В Брюсселі на Україну дивляться як на проблему, не усвідомлюючи, що тепер уже й для Києва ЄС дедалі більше стає проблемою
Саміт Україна – ЄС 24 листопада ознаменувався підписанням Меморандуму про взаєморозуміння щодо Стратегічного енергетичного партнерства між Україною та Європейським союзом спільно з Європейським співтовариством з атомної енергії». Себто, на відміну від безвізу, щось є у сухому залишку. Але статус документа вказує на те, що відносини між Україною, яка є членом Енергетичного співтовариства, ініційованого тим самим ЄС, учасницею Східного партнерства, що також є ініціативою ЄС, та має Угоду про асоціацію з ЄС, далеко не гармонізовані, попри наявні дво- та багатосторонні документи, що зачіпають енергетичну сферу – Договір Енергетичного співтовариства та Угоду про асоціацію.
(для перегляду документа натисніть на зображення)
«Особливу увагу буде приділено оновленню стратегічного партнерства в галузі енергетики з Україною. Це вирішуватиме питання, пов'язані з Україною як транзитною країною, а також ті, які пов'язані з ринковими реформами в українській енергетиці, наприклад модернізацією її газотранспортної мережі, створенням відповідної нормативно-правової бази для ринку електроенергії та підвищенням енергоефективності в Україні», – про це йшлося у ЄСівській Рамковій стратегії щодо сталого Енергетичного союзу з довгостроковою політикою із запобігання змінам клімату від 25 лютого 2015 року. Цьогоріч Єврокомісія констатувала в іншому документі («Енергетичний союз. Рік по тому» від 25 лютого 2016 року), що очікує «побачити більше співпраці між ЄС і його середземноморськими сусідами, також із партнерами по Південному газовому коридору, поглибити енергетичний діалог з ключовими партнерами, включаючи США, Норвегію та Канаду, а також запуск стратегічного енергетичного партнерства з Україною». Ми хоча й останні у переліку ключових партнерів, однак відносини з Україною визначені як стратегічне партнерство.
Отже, запуск відбувся. Що зробили, те й запустили. На відміну від підписаного 11 років тому Меморандуму між Україною та Європейським союзом про порозуміння щодо співпраці в енергетичній галузі, який тоді був проривом і дороговказом в енергетичних відносинах, новий меморандум такого враження не справляє. Якщо попередній меморандум було підписано Віктором Ющенком (тогочасним президентом України), Тоні Блером (прем’єр-міністром Великої Британії, яка на той період головувала в ЄС) та Жозе Мануелем Баррозу (тодішнім головою Єврокомісії), то нинішній підписано на рівні міністр (Ігор Насалик) – віце-президент ЄК (Марош Шефчович). Факт підписання саме меморандумів, як 11 років тому, так і зараз, котрі не є юридично зобов’язувальними документами, свідчить про те, що Київ та Брюссель здійснюють біг по колу. Але часи змінилися. Не такі, як у середині минулого десятиліття. Новий документ ЄС «Спільне бачення, єдиний підхід: сильна Європа. Глобальна стратегія Європейського союзу з питань зовнішньої політики і політики безпеки», прийнятий у червні 2016 року, дає точну характеристику нинішнім часам: «Тероризм, гібридні загрози, економічна нестабільність, зміна клімату і ненадійність енергетичних поставок являють сьогодні небезпеку для наших громадян і регіону». Потрібні відмінні від традиційних відповіді на нові виклики.
На мій погляд, мав би бути розроблений та підписаний своєрідний договір про асоціацію між Україною (а також іншими країнами – членами Енергетичного співтовариства) та новоствореним Енергетичним союзом ЄС (за аналогією з Угодою про асоціацію між Україною та ЄС) як більш високий щабель двосторонніх енергетичних відносин, які були визнані стратегічними у документах ЄС про створення Енергетичного союзу. Але зараз говорити про це вже не доводиться. Гонитва за швидким «енерго-дипломатично-бюрократично-піарним» успіхом для красивої ТБ-картинки взяла гору.
Маємо те, що маємо. Покладати зараз великі сподівання на ЄС, що на наших очах зазнає трансформації (не хочеться казати «руйнації»), не доводиться. В Брюсселі на Україну дивляться як на проблему на східному кордоні Європи, не усвідомлюючи того, що тепер уже й для Києва ЄС дедалі більше стає проблемою. Вкрай неоднозначне рішення ЄК щодо газопроводу OPAL, продавлювання російсько-німецькими зусиллями «Північного потоку – 2», ігнорування польського проекту Northern Gate, який цікавий Україні як можливість отримувати норвезький газ – це не повний перелік проблем, які генерує Брюссель для Києва. Також наявні речі, де ЄК не має визначеної політичної лінії, як, наприклад, у питанні будівництва Росією Островецької АЕС у Білорусі з порушенням Конвенції Еспо, що викликає негативну реакцію як у низці країн ЄС, передусім у Литві, так і в Україні.
Усе наведене вище зайвий раз підтверджує, що Україні потрібна енергетична стратегія і похідна від неї та стратегії національної безпеки, енергетична дипломатія, вістря якої має бути спрямоване не на придумування нових папірців, а на посилення енергетичної безпеки в умовах російської агресії та гібридних загроз. В урядових та експертних колах України дискусії щодо нової енергетичної стратегії тривають з 2014 року. Сформулювати її в умовах як внутрішньої турбулентності, доволі динамічних змін в енергосекторі, так і серйозних геоекономічних і геополітичних трансформацій у Європі та ще й з урахуванням того, що країна перебуває під зовнішньою агресією, надзвичайно непросто. На мій погляд, довгострокова стратегія навряд чи можлива. Швидше нам потрібна стратегія перехідного періоду, базове завдання якої – виведення країни на рівень енергетичної стійкості за обставин внутрішньої та зовнішньої нестабільності.
Потрібно робити ставку на власні енергоресурси, енергозаощадження, енергоефективність, мінімізацію енергоімпорту, глибоку диверсифікацію його, ліквідацію або, за неможливості, мінімізацію існуючих залежностей та недопущення створення нових. Потрібно взяти до уваги положення чинної Стратегії національної безпеки, зокрема п. 4.10. «Забезпечення енергетичної безпеки», де вже визначені пріоритети:
- диверсифікація джерел і маршрутів енергопостачання, подолання залежності від Росії у постачанні енергетичних ресурсів і технологій, розвиток відновлюваної та ядерної енергетики;
- створення умов для надійного енергозабезпечення та транзиту енергоресурсів територією України, захищеності енергетичної інфраструктури від терористичної загрози;
- формування системи енергозабезпечення національної економіки і суспільства в особливий період.
Ці позиції перегукуються з положеннями згаданої вище Глобальної стратегії ЄС: «…Ми зосередимо зусилля на обороні, боротьбі з тероризмом, кібербезпеці, енергетиці та стратегічних комунікаціях» – а також із положенням підписаного Меморандуму Україна – ЄС: «Співпраця щодо реалізації спільних ініціатив і способів диверсифікації та підвищення безпеки енергопостачання, включаючи захист критично важливих енергетичних структур та захист від загроз кібербезпеці». Тобто на декларативному рівні наміри України та ЄС виглядають доволі гармонізовано. Що потрібно робити у практичній площині? Що можна взяти за орієнтири з підписаного меморандуму, розрахованого на 10-річний термін? Які напрямки та проекти мають стати пріоритетними для України?
Міжнародне енергетичне агентство у 2010 році проголосило про настання «золотої ери» природного газу як найбільш екологічно чистого з викопних видів палива та такого, що спричиняє мінімальну емісію СО2 порівняно з іншими видами викопного палива. Використання низькоемісійних та беземісійних видів енергоресурсів, зокрема для виробництва електроенергії та тепла, відповідає меті декарбонізації. Вона стала загальносвітовою після глобального кліматичного саміту 2015 року, ратифікації, в тому числі й Україною, Паризької кліматичної угоди, яка з 4 листопада набула чинності. Хоча, якщо Трамп перейде від слів до діла (виходу США з кліматичної угоди), то вся глобальна низьковуглецева стратегія летить шкереберть, як і відповідні документи стратегічного характеру ЄС та інших гравців, що зорієнтовані на це.
Україна, долучившись до Енергетичного співтовариства, створила основу для біпаралельного процесу «реформи – інтеграція» в енергетичному секторі, який є орієнтиром діяльності як уряду, так і Верховної Ради України. Суть цього процесу – реформи енергетичного сектора сприяють інтеграції в енергетичний простір ЄС, а інтеграція сприяє внутрішнім реформам. Однак це не означає бездумне слідування брюссельським забаганкам. Наші національні інтереси мають бути понад усе. Ми не маємо права ігнорувати ті негативні тенденції, що окреслилися в ЄС і які рельєфно проявилися в уже згаданому вище рішенні Єврокомісії щодо газопроводу OPAL, що суперечить духу і букві Угоди про асоціацію (порушує ст. 274) та вже починаючи з зими завдаватиме збитків Україні, зменшуючи транзитні надходження. За обставин суперечливих процесів у ЄС та ослаблення його інститутів, особливо Європейської комісії і особливо в енергетичному секторі, ми повинні визначити глибину інтеграції, щоб не створити – у разі продовження негативних тенденцій у ЄС – додаткових надмірних залежностей.
Для нас сучасні тенденції в енергетиці, з урахуванням стратегій та практик сусідів на сході (Росія) та заході (ЄС), а також особливостей внутрішнього розвитку, означають кілька фундаментальних пріоритетів:
- Розвиток видобутку природного газу до рівня забезпеченням ним національних потреб і відмови від імпорту газу.
- Розвиток беземісійної ядерної енергетики на новітній неросійській технологічній базі.
- Модернізація та розвиток сучасної електрогенерації з подальшим скороченням у ній частки вугілля (аж до обнулення в перспективі).
- Розширення використання ВДЕ, особливо біомаси, враховуючи обсяг відходів нашого аграрного сектора.
- Синхронізація функціонування ГТС та ОЕС України з ЄСівськими в рамках ENTSO-G та ENTSO-E.
У контексті означених пріоритетів слід вести мову про те, що найперспективнішим для нас виглядає атомно-газовий сценарій розвитку енергетики.
Виходячи з цього програмні напрацювання з нарощування національного газовидобутку до рівня 26-27 млрд куб. м у 2020 році разом із комплексом заходів зі створення комфортного фіскального та інвестиційного клімату, розроблених «Укргазвидобуванням» та Асоціацією газовидобувних компаній, мають отримати зелене світло не тільки на рівні вербальної підтримки з боку народних депутатів та КМ України. При цьому слід звернути особливу увагу на необхідність інвестицій у проведення ГРР. Без поповнення комерційно видобувних запасів газу ефект зростання видобутку шляхом його інтенсифікації сучасними технологіями може швидко змінитися падінням.
Важливе значення для майбутнього газового сектора матиме доля ГТС та ПСГ. У підписаному меморандумі знову підтверджується стратегічна роль України для ЄС як газотранзитної держави. «Сторони мають продовжувати співпрацю для забезпечення безпечного, надійного та прозорого транзиту газу територією України, зокрема шляхом імплементації в повному обсязі положень Спільної декларації України та ЄС щодо модернізації української газотранспортної системи 2009 року. З огляду на це ЄС підтримує зусилля України, спрямовані на збереження ролі важливої газотранзитної держави», – йдеться у документі. З огляду на це було б важливим не діяти шаблонно й, здійснюючи відокремлення ГТС від «Нафтогазу», не розділяти труби й газосховища. Вони функціонують у режимі організаційно й технологічно інтегрованого комплексу. Можливо, потім, у майбутньому, таке розділення можна буде зробити, але нинішній турбулентний період не підходить для швидких рішень, навіть якщо в меморандумі зазначено, що «Україна має намір швидко реалізувати рішення щодо відокремлення діяльності з транспортування природного газу (діяльності оператора ГТС) від видобутку і постачання природного газу (unbundling decision) щодо НАК «Нафтогаз України». Враховуючи рішення Єврокомісії щодо OPAL на користь «Газпрому», не варто поспішати.
Базовим пріоритетом стає розвиток електроенергетики. Електрична енергія через свою універсальність та мобільність користується зростаючим попитом. Революційні технологічні новації вже спостерігаються у царині зберігання електричної енергії та використання її на транспорті. Вже зараз світ входить у період трансформації значної частини транспорту на основі двигуна внутрішнього згоряння в беземісійний екологічно чистий електротранспорт. Головним питанням стає – де брати електроенергію? І не просто електроенергію, а екологічно чисту, з беземісійним чи низькоемісійним її виробництвом.
Тому для електроенергетики ключовим пріоритетом має стати розвиток атомної генерації та створення нових трансмісійних можливостей – як всередині країни, так і для експорту електроенергії за кордон. Проект «Енергоміст» НАЕК «Енергоатом» – перспективний проект, у рамках якого другий енергоблок Хмельницької АЕС буде приєднано до Бурштинського енергоострова, а по відновленій ЛЕП 750 кВ ХАЕС – Жешув (Польща) та по існуючій ХАЕС – Альбертирша (Угорщина) Україна зможе спрямувати експорт додаткових обсягів електроенергії.
Враховуючи важливість атомної генерації для забезпечення енергетичної безпеки, необхідно реалізувати програму підвищення ефективності АЕС України з урахуванням аспекту ядерної безпеки у відповідності до стандартів Асоціації ядерного регулювання Західної Європи (WENRA). Це забезпечить збільшення виробництва електроенергії й розширить експортні можливості «Енергоатома» в ЄС, для чого й потрібен «Енергоміст». Важливе значення матиме продовження співпраці з альтернативним постачальником ядерного палива зі Швеції (Westinghouse Electric Sweden) щодо подальшої диверсифікації його постачань. Цього року Україною поставлено два рекорди: нульовий імпорт газу з РФ та різке збільшення постачань ядерного палива з альтернативного джерела від рівня останніх років у 6-7% до 36%. Очевидно, що далі маємо вийти на приблизний паритет постачань з урахуванням комплексу питань ядерної безпеки. У меморандумі Україна – ЄС ідеться про співпрацю у «забезпеченні найвищого рівня ядерної безпеки, співпрацю у питаннях диверсифікації джерел постачання ядерного палива для ядерних реакторів типу ВВЕР, у тому числі за рахунок місцевих резервів, приділяючи особливу увагу питанню ліцензування палива від альтернативних постачальників». У даному контексті вересневі домовленості «Енергоатома» та Westinghouse щодо поглиблення співпраці з оптимізації експлуатації АЕС в Україні та передачі технологій для підвищення безпеки мають отримати практичний розвиток. Важливе значення має співпраця «з метою забезпечення синхронного функціонування Об’єднаної енергетичної системи України та енергосистеми країн Центральної Європи у довгостроковій перспективі та удосконалення асинхронного режиму роботи енергосистем у короткостроковій перспективі, у разі потреби».
В умовах російської агресії гібридного типу зростає необхідність захисту критичної енергетичної інфраструктури, особливо від кібератак. Ми вже маємо серйозний прецедент 2015 року, коли об’єднана енергосистема України зазнала кібератак, кульмінацією яких стало 23 грудня. Також мали місце спроби кібервтручання в роботу ГТС. На щастя, це було невдало, але ми не застраховані на тлі підвищення кіберактивності Росії від повторення атак на наші енергосистеми, особливо, коли вони працюватимуть на піку потреб споживачів у зимовий період. У цьому контексті важливого значення набуває приєднання України до центрів передового досвіду НАТО з питань енергетичної безпеки та кібербезпеки. До речі, у згаданій Глобальній стратегії ЄС робиться акцент на співпраці з НАТО: «ЄС зміцнюватиме своє партнерство з НАТО за допомогою узгодженого розвитку обороноздатності, паралельних і синхронізованих навчань і взаємодоповнюючих дій з нарощування потенціалу наших партнерів, протидії гібридним і кіберзагрозам…»
Зараз важливо завершити роботу над Енергетичною стратегією, тим більше що відповідні напрацювання було зроблено протягом 2014-2015 рр. у рамках проектних розробок, виконаних експертними групами під егідою НІСД та Центру Разумкова. Наразі доопрацьовується об’єднаними зусиллями інтегрований варіант. Це доопрацювання супроводжується спробами зі сторони, використовуючи адмінресурс, проштовхнути сценарій учорашнього дня – вугільний, який вичерпав себе не тільки в контексті глобальних тенденцій енергетики, а й конкретно в українському випадку – видобуток з глибоких горизонтів і тонких шарів та ще й на непідконтрольних територіях.
Зосередження зусиль на окреслених стратегічних напрямах дасть можливість створити за горизонтом 2020 р. більш збалансовану енергетичну систему, яка у подальшому може не лише трансформуватися в самодостатню, а й виступити в ролі контриб’ютора енергетичної безпеки Європи після 2025 р. Але про Європу ми подумаємо потім і рівно настільки, наскільки вона думає про нас. Тоді й енергетичне партнерство з квазістратегічного матиме шанси стати реально стратегічним.
Михайло Гончар, президент Центру глобалістики «Стратегія ХХІ»
Коментарі — 0