Основними каналами впливу Росії стають медіа, освітні інституції та сербська православна церква
Те, про що балканські оглядачі говорили з 2015 року, на початку березня стало предметом найвищих консультацій у Європейському союзі: Росія посилює свій вплив на Балканах. Після певного відсторонення від балканських справ на початку 2000-х Кремль протягом останніх кількох років відновлює та посилює контакти з державами регіону. Найбільше занепокоєння викликають країни Західних Балкан (Македонія, Сербія, Боснія та Чорногорія), у яких на тлі повільних переговорів щодо вступу до ЄС зростають націоналістичні та популістські настрої.
10 березня окремим питанням на засіданні Європейської ради стала ситуація на Балканах і спроби окремих «зовнішніх гравців» ще більше розхитати балканський човен. Ясність у дискусію внесла прем’єр-міністр Британії Тереза Мей, яка чітко заявила, що йдеться саме про Росію та її дії у регіоні. Підтримка Кремлем ультраправих політиків та кампанії з дезінформації можуть перекреслити весь той прогрес з нормалізації відносин, якого вдалося досягти за посередництва ЄС у регіоні. За влучним висловлюванням одного з європейських депутатів, «геополітика повернулася на Балкани».
Про рівень занепокоєння ЄС ситуацією на Балканах свідчать заяви верховного представника із закордонних справ Федеріки Могеріні, яка на початку березня відвідала країни регіону. Закликавши лідерів ЄС підтвердити європейську перспективу для Західних Балкан, Могеріні попередила, що «Балкани легко можуть перетворитися на одну з шахових дошок у грі великих держав». Найяскравішим моментом її балканського туру стала обструкція, що їй влаштували проросійські партії у сербському парламенті. Акцію було задумано як старт президентської кампанії лідера сербських радикалів Воїслава Шешеля, одіозного політика часів югославських воєн. Представники його політсили та руху «Двері» намагалися перервати виступ Могеріні вигуками «Сербія не вірить Брюсселю», «Сербія, Росія, ми не потребуємо ЄС».
На тлі оманливої стабільності Балкани в останнє десятиліття поступово втрачали увагу Брюсселя та країн – членів ЄС. Сьогодні оглядачі зазначають, що саме брак уваги до регіону, ігнорування тривожних тенденцій та поблажливе ставлення до недемократичних і корупційних практик політичних еліт створили сприятливі умови для діяльності російських агентів впливу. Росія, послуговуючись риторикою «давніх, історичних зв’язків із православними країнами регіону», нерідко підливає оливи у багаття міжетнічних конфліктів, які спалахують з новою силою. Запорукою миру у регіоні залишається процес європейської інтеграції, однак переговори про вступ затягуються, як і процес реформ у цих країнах.
Для Росії Балкани – це передусім ще одна можливість продемонструвати провал європейського проекту. Дослідники Лондонської школи економіки ще в 2015 році окреслили характерні риси стратегії дій Росії на Балканах:
- використання слабких місць політики ЄС щодо регіону. На відміну від ЄС Росія здатна приймати швидкі рішення і діяти гнучко;
- Кремль не довіряє місцевим елітам, а тому покладається на гроші та примус;
- підживлення нестабільності через поширення дезінформації, підтримку ультраправих політиків та підігрування авторитарним амбіціям керівництва цих країн;
- мета – не зупинити процес євроінтеграції як такий, а дискредитувати його, паралельно зміцнивши свій вплив у потенційних членах ЄС.
У 2003 році Володимир Путін розпорядився вивести російських миротворців з Боснії та Косова. Це був розрив із балканською політикою Бориса Єльцина, яку в Росії вважали провальною. У 2008-му після проголошення незалежності Косова російсько-сербський альянс отримав нове дихання. Косово, як приклад ігнорування Заходом думки Москви, набуло символічного значення для російської зовнішньої політики. Жорстка позиція Росії щодо визнання Косова повернула їй лаври «захисника» інтересів православних націй на Балканах. Головні меседжі прості: Росію та південних слов’ян (сербів, чорногорців, македонців) пов’язують особливі відносини, і лише Росія дбає про їхні інтереси, натомість Захід стає на бік албанців, боснійських мусульман, хорватів.
Таким чином, Сербія та сербські спільноти у Косові, Боснії та Чорногорії стали плацдармом для посилення впливу Москви у регіоні. Як зазначають оглядачі, діяльність проросійських організацій значно активізувалася у 2014 році. Примітно, що саме цього року Сербія розпочала офіційні переговори з ЄС щодо вступу. Основними каналами впливу Росії стають медіа, освітні інституції та сербська православна церква. Згідно зі звітом белградського Центру євроатлантичних досліджень (травень 2016 року), 110 зареєстрованих неурядових організацій, асоціацій та медіа-ресурсів країни безпосередньо пов’язані з російським лобі. У 2015 році на сербський медіа-ринок увійшла низка російських видань та телеканалів, зокрема телеканал Russia Today, Sputnik, які не лише підтримують позитивний імідж Росії, а й поширюють фейки та конспірологічні теорії. Також російський контент поширюється через сербські медіа-канали.
Цілями «м’якої сили» Кремля є встановлення у Сербії автократії на зразок російської, нав’язування російського наративу та дискредитація ЄС. Частка сербів, які підтримують інтеграцію в ЄС (43%), як і раніше, вища, ніж тих, хто виступає проти (35%). Особливістю Сербії є те, що серби втрачають віру у процес загалом. 41% вважає, що Сербія ніколи не стане членом ЄС, у той час як ще 12% не очікують членства в найближчі 10 років (опитування Belgrade Centre for Security Policy).
Наразі Сербія закрила лише другий розділ переговорів про свій вступ до ЄС із загалом 35. У Сербії затримку пояснюють політичними причинами (через Косово) та особливими вимогами окремих країн-членів (передусім Хорватії). Навіть серед виборців правлячої Сербської прогресивної партії, яка виступає за євроінтеграцію, лише половина позитивно ставиться до ЄС. Основною вимогою Сербії до ЄС є пришвидшення процесу вступу та більшого розуміння у косовському питанні. У розмовах з європейськими лідерами прем’єр Вучич наголошує, що надмірна увага та тиск Брюсселя на Сербію щодо Косова провокує негативну реакцію сербів та шкодить іміджу ЄС.
Певне розчарування в ЄС зовсім не означає, що серби обирають т.зв. східний вектор розвитку. Відмінністю сербської політики є те, що особливе партнерство з Росією не розглядалося ніколи як замінник євроінтеграції, а радше як її доповнення. Нерідко Белград використовує російський фактор для покращення свого становища у переговорах з ЄС і НАТО. На тлі безперечно позитивного ставлення до Росії майже половина опитаних (48%) вважає, що нинішній рівень співпраці є достатнім, 23% – що потрібен політичний союз, 15% не визначилися, а 14% взагалі не в захваті від зв'язків із Росією.
Сьогодні Сербія переживає непросту президентську кампанію, позначену поверненням до популізму та націоналізму (вибори заплановані на 2 квітня). І хоча лідерство чинного прем’єр-міністра Александра Вучича, прихильника проєвропейського курсу, не викликає сумнівів, радикальна передвиборна риторика, порушення принципів змагальності та конкретності виборчого процесу викликають тривогу у спостерігачів. Згідно з останнім опитуванням, Вучича готові підтримати 52% виборців, його найближчих конкурентів – близько 13%. Рівень підтримки лідера ультраправих Воїслава Шешеля, який позиціонує себе як єдину альтернативу проєвропейському курсу, становить 11%.
Виборча кампанія триває на тлі загострення відносин із Косовом. Після січневої кризи через виготовлений у Росії «націоналістичний» поїзд, який мав сполучити Белград з Косовською Мітровіцою, лідери Сербії та Косова знову обмінялися ультиматумами. Цього разу через намір президента Косова Хашима Тачі трансформувати косовські сили безпеки в Армію Косова. У цьому диспуті НАТО підтримало Белград: у телефонній розмові з сербським прем’єром генсекретар Столтенберг заявив, що Альянс виступає проти створення Армії Косова. На передвиборному мітингу Вучич назвав це історичною перемогою Сербії. За його словами, позиція НАТО свідчить про те, що ставлення до Сербії змінюється у позитивний бік. «Сербія та наш народ більше не є останніми паріями, яких постійно у всьому звинувачують. Сербію поважають у світі», – заявив Вучич.
Але поки у Белграді святкували «перемогу», Тачі пообіцяв довести справу до кінця, незважаючи на позицію НАТО і США. За його словами, створення армії – в інтересах Косова, а Косово не буде заручником політичної волі Сербії. Паралельно 9 лютого Косовська асамблея ухвалила резолюцію про призупинення переговорів із Белградом. Привід – арешт у Франції за ордером Сербії колишнього прем'єр-міністра Косова Рамуша Харадиная. Рішення про можливість його екстрадиції до Сербії буде прийнято 6 квітня. У Брюсселі поспішили нагадати сторонам, що прогрес у переговорах є передумовою зрушень на шляху до ЄС.
Сербські таблоїди у січні 2017-го переймалися можливістю «великої оборудки» між Дональдом Трампом і Володимиром Путіним, зокрема обміном Косова на Крим (взаємне визнання). Російський президент залишається найпопулярнішим іноземним лідером у Сербії. Підтримка Москви у питанні Косова переважує всю підтримку, яку надає ЄС на шляху євроінтеграції Сербії. Показово, що матеріали про допомогу ЄС рідко з’являються у сербських медіа, натомість «допомога» Росії незмінно отримує свою частку медіа-уваги.
Серед останніх широко розрекламованих спільних проектів – реконструкція сербської залізниці за рахунок російських кредитів. Ще одним важливим напрямом співпраці з Росією є оборонний. Сербія прагне осучаснити свою армію і покладає значні надії на допомогу Росії у цьому питанні. Це не може не викликати занепокоєння у європейських столицях, особливо на тлі загострення відносин Сербії з Хорватією та Косовом. Наразі Белград очікує на прибуття шести військових літаків МіГ-29, які символічно приєднаються до сербських військових сил у 18-ту річницю бомбардувань НАТО.
За останні кілька років російська економічна активність у Сербії, Болгарії, Чорногорії та Республіці Сербській значно зросла, як і присутність в енергетичному секторі («Лукойл», «Газпром»). Але це зовсім не означає, що Росія отримала беззаперечний важіль впливу. Показовий приклад – Чорногорія, в якій найбільша частка російських інвесторів, чверть туристів прибуває саме з Росії і близько 7000 росіян (зокрема і дуже багатих) зареєстровані як постійні жителі. Проте Подгориця, на відміну від Белграда, приєдналася до санкцій ЄС, а у наступних кілька місяців очікує на закінчення процесу ратифікації протоколу про вступ до НАТО.
Саме ситуація довкола приєднання Чорногорії до Альянсу та нібито спроб Кремля силовими методами завадити цьому привернули увагу ЄС до небезпечних дій Росії. Після невдалої спроби перевороту під час парламентських виборів у жовтні минулого року колишній прем’єр Чорногорії Міло Джуканович відкрито звинуватив Росію у «деструктивній політиці» на Балканах. За його словами, проросійські опозиційні партії, що представляють сербську спільноту Чорногорії, намагалися за допомогою насильства встановити прокремлівський уряд і зупинити набуття Чорногорією членства в НАТО. Обвинувачення у підготовці перевороту висунуто 20 особам, зокрема двом росіянам. Москва відкидає всі звинувачення, однак, схоже, у західних столицях їй не вірять.
Разом з тим чорногорське керівництво не втомлюється повторювати, що Росія завжди була найближчим другом Чорногорії, і висловлює сподівання, що міжнародна ситуація покращиться і негативне ставлення Москви до членства Чорногорії в Альянсі мине. Внутрішня ситуація у країні залишається напруженою. Річ не лише у російському впливі, як намагається переконати Джуканович ЄС, проти його політики і методів виступають також деякі проєвропейські партії. З жовтня минулого року опозиційні партії, як ті, що представляють сербську спільноту, так і частина проєвропейських сил, бойкотують засідання парламенту з вимогою дострокових виборів. Навіть приїзд Федеріки Могеріні не змусив депутатів повернутися у залу, у результаті верховний представник ЄС виступала у напівпорожній залі.
Однак найбільше занепокоєння ЄС наразі викликає ситуація у Македонії – все ризикує перерости у міжетнічне протистояння. Вже два з половиною роки Македонія переживає гостру політичну кризу, виходом з якої мали стати парламентські вибори, що відбулися наприкінці минулого року. Лідер опозиційного Соціал-демократичного союзу Зоран Заєв та дві албанські партії, DUI та BESA, сформували коаліцію (67 місць зі 120), але президент Іванов категорично відмовляється надати йому мандат для формування уряду. Свою позицію Іванов обґрунтовує захистом суверенітету та незалежності Македонії. За його словами, умовою входження албанських партій у коаліцію є виконання урядом Заєва т.зв. тиранської платформи, автором якої є керівництво сусідньої держави. Серед страшилок, якими лякають македонців: надання албанській статусу другої офіційної мови, а також засудження на державному рівні геноциду албанців у Македонії, який нібито здійснила Сербія з 1912 року до 1956 року.
Заєв, у свою чергу, заперечує будь-які загрози державності Македонії та запевняє, що не все так однозначно із запропонованими албанцями ініціативами – іншими словами, переговори тривають. Реакцією албанських медіа на обережні формулювання Заєва стала теза про «зраду албанців». Македонські албанці, вважаючи себе корінним народом, прагнуть закріплення на державному рівні свого особливого статусу. Росія і ЄС у цьому диспуті опинилися по різні боки. Під час відвідин Македонії Могеріні закликала Іванова не загострювати ситуацію і надати мандат, водночас російське МЗС відкрито підтримало його «патріотичну» позицію. Понад те, Росія звинуватала НАТО і ЄС у спробах створити Велику Албанію за рахунок інтересів Македонії. У країні продовжуються масові акції протестів.
Сила ЄС у регіоні засновується на довірі до процесу інтеграції в ЄС. Однак як це забезпечити в умовах втоми від розширення всередині ЄС? Як ефективно протидіяти дезінформації Росії, якщо населення Балкан дедалі менше вірить словам і обіцянкам представників ЄС? Тим паче що ці обіцянки часто досить непевні. Два роки тому голова Єврокомісії Жан-Клод Юнкер заявив, що ЄС не прийматиме нових членів до кінця його мандату, тобто до 2019 року. Ця заява спровокувала гостру реакцію на Балканах. І хоча представники ЄС пояснили, що наразі жодна з країн-кандидатів просто не готова до вступу, його слова завдали серйозного удару іміджу ЄС. Щоб змінити ситуацію, пропонується збільшити «видимість» ЄС у регіоні. Іншими словами, недостатньо просто виділяти кошти на проведення реформ, необхідно, щоб населення знало про допомогу ЄС, відчувало підтримку ЄС та включеність Брюсселя у проблеми регіону. Як свідчить досвід, покладатися на національні уряди у питанні промотування ЄС не можна. Євроінтеграція, яка є одночасно і частиною, і результатом процесу трансформації, потребує постійної уваги та ресурсів Брюсселя.
Дарія Гайдай, Інститут світової політики
Коментарі — 0