Українська оперна сенсація в Європі.
    Соліст Франкфуртської опери Юрій Самойлов

    Українець збирається перемогти на найпрестижнішому світовому конкурсі оперних співаків
    28-річний баритон Юрій Самойлов у червні представить Україну у найпрестижнішому конкурсі оперних вокалістів «Співак світу». Змагання в Уельсі традиційно організовує британська телерадіомовна корпорація ВВС. Проте в Україні співак досі залишається маловідомим. У графіку на наступні два роки виступи в Україні у Самойлова не зазначені.
    • Микола Підвезяний Михайло Глуховський
    • 20 Травня, 21:15
    • Розсилка
    <img src="/ftp_upload/images/samoylov.jpg" alt="Оперний співак Юрій Самойлов" width="" height="" itemprop="image" />
    фото: askonasholt.co.uk
    Оперний співак Юрій Самойлов

    Українець збирається перемогти на найпрестижнішому світовому конкурсі оперних співаків

    28-річний баритон Юрій Самойлов у червні представить Україну у найпрестижнішому конкурсі оперних вокалістів «Співак світу». Змагання в Уельсі традиційно організовує британська телерадіомовна корпорація ВВС.

    Проте в Україні співак досі залишається маловідомим. У графіку на наступні два роки виступи в Україні у Самойлова не зазначені. Хоча він обіцяє, якщо буде запрошення, навіть без шаленого гонорару знайде «вікно» і виступить на батьківщині.

    Натомість Юрія добре знають на Заході, він є солістом Франкфуртської опери, виступає на найпрестижніших оперних сценах світу. Нещодавно співак зіграв головну роль у спектаклі «Біллі Бадд» Бенджаміна Бріттена в постановці американського режисера Девіда Олдена. Прем’єра з шаленим успіхом відбулась у Большому театрі в Москві. Телеканал «Дождь» захопливо назвав показ «головною виставою сезону», «постановкою світового рівня», підкресливши значущість головного героя, роль якого виконав український баритон, котрий «співає на найкращих сценах світу» на рівні з такими зірками, як Роберт Ллойд, Джон Дашак... Інші ж російські медіа з відомих причин вирішили не акцентувати увагу на національності співака, сухо зазначивши, що Самойлов – «виходець з Білорусі, який працює у Європі».

    Юрій справді народився у Білорусі, однак усе його дитинство і юнацькі роки минули в Одеській області, у містечку Южне, яке Самойлов вважає рідним. Хлопець навчався у столичній музичній академії імені Чайковського, а також у Нідерландах.

    «Главком» зустрівся зі співаком під час його короткого візиту до Києва. «На жаль, я нечасто буваю в Україні. Іншого мотиву приїхати, окрім як побачити мою родину, друзів, у мене немає», – визнає Юрій.

    Про те, чому ж до українських театрів молодим і талановитим українцям пробитися важче, ніж до найкращих театрів світу, про підготовку до виступу на конкурсі у Кардіффі, професійну мрію та удачу, яку треба вміти тримати за хвіст, – в інтерв’ю «Главкому».


    Юрій Самойлов
    Юрій Самойлов

    Нещодавно у Большому театрі в Москві поставили «Біллі Бадда» Бенджаміна Бріттена. Як у вас виникла ідея зіграти Біллі Бадда, як працювалося з режисером-постановником Девідом Олденом, у чому особливість його роботи?

    З Девідом Олденом ми працювали у Франкфурті на постановці «Сороки-злодійки» Россіні у 2013 році. Відтоді у нас з ним добрі робочі контакти. Мені пощастило потрапити у цю постановку «Біллі Бадда». Вона є копродукцією Англійської національної опери з Німецькою державною оперою в Берліні. Зараз її привезли в Большой театр. Режисер про мене згадав, у цьому також допоміг мій менеджер, до того ж у Большом мене вже знали. Це все допомогло мені укласти контракт. І сама опера, і роль просто блискучі. Ця опера Бріттена – одна з його найбільш видатних і за музикою, і за драматургією.



    У вас складна партія, бо ваш герой Біллі Бадд стрибає, бігає і навіть заїкається на сцені. Що було найскладнішим у репетиціях? Таке поєднання класичної опери та театральної вистави з елементами акробатики є викликом для оперного мистецтва?

    Режисер Девід Олден завжди хоче інтенсивності. Він з акторами працює дуже щільно і завжди вимагає повної віддачі. У нього в команді є хореограф, який займається підготовкою артистів до вистави. Однак на першому місці – енергетика, яку надсилає артист аудиторії. Цей режисер дуже багато працює з текстом, словом, аби було розуміння і в артиста, що і для кого він грає і співає. Домогтися цього – головне кредо Олдена.

    Як вас сприйняли у Москві? Місцеві ЗМІ акцентували увагу на тому, що ви український співак?

    Я почувався шикарно. Люди у Большому театрі дуже доброзичливі, професійні. Коли я давав інтерв’ю телеканалу «Дождь», я виправив журналіста, оскільки бачив, що він, мабуть, не знав (про походження Самойлова. – «Главком»). На сайті Большого театру написано, що я народився у Білорусі, навчався у Київській консерваторії (Національна музична академія імені П.І. Чайковського), потім поїхав працювати за кордон. Але я українець, вважаю себе українцем, я тут виріс, здобув освіту. Я дуже ціную свого педагога Романа Майбороду, свою піаністку Тамару Куріну, базу я отримав тут, в Україні.

    Ваша кар’єра одразу стрімко пішла вгору за кордоном. Чи намагалися ви спочатку влаштуватися в Україні?

    У мене вийшло поїхати за кордон на стажування після третього курсу навчання у консерваторії. Мій педагог хотів, щоб я залишився тут, скаржився, що мене довго не буває в Україні, що недостатню кількість часу я займаюся тут, у нього. Але я завжди пояснював, що там я не працюю, а займаюся підвищенням рівня своєї школи.

    Відрахуванням вам не погрожували?

    Слава богу, ні. Навпаки, у консерваторії мене дуже підтримували. Зрештою, я закінчив навчання з червоним дипломом. На другому курсі навчання я намагався, щоб мене прослухали в столичному оперному театрі. Тоді не вийшло. А потім я навіть і не намагався. Але я залюбки б зіграв в Україні, якби мене запросили і запропонували партії, які мені цікаві.

    Те, що ви потрапили за кордон, зіграло вирішальну роль?

    Так, це абсолютна удача. Все моє життя вона мене супроводжує. Багато ж є хлопців і дівчат, які красиві, талановиті, дуже пробивні, але без удачі. Натомість мене удача, яку треба зловити за хвіст і тримати, переслідує.

    Вам не здається, що в Україні починають цінувати своїх тільки тоді, коли вони засвітяться за кордоном?

    Не можу про це судити, можу лише оцінювати те, що відбувається після (після того як людина стає відомою за межами України. – «Главком»). Якби я жив тут, можливо, мене б і цінували. Водночас, якби я жив тут, я не зміг би здобути навички, якими я доповнив свою базову освіту.

    Але тепер вас більше знають за кордоном, ніж в Україні. Із цим важко не погодитись...

    Мене знають в Одесі. Я співав в Одеській філармонії, знайомий з директором Одеського оперного театру, який мене запрошує на постановки. Але у мене настільки щільний графік, що не виходить бувати тут. Цього разу я лише на кілька днів прилетів до України на запис. Окрім того, до конкурсу у Кардіффі потрібно було зробити примірку концертних костюмів. Торговельний дім «Воронін-Україна» надав костюми для моєї участі в конкурсі.

    Розкажіть про проект, заради якого прилетіли до Києва.

    У нас новий проект з моїм другом, українським композитором Олегом Жолтіковим. Текст пише Лілія Виноградова, вона живе в Італії. У нас буде альбом сучасних композицій. Ми вже записали чотири перші композиції, тобто початок є.



    Коли вас можна буде побачити і почути в Україні найближчим часом?

    На жаль, планів таких поки що немає. У мене все розписано до січня 2019 року. Якщо будуть якісь проміжки, кілька тижнів, то може вийти. Якщо буде якийсь цікавий проект, концерт, вистава – я завжди за.

    Ваш контракт з Франкфуртським оперним театром дозволяє такі відлучки?

    Йдеться не лише про контракт із Франкфуртським театром. Я маю вистави не лише у цьому місті. От, наприклад, у мене вистава, потім ще одна за кілька днів, потім я відлітаю до Мадрида на півтора місяця. Зі столиці Іспанії я повертаюся 5 червня до Франкфурта, змінюю валізу і 6 червня відлітаю до Кардіффа. Звідти 20 червня прилітаю до Києва на два дні, де продовжу записувати композиції. 1 липня я відлітаю до Італії в Пезаро, де у мене півтора місяця також будуть вистави і репетиції. З вересня я знову у Франкфурті працюватиму. Наступного сезону в планах також Большой театр і так далі...


    Юрій Самойлов
    Юрій Самойлов

    За яких умов ви могли б виступити в Україні, якби вас запросили?

    В Одесі, наприклад, я ніколи не вимагав грошей за те, що співатиму. Оплатити дорогу, поселити до хорошого готелю, доброзичливе ставлення – це необхідний мінімум. Ніхто не говорить про якісь божевільні гонорари.

    Є багато прикладів, коли оперні співаки йдуть у шоу-бізнес, знімають кліпи, шукають межу між поп-музикою і класичним мистецтвом. У вас такі думки виникали?

    Ні, думок таких немає. Але якщо будуть цікаві проекти, якщо вони передбачатимуть залучення до опери нової молодої аудиторії, якої зараз не вистачає в оперному театрі, то чом би й ні. Я не вважаю, що участь у таких проектах паралельно з класичною музикою піде на шкоду. Колись Лучано Паваротті почав рух у цьому напрямку, коли з партнерами реалізував проект «Три тенори». Вони виконували композиції з популярними, не зовсім класичними виконавцями. Так само Дмитро Хворостовський зробив з Ігорем Крутим альбом «Дежавю», Анна Нетребко записує такі речі, Рене Флемінг, Аїда Гаріфулліна роблять те саме. Я вважаю, що слід нести мистецтво у маси. Тут ціль не заробити гроші, метою є залучення аудиторії до опери. Оперу потрібно підтримувати, оживляти, бо ми не хочемо, щоби цей жанр мистецтва зник.

    Ви два роки навчалися у Нідерландах. У чому різниця у викладанні вокалу у нас і в них?

    Там я навчився користуватися своїм тілом. Щоранку я виконував фізичні вправи, чимось схожі на йогу, відточував пластику. Для співаків тіло є важливим, воно є резонатором. Важливо, щоб ані в обличчі, ані в тілі, не було ніяких затиснень, щоб кожен м’яз був розслабленим і ти його відчував, відчував, наскільки твій резонанс правильно працює. Тобто ти працюєш перед дзеркалом, працюєш над своїм образом. Щодо постановки голосу, то це тут, тільки тут (в Україні. – «Главком»). У Нідерландах, наприклад, вокалу був лише один урок на тиждень, у нас – три-чотири уроки на тиждень.

    Як оціните загальний рівень української вокальної школи?

    Українська – одна з найсильніших у світі. Можливо, на рівні з американською. У Нью-Йорку, у Філадельфії дуже багато працює педагогів.

    Щодо роботи з тілом. Чому в Україні не переймають цей досвід?

    До нас вони якось привозили свого спеціаліста, який намагався нашим це прищепити, але так і не зміг. У консерваторії у нас цього, на жаль, немає. У нас є балет, у нас є сценічний рух, акторська майстерність, фехтування. Але саме цієї роботи з тілом, яка дуже важлива для формування звуку, немає. Потрібно працювати, щоб не було затиснень, щоб рука не йшла нагору під час того, коли береш верхню ноту, наприклад, або щоб не кривилося обличчя під час вокалізування. У час технологій дуже важливо, як ти виглядатимеш на сцені, яким у тебе буде вираз обличчя під час виконання. Все має виглядати естетично і красиво, але разом з тим сильно і переконливо.

    Як саме відбувається така робота над собою?

    У класі стоїть величезне дзеркало. Коли піаніст грає, ти співаєш і дивишся на себе, стежиш, як тіло реагує. Якщо ти береш участь у конкурсі, то початком твого виступу є не той момент, коли ти почав співати, а той, коли ти ступив на сцену. Твоя постава, те, як ти ідеш, дуже важливі. Важливі також очі, наскільки твій погляд не скляний, наскільки він передає зміст усього того, що ти намагаєшся донести до слухача.

    Ви любите грати романтичних героїв. У 19 років ви здійснили свою мрію, заспівали партію Євгенія Онєгіна. Який з персонажів вам найближчий і кого ще хотіли б зіграти?

    Набагато легше міркувати про тих, кого я вже зіграв. Це Марчелло в опері «Богема» Джакомо Пуччіні, а також Біллі Бадд в однойменній опері Бенджаміна Бріттена. Я такий, як мої герої насправді, тому мені легше їх грати, бо я показую людям правду. Звичайно, я можу злих грати, але все ж коли ти граєш тих, хто близький тобі, це набагато простіше зробити правдою, аби люди повірили у те, що бачать. Я по натурі спокійна, романтична, відкрита людина.

    Є дві ролі, які я досі не заспівав. Я дуже хотів би виконати цирульника Фігаро в опері «Севільський цирульник» Джоаккіно Россіні і Доктора Малатесту в опері «Дон Паскуале» Гаетано Доніцетті. Але на ці опери у мене, на жаль, поки що запрошень немає. Натомість є запрошення заспівати Біллі Бадда і Онєгіна. Але я намагаюся свого менеджера якось провокувати, аби можливість втілити мрію з’явилася (посміхається).

    Для того, щоб не лише співати, а й витримувати фізичні навантаження під час постановок, потрібна особлива підготовка?

    Я займаюся плаванням, фітнесом, ходжу до тренажерного залу, багато гуляю, просто ходжу, стараюся правильно харчуватися. Переборщувати з тренажерним залом теж не можна, оскільки забиваються м’язи, забивається діафрагма.

    Ви також займалися баскетболом. Цей вид спорту допомагає мистецтву?

    Думаю, що так. По-перше, у родині я найвищий, по-друге, моє тіло, моя грудна клітина почала розвиватися в підлітковому віці. Що мені ще допомогло, то це те, що у 13-14 років я все літо працював у Приморському парку в моєму рідному місті Южному. І ми там копали все літо, саджали дерева, купалися в морі постійно.

    Ваші батьки й досі живуть у Южному?

    Так. Намагаються часто приїжджати на мої виступи. У листопаді вони були в Москві, у лютому – у Франкфурті, де дивилися «Дон Жуана». Мої батьки не музиканти. Мама – економіст, а батько – кухар. У них свій бізнес.

    Звідки ж у вас потяг до класичної музики?

    Я з дитинства співав. У нас були музичні перерви, ми з усіма дітьми хором співали. Потім мене почали на стільчик ставити, щоб інші за мною повторювали те, що я співаю. Вже потім батьки наполягли, аби я йшов навчатися музики до педагога у Палац культури. Там я займався як сольно, так і виступав у невеличкому ансамблі. Ми співали фольклорну музику, українські народні пісні, співали джаз, поп-репертуар. Я об’їздив із цим ансамблем дуже багато міст і в Україні, і за кордоном. 1999 року ми побували на «Утренней звезде». І в Німеччині були, в Польщі, Угорщині неодноразово, в Румунії також.

    Чому не обрали поп-музику? Її аудиторія в Україні ширша.

    Я цю музику виконував до певного віку. А потім мій педагог сказав: Юро, якщо ти хочеш співати довго, щоб твоя кар’єра була тривалою, а в тебе є для цього потенціал, ти повинен вступати до консерваторії. У 15 років я спробував потрапити на прослуховування до Одеської консерваторії. Мені на це сказали, що я ще дуже молодий. Тоді я поїхав до Києва. Рік тут займався (до того як вступити). Ми з батьком раз на тиждень їздили до столиці з Южного до педагога Віктора Куріна. Врешті-решт я вступив. Батьки всіляко підтримували мої устремління, підтримують і досі.

    Чи ідентифікують наших співаків на Заході як українських, чи за звичкою вважають усіх росіянами?

    Сьогодні дуже багато хлопців і дівчат з України, які співають на найкращих сценах світу, про яких усі точно знають, що вони є саме українцями. Дмитро Попов, Євген Орлов, Олексій Пальчиков, Ольга Безсмертна, Ірина Житинська, Андрій Бондаренко, Андрій Гонюков, Оксана Дика, Віталій Білий, Людмила Монастирська відомі в усьому світі. Жодної проблеми з ідентифікацією я не бачу.

    Чи контактуєте ви між собою?

    З Олею (Ольгою Безсмертною) ми дружимо. Людмила Монастирська дуже приємна людина, ми з нею разом співали. Вона співала Тоску у Франкфурті. З Євгеном Орловим ми бачилися у Нью-Йорку. З Андрієм Бондаренком співали разом Онєгіна у Вільнюсі. Ми підтримуємо один одного, нам є про що поговорити.

    Німецька, французька, італійська опери відрізняються між собою. А чи є в цьому ряду місце для української?

    Коли ще навчався у Києві, я співав Миколу у «Наталці Полтавці». На жаль, українську класику, яка грається тут, у нас, ніде більше не ставлять чи, може, я не зустрічав. Наші диригенти, Оксана Линів, яка працює в опері Мюнхена, а з наступного року – у Граці, а також Кирило Карабиць, який є музичним директором у Ваймарі, залучають українських музикантів.

    Романси українських композиторів я неодноразово виконував на своїх пісенних вечорах, які я організовував у Німеччині, Нідерландах та Італії. А от саме українських оперних постановок я в Європі ніде не зустрічав.


    Юрій Самойлов
    Юрій Самойлов

    А як позиціонуються ці вечори, які ви організовуєте?

    Називаються вони Lieder Abend, Пісенний вечір. Ми такі вечори організовуємо з моїм піаністом у Франкфурті, часто вони відбуваються в театрі або в іншіх концертних залах.

    А чому такі ж заходи не можна влаштувати у Києві?

    Якщо комусь цікаво, організатори йдуть на контакт зі мною або з моїм менеджером. Я відкритий для нових проектів і залюбки приїжджаю щоразу до Києва.

    За постановками в українських оперних театрах зараз стежите?

    У столичному театрі востаннє я був, коли ще навчався у консерваторії. А в одеському десь у 2011-му дивився тоді ще нову постановку «Турандот» Пуччіні, а також «Запорожець за Дунаєм». На жаль, я нечасто буваю в Україні. Іншого мотиву приїхати, окрім як побачити мою родину, друзів, у мене немає.

    За чим ви сумуєте в Україні, окрім родини і друзів?

    За природою, за морем, за місцем, де я виріс.

    Стежите за подіями в нашій країні?

    А ви думаєте, що я там спокійно сиджу? Звичайно, стежу. Все, що в Україні відбувається, мене непокоїть. У нас є солістка в театрі, Катерина Каспер, з якою ми дружимо, вона родом з Донецька. Є наші люди в хорі. І під час початку конфлікту ми зібрали і відправили близько 5 тисяч євро тільки за один вечір на потреби потерпілих від конфлікту на сході України. То була ініціатива української діаспори у Франкфурті та нашої опери.

    Ви представлятимете Україну на конкурсі оперних співаків, який відбудеться влітку у Кардіффі. Які були умови відбору? 

    Будь-який класичний виконавець підтвердить велику значимість цього конкурсу. Неодноразово багато видатних на сьогодні музикантів і артистів брали участь у ньому. Для мене велика честь представляти Україну у конкурсі в 2017 році.

    Не кожна людина може взяти участь навіть у відборі до конкурсу. Професіонали, директори театрів, педагоги, менеджери надсилають свої рекомендації до Кардіффа щодо певних конкретних вокалістів. Потім конкурсна комісія зв’язується з ними і запитує особисто, чи хотіли б вони взяти участь у конкурсі.

    Це вже третій рік як вони питали мене про те, чи хочу я взяти участь. Нині я зважив усе, свій етап у кар’єрі, свій вік, а мені 28, свою готовність, і пристав на їхню пропозицію.

    Хто вас порекомендував конкурсній комісії?

    Я не знаю, хто конкретно. Можливо, мій піаніст зі Штутгарта, а може, мій знайомий, який був менеджером, нині він оперний радник з Нью-Йорка. Так от, ті люди, яких порекомендували, проходять три раунди відбору, їх слухають три різні комісії. Спочатку продивляються і прослуховують відеозаписи, а на останньому етапі прослуховують наживо. Після цього комісія відбирає 20 людей, яких запрошують у Кардіфф, хоча на початковому етапі конкурсу претендентів, між іншим, близько 450. Звичайно, всім приємно перемогти, але і участь у цьому конкурсі, коли його наживо транслює ВВС, бути серед фіналістів конкурсу є дуже великою честю. Я ставлю перед собою завдання перемогти.

    Окрім нагороди у 15 тисяч фунтів стерлінгів, які можливості відкриває перемога у Кардіффі?

    Грошова винагорода серед іншого насправді значення не має. Головне – це можливість представити своє мистецтво на такому рівні, для аудиторії всього світу. За цим конкурсом стежать усі оперні театри просто тому, що він є найпрестижнішим. Сподіваюся, що я зможу все зробити по максимуму і прославити Україну знову і надалі.

    Микола Підвезяний, Михайло Глуховський, «Главком»

    Фото надані ЮріємСамойловим

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ