Чому Порошенко боїться Гаазького трибуналу?

    • Михайло Глуховський, «Главком»
    • 20 Сiчня, 13:15
    • Розсилка

    Чи до кінця поінформований глава держави, коли пропонує відкласти ратифікацію Римського статуту?

    На початку вересня минулого року Україна визнала юрисдикцію Суду щодо злочинів проти людяності і воєнних злочинів (Міжнародного кримінального суду). Визнання статуту цього Суду (Римського статуту) надає юрисдикцію йому щодо всіх злочинів, скоєних на території України з початку військової агресії Російської Федерації. «Злочинів незалежно від громадянства осіб, які їх скоїли, навіть якщо вони є громадянами третіх держав», - пояснили у МЗС. Втім, аби мати більше важелів впливу на процеси, якими займається цей Суд, Україна мала би ратифікувати Римський статут, однак досі цього не зробила, а значить, поки не може ініціювати притягнення до відповідальності, наприклад, вищих посадових осіб Росії.

    В Адміністрації президента повідомили, що глава держави виступає за те, аби відтермінувати ратифікацію цього міжнародного документа на три роки. «При ухваленні такого рішення потрібно враховувати військовий конфлікт на Донбасі», - каже заступник глави АП Олексій Філатов. За його словами, негайна ратифікація Статуту матиме певні ризики насамперед для українських військових, які змушені брати участь у військовому конфлікті. Натомість незалежні фахівці не поділяють такої думки і не розуміють небажання ратифікувати Римський статут. Голова Європейського комітету проти тортур, юрист-міжнародник Микола Гнатовський вважає, що від його ратифікації виграє насамперед Україна, оскільки зможе, наприклад, ініціювати розгляд в Суді питання щодо керівників РФ, які докладають зусиль зміні етнічного складу окупованого Криму, або ініціювати розгляд справ проти ініціаторів військового конфлікту на Донбасі. Одним з головних завдань для України Гнатовський називає зміну внутрішнього законодавства, яке повинно дати змогу розслідувати справи злочинів проти людяності на Майдані, покарати усіх причетних до злочинів під час збройного конфлікту на Донбасі...

    Заступник глави Адміністрації Президента Олексій Філатов нещодавно повідомив, що президент пропонує на три роки відтермінувати ратифікацію Римського статуту. З одного боку глава держави виступає за визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду, з іншого – має позицію не ратифікувати Римський статут. Як це пояснити такі розбіжності?

    Здається, є намагання перестрахуватися. Проте в тому і проблема, що це марна пересторога – ми перестраховуємося від того, від чого не потрібно. Певен, що президент діє цілком свідомо і з найкращих мотивів. Інша справа, що він може бути до кінця не поінформованим, або в розрахунки тих, до кого він прислуховується, закралася помилка. Відкладаючи ратифікацію, Україна нікого з потенційних «клієнтів» МКС не зможе захистити, бо вже визнала юрисдикцію цього суду. До того ж, треба уявляти собі, що діяння, за які може судити МКС – це дуже масштабні злочини, а не просто будь-які порушення правил ведення війни.

    Можливо, таким чином Президент хоче уберегти від переслідувань патріотів, які стали на захист України від агресії?

    Цілком імовірно. Але коли ми у вересні минулого року визнали юрисдикцію МКС щодо всіх подій на своїй території, починаючи з 20 лютого 2014 року і на невизначений термін, для чого займати пасивну позицію, не ратифікуючи статут? Натомість участь у Римському статуті дасть Україні багато додаткових прав. Наприклад, це дозволить Україні передавати на розгляд МКС будь-які справи – таку можливість мають лише держави-учасниці Римського статуту. За нинішніх умов, саме лише визнання Україною юрисдикції не призвело до автоматичного порушення справ, бо для цього Прокурор МКС повинен проявляти свою власну ініціативу.

    Римський статут міжнародного кримінального суду – це міжнародний договір, що заснував Міжнародний кримінальний суд. Прийнятий на дипломатичній конференції в Римі 17 липня 1998 року і набрав чинності з 1 липня 2002 року. Договір ратифікувало більше 110 держав, всього Римський Статут підписало 139 держав, але ратифікували угоду не всі.

    Якщо ж ми хочемо захистити осіб від відповідальності за вчинені злочини за ознакою їхнього патріотизму, то це помилковий підхід. Патріотизм – це не виправдання для катування людей, так само як і для вбивства людей, які не беруть або припинили брати безпосередню участь у збройному конфлікті. Ніхто ж не наважиться називати патріотами України тих, хто катував, ґвалтував чи вбивав беззахисних. Єдино правильний і відповідальний з точки зору майбутнього України підхід – повна відкритість і правосуддя для всіх.

    Минулого року президент ухвалив відповідальне та правильне рішення. Він санкціонував, щоб за підсумками відповідної постанови Верховної Ради МЗС подало заяву за п.3 ст.12 Римського статуту. Можна аплодувати президенту і міністру закордонних справ, які це зробили. Але разом з тим, коли з тих самих стін виходить потім ідея про затримку ратифікації, відкладання на три роки при тому, що вже юрисдикцію визнали, виникає питання: чи до кінця поінформований глава держави?

    Які наслідки для України можуть виникнути через зволікання ратифікації Римського статуту?

    Насамперед, Україна не може самостійно задіяти один зі способів ініціювати розслідування в Суді - передати певну ситуацію на розгляд Суду. Наведу простий приклад. Один з воєнних злочинів, який передбачений ст. 8 Римського статуту, полягає в тому, що держава, яка здійснює окупацію іноземної території, переміщує на цю територію своє власне населення. За заявами правозахисників саме це ми спостерігаємо у Криму. Якщо це так, це є воєнним злочином, який є не тільки міжнародним правопорушенням з боку держави, але й підставою для індивідуальної кримінальної відповідальності конкретно тих осіб, які розпорядилися це організувати. Україна могла б, ратифікувавши Римський статут, негайно передати цю ситуацію до Міжнародного кримінального суду і вказати на те, що після окупації на півострів Крим перевозиться населення з материкової РФ. Але ми цього не можемо зробити тому, що не ратифікували Статут. Максимум, що можемо зробити за цих умов – поінформувати Суд, але коли у Прокурора дійдуть руки це робити і чи вона (прокурор Міжнародного кримінального суду Фату Бенсуда – «Главком») взагалі захоче цим займатися – велике питання.

    Наведу інший приклад. До цього часу Міжнародний кримінальний суд не має юрисдикції розслідувати злочин агресії. Багато впливових держав гальмували цей процес, зокрема й постійні члени Радбезу ООН. До Римського статуту, зрештою, у 2010-му році були внесені поправки, було включено агресію до складу злочинів. Думаю, вони наберуть чинності впродовж 2016-го роки, аби запрацювати у 2017-му…

    Нещодавно речник Суду Фаді Ель Абдалла розповів, що поправки, які мають запрацювати з 2017 року, не стосуватимуться злочинів, які були скоєні в минулому. Яким чином у цьому разі питання України, зокрема анексії Криму, матиме можливість розглядати цей Суд, якщо агресія Росії і анексія Криму відбулися два роки тому?

    Безпосередньо самі події, які відбулися до початку дій зміненого Статуту, не можуть бути предметом розгляду МКС. Але є теорія у фахівців, яку ніхто не спростував. Маю на увазі те, що злочин агресії, який не припинився, має триваючий характер. І поки триватиме окупація Автономної Республіки Крим, агресія триватиме. Тобто якщо вона триватиме після 2017-го року, значить і злочин триватиме, і можна буде на це посилатися. Це по-перше. По-друге, як свідчить історія, коли агресор починає, він рідко коли задовольняється чимось одним. Має бути гарантія, щоб у майбутньому подібного не ставалося, щоб у тих, хто одного разу вчинив злочин агресії, анексував чужу територію і досі за це не покараний, не було бажання це робити в майбутньому. Є ще один нюанс. Незважаючи на відсутність у Суду юрисдикції щодо злочину агресії, сам злочин агресії в загальному міжнародному праві є. І якщо на якомусь етапі буде рішення міжнародного співтовариства щодо утворення певного спеціального трибуналу щодо подій довкола України, такий спеціальний орган правосуддя може мати юрисдикцію щодо злочину агресії, яку було вчинено у 2014-му році. Історичний прецедент є – це Нюрнберзький трибунал.

    Україні потрібно ініціювати створення такого трибуналу?

    На мій погляд, наразі Україні він не потрібен. Ідеальна модель – це коли Україна сама розслідує все, що вона може розслідувати і притягує до відповідальності усіх, кого вона може притягти. МКС включається тоді, коли Україна з якихось причин не може розслідувати. Є особи, які за міжнародним правом користуються імунітетом від переслідування у кримінальних судах іншої держави, наприклад, глава держави, глава МЗС тощо. Україна плюс МКС – ідеальна структура співпраці. Спеціальний трибунал має деякі особливості, які можуть не сподобатися Україні. Наприклад, для нього не є пріоритетною юрисдикція національних судів. Тобто він може з провадження національного суду витягти якусь окрему справу і сказати, що займатиметься саме нею, обґрунтовуючи такий вибір тим, що це важливо для інтересів міжнародного правосуддя. Тобто Україна втрачатиме контроль над процесом в разі створення такого суду.

    Але взагалі, на мою думку, такий трибунал навряд чи буде створений тому, що це надзвичайно дорого. Трибунали, які були створені щодо Югославії та Руанди, з’їдали величезну частку бюджету ООН. Трибунал щодо Руанди офіційно закрили тільки наприкінці 2015-го року, а щодо трибуналу щодо колишньої Югославії, то він досі не закритий, хоч і був заснований аж у 1993 році. Я не думаю, що за нинішніх обставин хтось погодиться вкладати мільярди доларів в те, щоб такий суд зробити для України.

    В Україні, на мій погляд, після досягнення миру в тій чи іншій формі має бути створена національна комісія зі встановлення правди і примирення. Тобто знадобиться орган відновлювального правосуддя, завданням якого буде встановити правду про те, що відбулося. І в цьому контексті, наскільки можливо, потрібно буде забезпечити примирення, не притягати до кримінальної відповідальності, а здійснити амністію заради примирення за умови, що буде встановлена правда і винні розкаються у своїх гріхах. Звичайно, не може бути амністії для тих, хто вчинив найтяжчі злочини, вона прямо заборонена міжнародним правом. Проте амністія для рядових членів збройних угруповань абсолютно необхідна. Утім підкреслюю: вона повинна супроводжуватися встановленням правди, примиренням і покаранням основних злочинців.

    Тут обов’язково потрібно бачити місце Міжнародного кримінального суду і пам’ятати, що він займається не тисячами порушників закону, а одиницями. І вступає він в роботу тільки тоді, коли держава нездатна, або не бажає розслідувати злочини, виконувати свої обов’язки. Проте участь у ньому для України важлива ще й тому, що вона надає легітимності національним зусиллям у сфері постконфліктного правосуддя.

    Амністію не підтримує переважна більшість українського суспільства. Як бути в такому випадку?

    Можливо. Проте суспільна думка у різних країнах часто виступає за те, щоб була смертна кара, суспільна думка готова до того, щоб каструвати всіх, хто винен у статевих злочинах і тому подібне. Я веду до того, що є певні речі, у яких на суспільну думку сліпо покладатися не дуже правильно, особливо, коли така думка не до кінця підготовлена. Спочатку потрібно пояснити людям, про що йдеться, аби вони були повністю поінформовані, а потім уже їх питати. На емоціях і я можу сказати, що ніколи не пробачу, але для суспільства в цілому це не вихід. Роль лідерів думки мають брати на себе керівники держави.

    Громадяни не вважають українські суди справедливими. Як вони будуть довіряти їхнім рішенням щодо того, чи є на руках того чи іншого сепаратиста кров?

    Я і кажу про те, що органи постконфліктного правосуддя повинні формуватися з максимальною довірою суспільства та без політизації. Можливо і є сенс почати створювати з нуля якусь структуру саме для цих цілей. Головне забезпечити, щоб у цьому новому органі були й представники тих територій, які нині окуповані або непідконтрольні законній владі, тобто новий орган має включати представників усіх сторін. Навіть люди, яким уже два роки промиває мозок російське телебачення, переконуючи в тому, що з ними воюють фашисти, мають право на об’єктивну інформацію і мають право делегувати своїх представників. У людини може бути будь-який емоційний бекграунд, але щире бажання розібратися в ситуації буде цілком достатнім, щоб бути представником свого регіону. На цій основі можна досягти консенсусу.

    Україна нині робить багато з того, що передбачено чинним законодавством. Питання в тому, що чинне законодавство і та структура, яка існує зараз, не дуже придатні до вирішення таких екстремальних ситуацій, в якій ми опинилися. Вона може працювати лише для нормального мирного життя. Для екстремальної ситуації, для ситуації збройного конфлікту, для ситуації зовнішньої агресії, для міжнародного і водночас неміжнародного конфлікту, який є на території Донецької та Луганської областей, ця система не дуже працює. В Україні Військова прокуратура і Головне слідче управління СБУ - це органи, які можуть здійснювати слідство за статтями Кримінального кодексу України. Вони працюють, але їх роботи недостатньо і не може бути достатньо.

    Наприклад, у Кримінальному кодексі є стаття 438 про воєнні злочини (Порушення законів та звичаїв війни), але вона дуже куца. З одного боку вона усе охоплює, бо відсилає до всього гуманітарного права. З іншого боку, хто у нас знає те все гуманітарне право? Простому слідчому дуже важко в тому розібратися. Його цьому ніколи не навчали, його не можна звинувачувати, як і суддю. Окрім того, до цього часу у нас немає статті злочинів проти людяності. Уже ж і юрисдикцію Міжнародного кримінального суду визнали і написали йому, що на Майдані були злочини проти людяності, а до Кримінального кодексу України (ККУ) досі не записали цю статтю. Натомість усі зосереджуються на ст. 437 ККУ, в якій ідеться про планування, підготовку, розв'язування та ведення агресивної війни. Але проблема в тому, що агресивна війна або злочини агресії в міжнародному праві перш за все є злочинами з боку найвищого керівництва держави, тобто з боку тих, хто реально ухвалює рішення. А у нас, здається, розслідування ведуться щодо осіб значно нижчої ланки. Ці справи, навіть якщо матимуть логічне завершення, не матимуть міжнародної перспективи.

    У Міжнародному кримінальному суді наразі немає визначення поняття агресія, яку спостерігаємо нині в Україні, тобто він не може розглядати питання вторгнення Росії в Україну. Утворення іншого суду, який би міг розглядати це питання, може відбутися, але, за вашими словами, не буде панацеєю від вирішення усіх проблем, з якими стикнулася Україна. Як все ж таки Україна може розслідувати злочини?

    Починати потрібно з дому. Ніщо в міжнародному праві Україні не заважає змінити своє законодавство так, як вона вважає за потрібне. Слід також організувати прокуратуру чи спеціальні органи, які розслідують відповідні злочини, і все ж таки розробити модель постконфліктного правосуддя для України. Я зараз не можу достеменно сказати, як ця модель має виглядати, бо вона повинна бути прив’язаною до реалій в конкретній державі. У світі таких моделей три десятки і одразу важко сказати про те, яка з них для України ідеально підходить.

    Щодо міжнародних органів, то у них є своя роль. Міжнародний кримінальний суд важливий не тому, що він панацея, не тому, що він усіх покарає і нам від цього буде добре, а тому, що він може надати легітимності нашому процесу, а також може дотягтися до тих, до кого ми не зможемо дотягтися. Україна має створити ефективні інститути правового захисту для жертв того, що відбувається впродовж останніх двох років, у відповідності до її зобов’язань за Європейською конвенцією з прав людини. Тоді й у Європейського суду з прав людини буде менше запитань до нашої держави.

    Прокурор суду заявила, що поки не може вважати те, що відбулося під час Майдану, злочинами проти людяності. Які можливості є в України це змінити?

    Суд, принаймні Канцелярія прокурора, у своєму звіті залишає двері відчиненими. Вони пишуть, що це не остаточний висновок, що Україна може надати додаткову інформацію і вони розглянуть це. Як мені здається, Міжнародний суд каже так більше з ввічливості. Злочини проти людяності, щодо яких він має юрисдикцію, повинні вчинятися в контексті широкомасштабного або систематичного нападу на цивільне населення. А під час Революції Гідності дійсно вчинялися жахливі злочини, проте високого порогу, встановленого міжнародним правом для злочинів проти людяності, вони могли й не досягти – на щастя. Проте якщо Україні вдасться довести широкомасштабність і вжити заходи державної політики для необхідного розслідування, то все можливо.

    Але є більш нагальне завдання – провести належне власне розслідування всіх тих подій, щодо яких наша держава погодилася на юрисдикцію Міжнародного кримінального суду у 2014 та 2015 роках. А для цього Україні потрібно переглянути підходи до розслідування на національному рівні у світлі тих рекомендацій, які надали Україні органи Ради Європи, насамперед Міжнародна дорадча група, створена за ініціативою Генерального секретаря Ради Європи. Бездіяльність зараз може потім дорого коштувати Україні та її захисникам.

    Amnesty International в Україні закликає президента України Петра Порошенка «проявити політичну волю та вжити всіх необхідних заходів для якомога швидшої ратифікації Україною Римського статуту Міжнародного кримінального суду (МКС)». Про це йдеться у відкритому листі організації до президента України.

    «Звертаємо вашу увагу, що тільки ратифікувавши Римський статут, Україна зможе отримати всі переваги від участі в МКС: брати участь в обранні суддів, прокурорів, формувати політику, приймати бюджет, приймати рішення щодо управління цією установою. Також, якщо Україна не встигне стати учасницею МКС до 1 січня 2017 року, то вона не зможе взяти участь в голосуванні за поширення компетенції цього суду на злочини агресії», – йдеться у листі організації.

    В Amnesty International закликають Порошенка проявити «політичну волю і використати всі необхідні механізми» для невідкладної ратифікації Римського статуту.

    У листі також сказано, що відтермінування ратифікації статуту означає, що Україна як мінімуму, по-перше, не виконує взяті на себе міжнародні зобов’язання, а по-друге, фактично позбавляє себе тих прав, які отримують країни-члени Міжнародного кримінального суду.

    Також організація закликає громадян писати повідомлення президенту та голові Верховної Ради у Twitter та Facebook з вимогою ратифікувати статут. Твіттер-шторм стартує 20 січня.

    Комментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ