Про рекордні врожаї, або Чому у нас погано, навіть коли добре?

    • Михайло Поживанов
    • 25 Жовтня, 2016, 10:00
    • Розсилка
    Рекордні врожаї в Україні
    Рекордні врожаї в Україні

    Сировинна пастка та як Україні з неї виборсатись

    Держкомстат України, згідно із прислів’ям, перерахував восени «курчат» і повідомив таке: виробництво м’яса зросло у 2016 році на 0,3% порівняно із роком попереднім. А порівняно із 2013-м – на всі 4%. Дещо скоротилося виробництво молока та яєць, але це не тому, що корови перестали доїтися, а кури – нестися, а тому, що українці не встигають випити і з’їсти все, що пропонує цей ринок.

    Українці натомість «налягають» на картоплю, якої цього року зібрано на 31% більше. Але й це дрібниця порівняно із цукровим буряком, якого цьогоріч більше на 54%, а також із бобовими та зернобобовими, котрих зібрано на 63% більше. В середньому ж овочів у році, що минає, зібрано на 3,4% більше. Отож, будемо при цукрі, м’ясі птиці, чиї виробництво активно нарощують, та вітамінах.

    Все так, але не зовсім.

    Томатний колапс

    На півдні України аграрії хапаються за голови: рекордно високий урожай помідорів, а також картоплі, кабачків та баклажанів їх зовсім не радує. Влітку, у розпал сезону, собівартість кілограма томатів становила 4 гривні, але перекупники давали фермерам лише 1 гривню 20 копійок. За такої ціни невигідно навіть витрачати пальне та амортизувати техніку, аби зібрати врожай. Простіше переорати поле разом з усім, що на ньому виросло. Або ж згодовувати городину худобі.

    Виходів із ситуації, що склалася, могло б бути два. Перший – не продавати продукцію одразу, а зберігати її до зими. Другий – вийти на зовнішні ринки збуту. Однак річ у тім, що в Україні відсутні великі спеціалізовані аграрні склади, які дозволили б зберегти овочі свіжими. Що ж стосується фермерських теплиць, то опалювати їх узимку газом за нинішніми тарифами рівнозначно банкрутству. Таким чином, українські аграрії, як і у позаминулому столітті, працюють із продукцією не цілий рік, а лише з весни по осінь, а вже взимку на ринок України виходять постачальники з Туреччини, Іспанії та Греції.

    Зрозуміло, що зимовий період для країн з теплим кліматом найбільш благодатний – вони не залежать від ціни на газ. До того ж імпортні продукти на українському ринку прижилися завдяки своїм конкурентоспроможним розцінкам. Окрім цього, мешканці невеликих міст та селищ України вважають за краще вирощувати овочі для «борщового набору» на особистих присадибних ділянках. Отже, у виграшному становищі в Україні – лише яблука та цибуля – ці товари обертаються на внутрішньому ринку, мандруючи з півдня до західних регіонів України.

    Ось так і виходить, що, зібравши багатий врожай, ми радше пустимо його на перегній, аніж навчимося зберігати свіжим чи переробляти. А наприкінці осені чи на початку зими на наш ринок зайде Туреччина або Іспанія і саме їхню економіку ми будемо збагачувати та розвивати. Однак доцільно поцікавитися, якими є наші власні позиції як експортера?

    Пробитися в Європу

    Якщо говорити про сільськогосподарську продукцію, яка йде за кордон, то протягом перших місяців 2016 року чiльне місце у структурі експорту посідала кукурудза. Її частка становила 13% усього експорту України. Головними покупцями української кукурудзи були Китай, Іспанія та Нідерланди. Кукурудза насамперед забезпечила і зростання експорту України до країн ЄС.

    Ще один український товар, який охоче купують у ЄС, – це соняшникова олія. Цей товар посiдає друге місце у топ-5 експортних позицій України. У загальній структурі експорту України частка соняшникової олії становить близько 11%. При цьому традиційно дуже багато соняшникової олії в Україні купує Індія, але цим продуктом також цікавилися Нідерланди та Іспанія.

    До топ-5 входить і пшениця, хоча на її частку припадає лише близько 4,4% всього українського агроекспорту, але саме пшеницю ЄС у нас багато не купує. Тому цей товар іде в Єгипет, який i раніше активно купував нашу пшеницю, але тепер додалися ще два нових великих покупці – Таїланд і Бангладеш.

    Крім зерна і соняшникової олії, Україна робить також ставку на експорт залізної руди та напівфабрикатів зі сталі.

    Однак повернімося до аграріїв та їхніх проблем. Після втрати російського сегменту збуту єдина альтернатива для українських виробників – просувати свій товар на інші зовнішні ринки. Це складно, бо ніші давно зайняті, проте кращого рішення просто не існує. Що мала б робити в даному разі держава, аби допомогти аграріям? Передусім добиватися збільшення квот на експорт з України.

    Підписана Україною Угода про асоціацію з ЄС дає нашим виробникам деяку надію, але не надто значну. За словами єврокомісара з питань торгівлі Сесілії Мальмстрем, за кордоном інтерес у першу чергу викликає українське зерно, мед та томати. Асоціація «Український клуб аграрного бізнесу» розширює цей перелік, зазначаючи, що станом на кінець вересня поточного року повністю було використано квоти на безмитний експорт продукції до ЄС за дев’ятьма групами сільгосптоварів. Це (окрім зерна, меду та томатів) кукурудза, цукор, солод, крупи та борошно, а також виноградний та яблучний соки.

    Водночас із цим українські аграрії вже встигли поскаржитися на той факт, що виділені для них Євросоюзом квоти – мізерно малі та мають радше символічний характер. Вирішення даної проблеми – за державою, адже у довгостроковій перспективі Україні варто відмовитися від ставки на власні сировинні ринки. Це робить її надто слабкою та залежною від рівня наповненості цих ринків і попиту на товар, які вони представляють.

    Що іще не зроблено?

    Однак справа не лише в квотах. Звинувачувати у наших проблемах Євросоюз, повноправним членом котрого ми поки що не стали, – найостанніша справа. Велика «персональна» проблема України – у відсутності інфраструктури для зберігання зібраних врожаїв та повноцінної переробної промисловості. Останню не розвивають через те, що чиновники не звикли закладати у свої рішення перспективу на завтра.

    Між тим країни, котрі роблять ставку саме на свої надра чи поля, відсутні в переліку розвинених країн світу. Україна поки що пасе задніх, так само, як це робить Росія, Казахстан, Узбекистан, Азербайджан, Гана, Венесуела та Бразилія. Здолати сировинну залежність можна лише одним-єдиним методом – дати поштовх власній переробній промисловості. Таким шляхом пішли після завершення Другої світової війни Німеччина, Японія, Південна Корея, Ізраїль. Цей самий досвід мали й Сполучені Штати після завершення війни за незалежність.

    Розвиток переробної промисловості – це не лише підвищення власного котирування на світовій арені, це ще й значно більший дохід, пов’язаний iз тим, що собівартість готової продукції є завжди вищою за ціну сировини, з якої її виготовлено. Однак підприємницька ініціатива в Україні якщо ще не вбита зовсім, то конає. Безкінечні дозвільні документи, непомірно високий податок на землю, грабіжницька політика НБУ щодо кредитування малого та середнього бізнесу, знищення банків, де зберігалися кошти підприємців, – ось ті чинники, котрі аж ніяк не сприяють виходу українських аграріїв на зовнішні ринки.

    Як бачимо, «всередині» будь-яке намагання вирватися з сировинної пастки, в якій глибоко засіла Україна, придушується, але й «ззовні» допомога (хоча б у вигляді розширення євросоюзівських квот) не надходить також. Топовим чиновникам простіше займатися перерозподілом іще не розподіленого в цій країні, аніж працювати на її перспективу. Із такими реаліями нас не врятують жодні врожаї. Їх усе одно забракне, щоб перекрити ту величезну прірву, яку являє собою економіка України.

    Михайло Поживанов,

    колишній народний депутат для «Главкома»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ