних. Він насправді дуже розраховував на народне повстання, якого не відбулось. Його було дезінформовано.

    Ще є теорія про те, що авантюра на Донбасі була операцією-прикриттям для Криму. Тобто вони вторгаються на Донбас, трохи воюють там, торгуються з американцями, англійцями, а потім кажуть: добре, ми йдемо з Донбасу, але Крим – наш. Путін досі мислить категоріями як поділити світ. Ніхто нічого ділити з ним не буде.

    Ну і, звісно, головною його метою є постійна дестабілізація України. А окупація Донбасу є одним з факторів такої дестабілізації. Так само, як і всілякі вибухи та вбивства, що відбуваються в Україні, як розстріл посеред вулиці Вороненкова (екс-депутата Держдуми РФ. – «Главком»). Він хоче показати світу, а головне – людям у Росії, що українська революція провалилася, нічого не досягла. Як сказав Олексій Навальний, Путін хоче довести своїм, що Україна лежить у руїнах, аби вони навіть не думали про свій Майдан.

    Але якщо раніше соціологи показували майже 90% підтримки у Путіна, останні дослідження кажуть, що зараз він може розраховувати на голоси 64% виборців.

    Відбувається і дестабілізація в Росії.

    І хочу важливу річ сказати. От я зараз читаю в українських блогах, чатах, дискусіях багато досить агресивної критики на адресу Олексія Навального. Читаю, що він – агент Кремля, бо от сказав, що Крим – не бутерброд. Ну, по-перше, підніміть руки, хто вважає, що Крим – це бутерброд? По-друге, одразу відкину всі питання до мене, моя позиція проста: Крим – це Україна, війну на Донбасі було організовано Росією, яка цю війну й продовжує, Навальний мені не друг, не брат, я на нього не працюю. Але Навальний – єдина на сьогодні людина в Росії, яка може кинути виклик Путіну. Хай би що він там казав про Крим! Понад те, він і не може багато чого сказати, адже позиціонує себе як кандидата в президенти, і якщо він скаже, що Крим – це Україна, його посадять на 10 років за сепаратизм. Його і так можуть посадити, але навіщо давати прямий привід?

    Для України Навальний зараз – найкорисніший російський політик. Бо він руйнує путінський режим. Бо він розбудив молодь, яку, здавалося, розбудити неможливо. Розумію, що українці не беруть участі у виборах у Росії, в російському політичному житті, але своїми негативними відгуками про Навального вони створюють таку атмосферу, що росіяни, читаючи все це, починають сумніватися в Навальному. Але, слухайте, ситуація зараз така: прокинемось – розберемось. Головне – скинути Путіна. Вже гірше ситуації в Україні бути не може. Навальний точно зупинить війну. Чи віддасть він Крим – це вже інше питання. Але з ним принаймні про це можна буде говорити. А що вам віддасть Путін?

    А на Росію, впевнений, у близькому майбутньому чекає та сама доля, що й на Радянський Союз. Вона розпадеться. Тоді Крим сам собою повернеться до України.

    Щодо готовності росіян «прокинутися». На якому місці для них стоїть питання України? Чи внутрішні економічні проблеми вийшли на перший план?

    Росія «просинається». Та ситуація в Україні для росіян нічого не означає. Їм на це начхати. Вони дезінформовані, зомбовані. Скоріше, навпаки, Путін анексією Криму і цим вторгненням в Україну консолідовував країну на деякий час, тому що збив людей з пантелику, почав годувати їх імперськими амбіціями.

    Слабке місце російської влади – корупція. І Навальний б’є по ньому, причому на найвищому рівні. От чому він про Медведєва говорить, а не про Путіна? До Путіна ще дійде справа. Просто Медведєв – найслабше місце у стіні (26 березня у Москві та найбільших містах російського Далекого Сходу та Сибіру відбулись демонстрації з вимогою відставки Медведєва. Перед початком акцій у Москві затримали її ініціатора – Навального, під час протесту – ще 130 людей, а пізніше – усіх співробітників його фонду. Головним організатором демонстрацій став Фонд боротьби з корупцією Олексія Навального (ФБК). Нещодавно організація оприлюднила власний фільм-розслідування, присвячений таємним статкам російського прем'єра «Он вам не Димон». – «Главком»). Варто йому впасти, Путін потягнеться за ним. Путін дав усім зрозуміти, що не віддасть Медведєва на розтерзання. Він поїхав із ним на Землю Франца-Йосипа. Медведєв опублікував цю фотографію у Twitter, щасливий від того, що «тато» взяв його на прогулянку. Але прочитайте відгуки тисяч росіян під цим твітом – там немає жодного позитивного.



    Роль сатири і гумору не можна недооцінювати. Скажімо, Солженіцин зробив великий внесок у розвал Союзу. Але такі люди, як Василь Аксьонов і Володимир Войнович, своїми сатиричними творами не лишили каменя на камені від режиму. Режим почав тріскатись не тоді, коли не стало нічого в магазинах, а коли люди почали розповідати одне одному брежнєвські анекдоти. Так і тут. Уся країна зараз розповідає анекдоти. Ось з останніх: «Учителька у школі питає: «Іванов, чому не зробив домашнє завдання? Що означає вилучили під час обшуку? Нічого кращого вигадати не міг?» І молодих не зупинити, у них немає страху, незважаючи на те, що їх побили, посадили в буцегарні.

    Якщо говорити не про молодь?

    Батьки за них не виходитимуть – вони зомбовані і боягузи, не такі, як в Україні. Молоді у нас самі за себе. Але будуть ще нові й нові акції. І більш того, зупинити того самого Навального буде не так просто. Так, у Росії вбили Бориса Нємцова, але це сталося в той момент, коли тривали дуже складні переговори в «мінському форматі», і західні країни буди зацікавлені в тому, щоб зупинити війну в Україні, тому смерть Нємцова їм тоді тільки заважала, і вони не схотіли зчиняти через неї великого галасу. Зараз інша ситуація. І якщо, не дай боже, щось станеться із Навальним, буде оголошено особисті санкції проти Путіна. Він це розуміє.

    Взагалі, війну в Україні можуть зупинити дві обставини.

    По-перше, якщо Росія виведе свої війська і віддасть кордон під контроль України. В такому разі ДНРівський режим розсмокчеться в один момент, усі ці захарченки, плотницькі та інші просто зникнуть, не треба буде з ними воювати.

    По-друге, війну давно міг зупинити Захід. Для цього потрібна воля. Як саме? Оголошуються санкції не проти конкретних персонажів, а проти всіх росіян. Скасовуються всі візи, в паспорт кожного росіянина ставиться штамп cancelled, скасовуються всі поїздки за кордон – і на лікування, і в школи. Всі росіяни з російськими паспортами виселяються назад у Росію з усіх країн західних, їхні активи заморожуються, власність арештовується, відключається Swift, ніхто не може користуватися картками. Росія під зовнішнім тиском перетворюється на Північну Корею. І ставиться питання так: або ви повертаєте Крим, або живете замість Росії у Північній Кореї. Тоді за тиждень настане те, чого всі ждуть: Крим повернуть, режим знесуть.

    «Эхо», «Новая газета» і «Дождь» ще більш шкідливі, ніж інші»

    Ви сказали, що росіяни зомбовані. Які з російських ЗМІ вважаєте незалежними?

    Жодного немає. Вважаю, що «Эхо Москвы», «Новая газета» і «Дождь» ще більш шкідливі, ніж усі решта.

    Але ж ви співпрацювали, наприклад, із «Эхом»...

    У мене там є блог. Та зараз я з «Эха» перемістився на «Радио Свобода». А стосовно «Эха», «Дождя» і «Новой газеты» – тут принцип 40 на 60. Це коли дається 60% правди і 40% брехні. Це подається під «соусом», що у нас поліфонія думок, ми маємо дати трибуну всім. Але робити це у країні, де інших думок більше ніде немає, неприпустимо. Всі ці маркови та інші і так у телевізорі, на радіо, в газетах – усюди. Навіщо їх запрошувати ще й в «Эхо Москвы»? Тим паче що «Эхо» розраховане на дуже вузьку аудиторію. Ніякі «ватники» його не слухають, його слухають люди «просунуті». Якщо ці люди постійно чують брехню з «Эха», вони теж починають зомбуватися, як і «ватники». Зрештою, це радіо спонсорує «Газпром»…

    Коли в Україні канал «Дождь» прибрали з кабельних мереж, між прибічниками та противниками цього кроку розгорілися палкі дискусії. Яка ваша думка?

    Це внутрішня справа України. Тут я не даватиму жодних порад.

    Не так давно вас викликали в Слідчий комітет РФ для письмових свідчень у зв’язку зі зверненням московського депутата Дмитра Захарова, який стверджує, що знайшов у виставці ваших робіт та робіт Олександра Васюковича якусь там пропаганду «Правого сектора». Що відбувається зараз? Вас продовжують перевіряти?

    Ой, уже кілька разів приймалося рішення, і кілька разів вони повертали цю справу на дорозслідування. Оскільки це відбувається вже втретє, я це сприймаю як тиск. Вони хочуть, щоб я поїхав з Росії. Вони розуміють: якщо у сьогоднішній ситуації вони зі мною щось зроблять – посадять чи вб’ють, – «Аеропорт» прочитає весь світ. Навіщо це їм?

    Кримінальну справу проти вас у Росії не порушено?

    Поки що ні. Наразі триває такий кишеньковий пінг-понг, коли прокуратура повертає справу на дорозслідування, слідчий комітет повертає справу в прокуратуру. Там же триває внутрішня боротьба між слідчим комітетом і прокуратурою.

    Про що вас запитували на допиті?

    Та про все – про книгу, про фотографії. Причому мене допитував слідчий, який займається вбивствами.

    Що вам може загрожувати?

    Якщо буде «розпалювання ненависті і ворожнечі», років п’ять можуть дати.

    Не боїтеся повертатися до Росії?

    Мені нічого не страшно. Я живу то в Росії, то в Техасі, приїжджаю в Україну. Я вільна людина, людина світу.

    Вам надходять погрози?

    Постійно. Але не хочу про це говорити. Не хочу викликати до себе жалість і бути героєм.

    Я вам так скажу. У мене вдома багато різної офіційної зброї. І якщо раніше до мене міліціонери приходили раз на рік перевірити її, то зараз приходять раз на місяць. А в день (26 березня), коли відбулася демонстрація (з вимогою відставки Медведєва. – «Главком»), до мене якраз під час її проведення завітали. Начебто перевірити зброю, а насправді – дізнатися, де я. І взагалі, прийшов дільничний, а не спеціаліст дозвільного відділу.

    Останнім часом непоодинокими стали випадки, коли росіяни опозиційних до путінського режиму поглядів переїжджають до України, іноді навіть отримують українське громадянство. У вас не виникало думки зробити те саме?

    Ні, я про це не думаю. Я де народився, там і згодився. Росія – моя батьківщина, погана вона чи хороша. Я там живу. Коли помру, мій прах відвезуть на наше маленьке кладовище в Техасі, де лежить моя кохана дружина, я буду поряд із нею. А поки що я буду там, де я є.

    Катерина Пешко, «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ