«А от раніше літаки не падали». Післямова до авіакатастрофи у Сочі

Катастрофа військово-пасажирського літака РФ, що прямував з російського Щолкового через Сочі до сирійської Латакії, викликала суперечливі почуття. З одного боку, це був літак ворожої армії, яка здійснює агресію проти України. З іншого боку, це були люди. Так, вони були обдурені путінською пропагандою, прилаштовувалися до життя за нав'язаних путінським режимом умов. Але, зрештою, в тому й полягає вся капосність подібних до путінського режимів, що вони не залишають людям вибору, підминають під себе, роблять своїми гвинтиками.

Агресори й жертви в одній особі – все-таки не музиканти розв'язали цю війну. Тож по-християнськи їх шкода. Мабуть, за нинішніх умов росіяни навряд чи можуть розраховувати на співчуття та співпереживання українців – але, мабуть, і строчити надто вже злі коментарі до публікацій в інтернеті теж не варто. Хоча це теж ще питання: скільки тих, особливо просякнутих ненавистю, коментарів насправді написано путінотролями – спеціально для того, аби виставити українців мало не варварами? 

Загиблі пасажири літака, що розбився, – це нові жертви путінського «вставання з колін». Не було б війни в Сирії – не було б і цього літака.

Хоча... був би інший. Неодмінно був би. Радянські ЗМІ почали повідомляти про катастрофи в СРСР лише за часів горбачовської перебудови. До того радянським громадянам навіювали: катастрофи стаються лише на «клятому» Заході, а в СРСР їх не буває, за критеріями безпеки СРСР – попереду всієї планети. Про страшні й трагічні події радянські люди дізнавалися лише з чуток. Навіть про авіакатастрофу 1979 року, в якій загинула футбольна команда вищої ліги – ташкентський «Пахтакор», – було повідомлено лише в газеті «Советский спорт» у статті «Прощание с товарищами», та й то однією короткою фразою «погибшими в авиакатастрофе». Ото й усе.

За горбачовських часів мало не мемом стала фраза: «А от раніше літаки не падали». Почитавши російську блогосферу, нерідко й сьогодні можна побачити, як автори постів (чи, бува, це не їхня основна оплачувана робота?) стверджують: мовляв, це зараз повсякчас катастрофи, а от за радянських часів їх не було, бо тоді про безпеку людей дбали – як добре було в тому СРСР жити...

А як воно було насправді?

Візьмімо дані з відкритих джерел. Почнімо з 1970 року – з початку епохи «розвиненого соціалізму».

Але спочатку варто зробити три застереження. По-перше, дані є неповними – як стосовно Радянського Союзу, так і стосовно цілого світу. Адже СРСР був далеко не єдиною країною, де з аварійністю на транспорті боролися в найпростіший спосіб – замовчування й засекречування. Скажімо, немає даних про авіакатастрофи в Китаї часів Мао Цзедуна та Румунії часів Ніколае Чаушеску, майже немає даних про катастрофи в багатьох країнах Азії та Африки. Втім, зважаючи на обсяги авіаперевезень у цих країнах, можна стверджувати: навіть якби ці дані стали відомими, загальної картини вони істотно б не змінили.

По-друге, радянське міністерство цивільної авіації було загальносоюзним, відповідних міністерств рівня союзних республік не існувало. Існували регіональні підрозділи, але вони були підпорядковані безпосередньо Москві, тож російськомовна «Вікіпедія», помічаючи одеський авіазагін прапорцем Української РСР, а тбіліський – Грузинської РСР, пересмикує факти. Пасажирські літаки мало ще радянське міністерство оборони, але воно також було загальносоюзним. А отже, катастрофи радянських часів – це безроздільний «спадок» Москви.

По-третє ж, у матеріалах про авіакатастрофи в СРСР досить часто зустрічаються ті самі слова, які зустрічаються й у матеріалах про нинішню катастрофу в Росії, – «перевантаження» та «секретний вантаж у пасажирському літаку».

І ще одне. Окрім таких, що мали безпосередній стосунок до СРСР (Росії), існує довгий список авіакатастроф, які хоч і сталися далеко за межами СРСР (Росії) з літаками, що не належали СРСР (Росії), але або екіпаж був радянським (російським), або літак був радянського (російського) виробництва. Скажімо, польські експерти вважають, що саме технічні вади виготовлених у СРСР літаків стали причиною двох найбільших катастроф у польській цивільній авіації – 1987 року (рейс Варшава – Нью-Йорк) та 1980 року (рейс Нью-Йорк – Варшава, серед загиблих були члени американської збірної з любительського боксу та польська поп-зірка Анна Янтар).

Отже...

Варто відзначити парадоксальну, на перший погляд, картину: саме ті роки, які російська пропаганда змальовує як найгірші в історії СРСР – тобто роки правління Горбачова – виявилися найкращими, найбезпечнішими з погляду авіаперевезень. І ще одне важливе зауваження: починаючи з 1990-х років інтенсивність авіасполучення в Росії різко впала.

А тепер – кількість великих авіакатастроф, кожна з яких забрала від 20 до 50 людських життів. Тут варто зауважити, що основою авіапарку СРСР були саме літаки середньої пасажиромісткості.

Радянська авіабезпека. Історії з життя

1972 року падіння під Москвою із так і не з'ясованої (чи радше не оприлюдненої?) причини радянського літака, що виконував рейс Париж – Москва, стало на той час найбільшою за кількістю жертв катастрофою в історії. Того ж року японський літак, що прямував із Копенгагена до Токіо, розбився в аеропорту «Шереметьєво». Того ж таки року сталася жахлива трагедія у Світлогорську під Калінінградом – військовий літак упав на дитячий садок. 

1973 року на території Чехословаччини розбився радянський літак, що прямував із Москви до Праги. З цією катастрофою пов'язаний мало не містичний факт: радянський поп-ідол Муслім Магомаєв уже стояв у черзі на реєстрацію, але раптом, із невідомих причин, вирішив відмовитися від поїздки й повернувся додому. Того ж року на радянській території розбився болгарський літак, що прямував із Софії до Москви.

1983 рік увійшов в історію тим, що радянський винищувач, незважаючи на всі норми міжнародного права, знищив південнокорейський пасажирський лайнер, що летів із Нью-Йорка до Сеула й нібито залетів до територіальних вод СРСР.

Особливо трагічним для радянської авіації став 1985 рік. Тоді сталася найтяжча катастрофа за всю радянську історію: під узбецьким Учкудуком 200 людей загинули під час падіння літака, що прямував із Карші до Петербурга, тодішнього Ленінграда.

1986 року у Східній Німеччині розбився радянський літак, що летів із Мінська до Берліна. Отут зробімо невеликий відступ. Як відомо, всі переговори екіпажів із диспетчерами на міжнародних рейсах ведуться англійською мовою. Міжнародна організація цивільної авіації рекомендує вести англійською мовою й переговори з диспетчерами на внутрішніх рейсах. І от чому. 1976 року, за 10 років до описуваних зараз подій, загребський диспетчер дав помилкову команду екіпажу британського літака, що прямував із Лондона до Стамбула. Водночас він вів переговори з екіпажем югославського літака, що летів зі Спліта до Кельна. Британський екіпаж ці переговори теж чув, але не зрозумів, бо вони велися хорватською мовою. Зіткнення британського та югославського літаків у повітрі стало найтрагічнішою катастрофою того року.

Все це от до чого: причиною трагедії рейсу Мінськ – Берлін стало те, що через украй погане знання англійської мови екіпаж літака не зрозумів команди диспетчера: їм казали, що злітно-посадкову смугу зайнято, а екіпаж вирішив, що йому наказано сідати. Подібне, тільки зі ще тяжчими наслідками, сталося через 20 років і формально вже не мало стосунку ані до СРСР, ані до Росії. 1996 року в екіпажі казахстанського літака, що прямував із Шимкента до Делі, був спеціальний член екіпажу, що відповідав за переговори з диспетчерами. Решта екіпажу не знала англійської мови, натомість знавець англійської не розумівся на керуванні літаками. Після неправильного сприйняття команди диспетчера казахський літак зіштовхнувся в повітрі з саудівським лайнером, що прямував із Делі до Джидди. Ця катастрофа й досі є п'ятою за кількістю жертв в усій історії авіації, а якщо не вважати за авіакатастрофи два теракти у Нью-Йорку 2001 року, то третьою. От вона – радянська школа. 

Але повернімося до 1986 року. Тоді ж під час проміжної посадки в Самарі розбився літак, що прямував із Єкатеринбурга (тодішнього Свердловська) до Грозного. Командир побився об заклад з іншими членами екіпажу, що зможе посадити літак наосліп, за самими лише показниками приладів, і закрив вікна кабіни шторками. Його розрахунки виявилися помилковими.

1994 року на російській території розбився російський літак, що виконував рейс Москва – Гонконг. Чому? Командир судна посадив за штурвал свого неповнолітнього сина-школяра – погратися. Той, крутячи штурвал, непомітно вимкнув автопілот. Коли екіпаж помітив, що автопілот не працює, перевантаження вже не дозволило витягнути дитину з командирського крісла. Всі загинули – й командир із сином та дочкою, й решта членів екіпажу, й зовсім безневинні пасажири.

1996 року на території Норвегії розбився російський літак, що виконував рейс Москва – Лонг'їр; відтоді Росія згорнула свою присутність на Шпіцбергені. На території Демократичного Конго російський літак із російським екіпажем, що мав прямувати з Кіншаси до Кахемби, не зміг злетіти і на повній швидкості вилетів на розташований поруч із аеропортом базар, безжально розчавивши 298 продавців і покупців. Нібито замість двох тонн вантажу екіпаж узяв 11. Ця катастрофа й досі є десятою за кількістю жертв в історії авіації. А якщо не рахувати терактів 2001 року – восьмою.

2006 року на території України, біля Торецька, розбився російський літак, що прямував з Анапи до Санкт-Петербурга, пілоти вирішили обійти грозову хмару по вертикалі й вийшли на не передбачену конструкцією цього типу літаків висоту. «Людський фактор», одне слово, а якщо називати речі своїми іменами – злочинна легковажність. Також на російській території – майже там само, де й тепер – зазнав краху вірменський літак, що летів із Єревана до Сочі.

2010 рік. Польський президентський літак, що летів із Варшави до Смоленська, розбився перед посадкою.

Місце жахливої трагедії, під час якої загинув президент Польщі Лех Качинський та польські високопосадовці

2013 рік. Єдина того року у світі найбільша катастрофа сталася в Росії – під час посадки розбився літак, що прямував із Москви до Казані.

2014 рік. З п’ятьох найбільших катастроф наймасштабнішою стало збиття над Україною малайзійського літака, що прямував із Амстердама до Куала-Лумпура, проросійськими бойовиками й із російської зброї. Літак от-от мав увійти до російського повітряного простору.

2015 рік. Найтрагічніша катастрофа року сталася в Єгипті з російським літаком, який летів із Шарм-еш-Шейха до Санкт-Петербурга, і його було підірвано терористами.

Авіакатастрофа «Боїнга» Flydubai в Ростові-на-Дону

2016 рік. У березні еміратський літак, що летів із Дубая, розбився в Ростові-на-Дону.

Ну як, вражає? Втім, чи повними є ці дані? Як повідомляли ЗМІ кілька тижнів тому, в Якутії впав іще один російський військово-пасажирський літак. Спочатку повідомляли про нібито понад 30 загиблих, потім російське міністерство оборони стверджувало, що всі врятувалися. Подальших згадок про цю аварію не знайти – ніби її й не було. Звісно, дай боже, щоб люди залишилися живі. От тільки падіння немаленьких літаків нечасто закінчуються так щасливо, та й якутський зимовий клімат не сприяє порятунку. Як ми всі знаємо, дані про жертв серед військових у мирний час у Росії тепер засекречено, Якутія – територія безлюдна й глуха, сторонніх свідків, швидше за все, немає. От і закрадаються сумніви.

А після цієї сумної добірки – по-новорічному хепіендовий сюжет. Якось у 90-ті роки в аеропорту Абу-Дабі російський літак із Москви сів на пузо, не випустивши шасі. Всі врятувалися, всі живі-здорові – всього-на-всього згорів літак, було виведено з ладу злітно-посадкову смугу, Росія виплатила шалену компенсацію. Висновок слідчої комісії шокував: «Літак приземлився з невипущеним шасі з тієї причини, що екіпаж забув випустити шасі». Як засвідчили самописці, екіпаж під час посадки вів таку жваву й цікаву розмову, що просто не згадав про шасі.

Жодна інша країна й близько не фігурує в цих трагічних списках так регулярно, як Росія, а раніше – СРСР. Навіть Іран, Індонезія, Пакистан, чию пасажирську авіацію на міжнародному рівні визнано небезпечною. Безпека – а точніше небезпека – авіаційного транспорту вже багато десятиліть тому перетворилася для Росії на проблему національної безпеки – без жодного перебільшення. Але не чути й ніколи не було чути про те, щоб цю проблему в цій країні розглядали саме під таким кутом зору. Воно й зрозуміло: вести мову про «вставання з колін» та боротьбу з Америкою набагато легше. А тисячі загиблих за кілька десятиліть? «Бабы новых нарожают». Оце воно й є – ставлення Росії до власних громадян. Від часів Сталіна його трохи причепурили – тільки й усього. Змінювати його ніхто й не збирається.

А ще шокує, що в матеріалах дуже й дуже багатьох справ фігурує одна й та сама причина катастроф – недбалість та легковажність, славетне російське «авось». Ідеться не про помилкові рішення, не про розгубленість під час нештатної ситуації, а саме про недбалість та легковажність.

Путін тужить за СРСР? Ну, що ж – от вам один із проявів того СРСР.

Що ж до катастрофи під Сочі, то привертає увагу одна обставина. Від самого початку перелік тих, хто перебував на борту літака, в усіх бачених джерелах виглядав так: екіпаж, музиканти ансамблю імені Александрова, військові та Єлизавета Глінка (Доктор Ліза). Згодом російськими ЗМІ поширилася інформація, що Глінка нібито на літак не сіла, потім це було спростовано – сіла. Тут може бути лише одна здогадка: російська пропаганда, оговтавшись, вирішила не акцентувати увагу на тому, що голова незалежного благодійного фонду перебувала на борту літака міністерства оборони. Тим паче що в російських джерелах з'явилася й інша інформація: цим рейсом збиралися летіти представники російських офіційних, а отже, цілком лояльних, правозахисних організацій – але їх на режимний борт не пустили. А от Глінку пустили. А це вже викликає запитання про те, чим насправді є очолюваний Глінкою фонд, який, серед іншого, активно «благодіяв» на Донбасі. 

Борис Бахтєєв, для «Главкома»