Росія: нація з пробірки та прокляття величчю

    Росія для росіян – це щось міфологічне, навіть метафізичне, сакральне. Те, чого самі росіяни ніколи й не бачили
    Президент Росії Володимир Путін заявив: «Кордони Росії ніде не закінчуються». Так він відповів на своє ж запитання: де закінчуються кордони Росії? І додав: «Це був жарт». Сталося це на церемонії вручення премій Російського географічного товариства обдарованим дітям. Цікава вийшла пожива для роздумів – як для
    • Борис Бахтєєв
    • 9 Сiчня, 16:50
    • Розсилка
    Злиденне населення Росії
    Злиденне населення Росії

    Росія для росіян – це щось міфологічне, навіть метафізичне, сакральне. Те, чого самі росіяни ніколи й не бачили

    Президент Росії Володимир Путін заявив: «Кордони Росії ніде не закінчуються». Так він відповів на своє ж запитання: де закінчуються кордони Росії? І додав: «Це був жарт». Сталося це на церемонії вручення премій Російського географічного товариства обдарованим дітям.

    Цікава вийшла пожива для роздумів – як для психологів. Путін, судячи з усього, дійшов до стадії «сам жартую – сам сміюся». Звернімо увагу: під час своїх перших двох каденцій він дуже жорстко контролював себе, свої слова і будь-які прояви своїх емоцій. Він був «людиною без обличчя» – у тому розумінні, що його обличчя під час публічних заходів ніколи нічого не виражало, на ньому не було жодної міміки, воно геть нічого не казало про те, що коїться в голові та в душі. Людину з таким обличчям можна хоч щодня зустрічати на вулиці й не впізнавати – от саме через відсутність будь-яких індивідуальних проявів.

    Після другого пришестя у президентське крісло відбулася різка зміна: інтернет переповнився фотографіями Путіна із вкрай емоційними виразами обличчя, причому емоції ці здебільшого виглядали вкрай ексцентричними, кумедними. Нині ж, схоже, Путін припинив контролювати й власні висловлювання, він більше не боїться бовкнути якусь дурницю. І справді, навіщо: небожитель, мало не божество, може собі дозволити верзти взагалі казна-що – підданці лише благоговійно проковтнуть. Або хоча б зроблять вигляд, що ковтають і не давляться – куди ж вони від того подінуться?

    Місяць тому російський президент виступив з ініціативою ухвалити «закон про російську націю». От і спробуймо поміркувати й щодо російської нації, й щодо російських кордонів.

    Про націю

    Взагалі-то, із таким самим успіхом Путін міг би запропонувати ухвалити закон про силу гравітаційного тяжіння – яку-небудь не таку, як у «клятих піндосів». Адже, попри всю свою «велич», російський президент не в змозі ухвалювати закони природи та суспільства. А формування націй – це об'єктивний процес та об'єктивний результат суспільної еволюції.

    Нації зазвичай виникають на тому етапі розвитку суспільства, коли в ньому стверджуються капіталістичні виробничі відносини. Тож Путін своєю пропозицією лише підтвердив те, що й без нього було очевидним: нинішня Росія перебуває на донаціональному, тобто докапіталістичному щаблі розвитку. На феодальному, простіше кажучи. На тому, якому й була притаманна така форма організації держави, як імперія. Знову ж таки еволюційні стрибки за командою вождя «алле-гоп!» у суспільстві не відбуваються, а відбувається лише поглиблення кризи, коли зростають суперечності між офіційно декларованим, підтримуваним офіційною пропагандою, та фактичним станом речей. Коли політика влади починає дедалі більше не відповідати тому реальному стану речей і реальним викликам.



    Не дав Путін відповіді й на запитання, яку націю він мав на увазі – етнічну чи політичну. Слово «російську» відповіддю на це запитання не є й узагалі невідомо, чи Путіну в принципі знайоме поняття політичної нації. Якби було знайоме, він, можливо, не поліз би «захищати етнічних росіян» у Україні, бо не вважав би українських етнічних росіян апріорі за тих, хто буцімто тільки й чекає, що на пришестя путінських танків.

    Тож погляньмо, з чого, з якого матеріалу Путін збирається ліпити невідомо що, але російське. Нині в Росії налічується 21 республіка, 1 автономна область та 4 автономних округи, створені за етнічною ознакою. При цьому республіки Кабардино-Балкарія, Карачаєво-Черкесія та Мордовія, а також Ханти-Мансійський автономний округ об'єднують по два народи, а Дагестан – кілька десятків. Прикметна деталь: два хоча й близьких, але різних народи – ерзянський та мокшанський – об'єднано під однією офіційною (наголошуємо: офіційною!) назвою «мордва». Порівняйте: «жидва», «татарва», «немчура».

    І ще прикметно: окупований Крим у Росії теж здобув статус республіки, тобто, відповідно до російської традиції, мається на увазі, що там є титульна нація. От цікаво, яка? Упосліджувані кримські татари? Українці, на чиї мовно-культурні потреби російська влада взагалі не звертає уваги? А чи це республіка для росіян на території, за версією РФ, самої ж Росії? Путін навіть не збагнув, що цим статусом республіки він підкреслює специфічність, окремішність окупованого Криму від «звичайної» Росії.

    Існує й чимало народів, що не мають у Росії своїх адміністративних одиниць – чи то внаслідок некомпактного проживання, чи то «так історично склалося».

    Історія входження всіх цих народів до російської держави є різною: скажімо, Тувинська Народна Республіка увійшла до складу СРСР і, відповідно, РРФСР на правах Тувинської АРСР лише 1944 року.

    Геть різними є мови корінних народів Росії. Перелічмо лише мови тих народів, що мають у Росії свої «суб'єкти федерації». Російська, осетинська й татська – це індоєвропейська сім'я. Адигейська та кабардино-черкеська – це адиго-абхазька сім'я. Кількадесят мов Дагестану, а також чеченська та інгуська – це нахсько-дагестанська сім'я. До речі, раніше ці дві мовні сім'ї разом із картвельською (найбільшою мовою якої є грузинська) об'єднували в одну кавказьку сім'ю, нині в російських джерелах існування кавказької мовної сім'ї спростовують. Чи не через те, що за новою класифікацією грузинська та абхазька мови виявляються геть неспорідненими? Але ходімо далі. Карельська, фінська, гірськомарійська, східномарійська, ерзянська, мокшанська, комі-перм'яцька, комі-зирянська, удмуртська, хантийська, мансійська, ненецька мови представляють уральську сім'ю. Евенкійська, бурятська, калмицька, чуваська, долганська, тувинська, якутська, хакаська, північноалтайська, південноалтайська, башкирська, карачаєво-балкарська, кумицька, татарська мови – алтайську сім'ю. Є мови, що представляють ескімосько-алеутську, чукотсько-камчатську та інші невеликі мовні сім'ї.

    Різними є народи Росії й за віросповіданням, а отже, й за традиціями. Більшість народів Росії сповідує християнство, здебільшого православ'я. Хоча, попри всі зусилля влади, чималою є кількість вірян протестантських конфесій. Ба більше: доводилося читати, що в Калінінградській області стрімко зростає кількість католиків, хоча етнічних поляків та литовців там майже немає. Пояснюють це з-поміж усього іншого ще й тим, що саме з тих країв є патріарх Кирил, і вельми поширеними є перекази про його тамтешню життєдіяльність. Чимало народів Росії сповідують іслам – як сунізм, так і шиїзм. Калмики та буряти є буддистами: до речі, доводилося зустрічати думку, що буряти – це насправді монголи, які опинилися по російський бік кордону, й тому їх просто назвали інакше – як із молдованами та румунами.

    Чи можна отак миттєво зліпити з усіх них єдину націю, та ще й невідомо, чи політичну, а чи ще якусь? Путін навіть не збагнув, що своєю пропозицією він констатував прикрий для нього факт: єдиної спільноти з розрізнених народів у Росії досі не склалося.

    Пригадаймо, як під час Другої світової війни було примусово депортовано чеченців, інгушів, калмиків, поволзьких німців, а їхні автономії було ліквідовано. А Путін же обожнює саме той період історії, хіба не так? Що ж, Сталін теж «ліпив націю».

    Пригадаймо, як 1940 року Карельську АРСР було відокремлено від РРФСР і перетворено на Карело-Фінську РСР. Тоді ж відбувся ще один факт: карельську мову було оголошено такою, де писемність «не прижилася», й виведено з офіційного вжитку, її викладання будь-де було припинено. Натомість другою офіційною мовою в «Карело-Фінляндії» стала фінська. 1956 року Карело-Фінську РСР було позбавлено статусу союзної республіки й знову приєднано до Росії та перейменовано на Карельську АРСР – уявіть собі щось подібне, скажімо, у США, – але карельській мові так і не повернули її статус. Лише після розвалу СРСР карельську мову було офіційно реабілітовано.

    Це були події радянських часів. А чеченські війни із вщент зруйнованими містами й десятками тисяч загиблих сталися вже у «незалежній» Російській Федерації. Тож тепер чеченці мають відчувати себе однією нацією з росіянами? Де-факто Чечня вже давно перетворилася не на складову Росії, а на напівнезалежний протекторат, причому дедалі менше зрозуміло, хто з них насправді чий протекторат.

    Згадаймо неймовірні зусилля для «замирення» Татарстану 1990-х років; Татарстан і нині володіє де-факто особливим статусом. Згадаймо, як у 90-х був потужний рух за незалежність у Карелії. Донині незалежницькі настрої є досить сильними у Якутії. Чимало чого ми просто не знаємо. Відомий російський тревел-блогер Варандей, кілька разів відвідавши російську Крайню Північ, неодноразово писав про потужні антирадянські й антиросійські настрої серед ненців, у різних дописах зазначаючи: більшість ненців і сьогодні користуються своєю мовою – й усною, й письмовою, ненці – один із лише двох (поряд із тувинцями) корінних народів Росії, яким не вдалося нав'язати «загальноросійські» прізвища на «ов», «єв» або «ін». У його матеріалах неодноразово зазначено: ненці нагадують йому західних українців, бо є такими самими трудівниками-власниками, що звикли самоорганізуватися без участі, а то й усупереч участі держави й не сприймають державного тиску. (Узагалі ж, за дописами Варандея останніх двох років можна дуже чітко відстежити, як у свідомість толерантної, мислячої й освіченої людини крок за кроком заповзає російська пропаганда. Як поряд із тегом «Україна» раптом з'являються теги «Новоросія» та «Малоросія» – із сором'язливою позначкою, що це «історичні області нинішньої України». Хоча, можливо, річ просто в побоюваннях бути звинуваченим в екстремізмі?)    

    ...За 8 років між переписами населення в Росії 2002-го та 2010 років кількість людей, що визначили себе як астраханських татар, зменшилася на 99,65%! Народ практично зник. Як? Дуже просто: їх усіх «переконали», що вони – «просто татари». Асимілювали. Аналогічні переконання поширені в Росії й щодо кримських татар, зокрема й серед представників окупаційної адміністрації – мовляв, навіщо дбати про татарську самобутність ще й у Сімферополі, коли є Казань? Того, що кримські та казанські татари (а ще сибірські, астраханські та інші) – це різні народи, більшість росіян просто не здогадується.

    За часів, коли Росією керує Путін, з її складу зникло шість «суб'єктів федерації» – автономних округів: 2005 року – Комі-Перм'яцький, 2007 року – Евенкійський, Корякський та Таймирський Долгано-Ненецький, 2008 року – Агінський Бурятський та Усть-Ординський Бурятський. Замість перших п'яти з цих автономних округів тепер просто округи у складі Пермського, Красноярського, Камчатського та Забайкальського країв. Усть-Ординський Бурятський автономний округ було просто включено до складу Іркутської області на правах кількох звичайних районів – просто ліквідовано. Додаймо до того: поняття «просто округу» в російській конституції не міститься. Така от національна політика.

    Про федерацію

    Чимало було написано про те, що велетенські розміри території Росії вкупі з украй низькою щільністю населення неможливо утримувати разом інакше, як за умов жорсткої централізованої авторитарної влади. Інакше кажучи, неможливо утримувати ненасильницьким шляхом, не шляхом примусу. Насправді й Сполучені Штати Америки, й Канада мають площу території, що менш ніж удвічі поступається російській. Але ані в цих країнах, ані також у дуже великих за територією Австралії, Бразилії, Індії авторитарного централізованого правління немає – й нічого страшного. Усі ці країни є поліетнічними, але в жодній з них нікому й на думку не спадало запроваджувати націю «височайшим» наказом: політичні нації в усіх цих країнах є фактом. Усе залежить не від форми, а від змісту, від характеру керування державою. Зауважмо: всі перелічені держави мають федеративний устрій. Росія теж зве себе федерацією, але чи є вона реально такою, тим паче за умов жорсткого централізованого правління? Чи може взагалі держава, де все вирішує верховний правитель, бути реальною федерацією? Запитання суто риторичні.

    Про справжній характер російської держави свідчить бодай один факт – наявність федеральних округів, до складу яких і входять «суб'єкти федерації». Самі по собі федеральні округи при цьому мають виключно призначувану з Москви владу (й до того ж не є передбаченими конституцією РФ), жодних виборів на рівні федеральних округів не відбувається. З погляду теорії держави та права, абсолютний нонсенс – проміжна ланка між «суб'єктами федерації» та самою федерацією, причому ланка, що не має жодних федеративних ознак. Та й законодавство Росії не містить ніяких широких повноважень для «суб'єктів федерації». Російська «Вікіпедія» ставить федеральні округи в один ряд із економічними та військовими округами. Але ж військова сфера в будь-якій федерації – це саме та сфера, де «суб'єкти» передають увесь свій суверенітет до центру, це – виняток із федеративних відносин! Та й, зрештою, просто вузька, галузева сфера, тоді як федеральні округи є повноцінними адміністративно-територіальними одиницями. Що ж до економічних округів, то вони є суто планувально-розрахунковими одиницями й не мають ані офіційного статусу, ані тим паче керівних посад, вони існують лише на папері, у статистичних зведеннях.

    Ще один красномовний приклад: Ненецький автономний округ – «суб'єкт федерації», Архангельська область – «суб'єкт федерації», при цьому Ненецький автономний округ входить до складу Архангельської області. Та сама історія з Ханти-Мансійським та Ямало-Ненецьким автономними округами – вони входять до Тюменської області. Як вам це: рівноправні «суб'єкти федерації», один з яких входить до складу іншого й підпорядковується йому?

    Лише Чукотський автономний округ до складу жодного іншого «суб'єкта федерації» не входить. Зауважмо принагідно: залишилися ті й саме ті автономні округи, де частка корінного населення є найменшою; ті округи, де частка корінного населення була великою, саме їх і було ліквідовано.

    Навіть «губернаторів» у російських «суб'єктах» від 2006-го до 2011 року не обирали – їх призначав президент, що для федеративного устрою держави є неможливим.  

    Чимало росіян переконані: сама наявність створених за етнічною ознакою автономій – це і є доказ федеративного устрою їхньої держави. Втім, національні автономії зустрічаються і в унітарних державах, як от Аландські острови у Фінляндії, Гренландія та Фарерські острови в Данії, Шотландія у Великій Британії, Каталонія, Країна Басків та Галісія в Іспанії. Ба більше: у федеративній Канаді автономне утворення Нунавут має статус території, а не провінції, тобто «суб'єктом федерації» не є.  

    І про кордони

    Але погляньмо на проблему під іншим кутом зору. Однією з умов формування нації є наявність високого рівня комунікації всередині суспільства. Отут і спробуймо поставити запитання: чи багато жителів, скажімо, Чити бодай раз у житті бувало в Москві? А жителі маленьких міст Забайкальського краю, якої-небудь Борзі, приміром? І зовсім уже зухвале запитання: чи багато жителів тієї ж Чити бодай раз у житті бувало в Тамбові, або в Калінінграді, або у Краснодарі? А чи багато жителів Тамбова хоч коли-небудь бувало в Читі?

    Зрозуміло, цифри у відкритих російських джерелах ви навряд чи знайдете. Але є непрямі дані. У багатьох джерелах можна знайти згадки про modus vivendi жителів віддалених північних та східних регіонів Росії (та й не лише їх, а взагалі багатьох росіян): протягом цілого року вони збирають гроші, аби у відпустку поїхати на тепле море. Причому «море» – це з рівним успіхом може бути й російське узбережжя Кавказу, й захоплений Крим, і Туреччина, й Єгипет. Виїздити зі своїх ведмежих кутів частіше, ніж раз на рік, вони не мають можливості – й довго, й дорого. Туристичні подорожі по Росії просто не вкладаються в цей графік.

    У російській блогосфері доводилося зустрічати, як автори дописів захищають усталений порядок, коли юнаків забирають до армії якомога далі від постійного місця проживання: мовляв, хай хоч Росію побачать. Звісно ж, цілий рік перебуваючи на огородженій колючим дротом території військової частини, та ще й не володіючи своїм часом і не маючи змоги чинити за власним бажанням, навряд чи можна побачити так уже багато.

    Власне, років із десять тому автор спитав свого колегу, що певний час жив у російському Хабаровську: чи часто жителі цього міста бувають у Москві? Колега, не вагаючись, відповів: «80% ніколи не бували».

    Американці та канадці відомі як дуже мобільні, недаремно у США літаки жартома звуть повітряними трамваями. Росіяни – переважно домосіди, такою є усталена традиція, або, як тепер кажуть, «скрепа». Та й рівень життя у «великій» Росії не сприяє великій мобільності. Кількість росіян, котрі на власні очі бачили всю територію своєї країни, є мізерною – навіть серед російських тревел-блогерів, судячи з їхніх матеріалів, зустрічати таких не доводилося.

    Що з того виходить? А виходить те, що росіяни знають свою власну країну з екранів телевізорів. Не реальну країну, а пропагандистські її образи. Росія для росіян – це поняття суто зі сфери геополітики, таке ж, як Америка, Євросоюз, Китай. Це не щось реально бачене, реально знане й реально відчуте. Росія для росіян – це щось міфологічне, навіть метафізичне. Щось сакральне. Щось із «вищих сфер», що не має безпосереднього стосунку до реального життя. Й коли патріарх Кирило у своїх публічних виступах не згадує ані про Бога, ані про Ісуса Христа, ані про Христові заповіді, а закликає вклонятися «святій Русі», мов божеству, – він просто чітко формулює й висловлює уявлення пересічного росіянина про те, чим є Росія. 

    Росіяни так і не переступили той щабель суспільного розвитку, коли первинна самоідентифікація людей – «тутешні». Або «тутешні, підданці російського царя». За таких умов кремлівська влада, армія та інші атрибути держави – саме держави, а не країни – стають чи не єдиним чинником, який тримає разом цю сукупність локальних і суто локальних суспільств. Що об'єднує Туву з Дагестаном, а Читу з Калінінградом? Кремлівська влада й більше нічого. Кремлівська влада – це і є Росія. Країна та держава, суспільство та влада є тотожними.

    Кордони, межі Росії в розумінні самих росіян – це теж річ, що є не об'єктивно зумовленою, а цілком довільною: сьогодні вони такі, а завтра взяли й розширилися, й те, що опинилося всередині них, одразу стало Росією. Росією може бути все, що завгодно, будь-яка територія, безвідносно до того, хто її населяє.

    Тут було б дуже доречно нагадати: подібний спосіб життя існував в Україні на Донбасі; за різними оцінками, від 70% до 80% жителів цього регіону ніколи не виїжджали за його межі. Ці люди не знали й не знають ані України, ані Росії – от тому й стали легкою здобиччю для тупої, за великим рахунком, кремлівської пропаганди. Вони не мали власного досвіду, який міг би або підтвердити, або спростувати цю пропаганду. Донбаські «тутешні» забажали російського, а не українського, царя: про поняття нації тут і близько не йшлося.

    Змальована ситуація консервує суто середньовічний менталітет, суто донаціональні уявлення про країну та державу: «Території, що платять данину російському цареві, – це і є Росія. І що тих територій буде більше, то більше буде данини, то багатшою Росія ставатиме». Не «Путін править там, де Росія», а «Росія – це там, де править Путін». Причину та наслідок змінено місцями – тільки й усього.

    А ще такий погляд на світ консервує суто екстенсивні, докапіталістичні способи розвитку економіки й здобуття омріяної заможності. Способи, яких у сьогоднішньому світі не існує. 

    Будь-який національний чинник у такій системі координат не має жодного значення, для нього тут немає жодного місця. Усі ці суспільні та державно-суспільні відносини – з тієї епохи, коли поняття нації просто не існувало.

    Головне ж – Путін у цьому, як і в усьому іншому, не був винахідником. Майже сто років тому Кемаль Ататюрк «ухвалив»: усі, хто живе на території Туреччини, є турками. Й це була одна з найфундаментальніших помилок Ататюрка – щоправда, поняття політичної нації тоді ще не було загальновживаним. Відгомін цієї помилки відчувається й тепер: нерозв'язаність курдської проблема стала однією з перешкод, через які Туреччину так і не було прийнято до ЄС – не єдиною перешкодою, але однією з головних; розчарування у Європі й зневіра долучитися до неї сьогодні, на наших очах ведуть до сповзання країни в авторитаризм. Утім, путінській Росії це не загрожує: й дистанціювання від Європи, й сповзання в авторитаризм у Росії давно вже відбулися. Далі вже й нема куди...

    Борис Бахтєєв, для «Главкома»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ