Станіслав Желіховський Кандидат політичних наук, експерт-міжнародник

Як виглядає розстановка сил у світі у новій глобальній кризі

Людство знову відходить від більш прогнозованого світового устрою й занурюється у нову глобальну кризу

Після завершення затяжного міжблокового протистояння, коли світова спільнота лише у перше відносно мирне десятиліття мала можливість «перевести подих» від загрози тотальної руйнації, яка у повоєнну добу перманентно нависала над людською цивілізацією, на початку XXI століття знову стала перед лицем нової конфронтації як у регіональному, так і у глобальному вимірах.

Такі події як: терористичні акти ісламістської організації «Аль-Каїда» (11 вересня 2001 року) на території Сполучених Штатів Америки й воєнні кампанії у відповідь в Афганістані та Іраку, затяжна Друга чеченська війна на території Північного Кавказу, російсько-грузинська війна (невід’ємна складова усієї кавказької авантюри Росії зі спроб виходу до близькосхідного регіону), — лише перші ознаки кризи, яка, набуваючи нових обертів, може мати місце у найближчому майбутньому. І кількість гравців, з наявними чималими геополітичними апетитами, зброєю і ресурсами, перманентно зростає.

З огляду на зазначене, важливо знати, які потенційні сили світової політики можуть бути залученими до глобальної кризи, яка, за багатьма ознаками, стає все більш невідворотною. А наслідки, які за цим слідуватимуть, точно будуть руйнівними для усього людства.

США і Захід перед новими викликами

За весь період першої «холодної війни» кількість союзників Вашингтону і Москви була приблизно однаковою і майже не змінювалась протягом усього періоду міжблокового протистояння. Єдиними змінами, які відбулися в плані залученості країн-учасників, що вплинуло на співвідношення сил, — це були три розширення НАТО (1952, 1955, 1982 рр.) та китайсько-радянський розкол (1960 – 1989 рр.). В обох випадках у політичному плані послабило соціалістичний блок. А поступова деградація економічного життя в Радянському Союзі та його сателітах — стала головним каталізатором краху того ладу, що і так з самого початку був приречений на провал.

Однак, після завершення міжблокової конфронтації на початку 1990-х рр., через фактичний занепад східного блоку, говорити про якісь паритет і прогнозованість не було сенсу, адже Захід на чолі зі США, здобувши абсолютну перемогу у «холодній війні», отримав повний карт-бланш на розширення свого впливу не лише на треті країни світу, а й на держави колишнього соціалістичного табору. І більшість з таких країн, одразу після краху авторитарних комуністичних режимів, визначилися зі своїм зовнішньополітичним орієнтиром — на зближення з країнами НАТО та ЄС.

Саме тому, на початку XXI століття геополітичний вектор світової політики вже не був обмежений якимось конкретним блоком, а, сконцентрувавшись в ліберально-центристській парадигмі світового порядку, швидко розширився до глобального масштабу, коли практично не залишилось реальних потуг, які мали б можливість не рахувалися із думкою США. Навіть згадані вище терористичні атаки на території США не дали змоги серйозно послабити останніх. Ба більше,  цими діями згуртували увесь цивілізований світ проти тероризму та релігійного фундаменталізму.

Не буде применшенням твердження, що саме трагічні події на зламі століть додали неабиякої впевненості державам-членам НАТО на чолі зі США у необхідності збереження блоку, запустивши процес змін у військовій, політичній та організаційній сферах.

Як показав сучасний порядок денний, продовження існування та подальше розширення Альянсу було недаремним. Зростаюча роль Російської Федерації (про що мова піде далі), країни-правонаступника СРСР, як геополітичного центру сили з сильними реваншистськими настроями, з супровідними цьому вторгненням у сусідні країни й авторитарним стилем правління у самій РФ, — дало недвозначні сигнали західним урядам щодо розуміння того, що НАТО й надалі потрібно розвиватися в якості гаранта безпеки усього євроатлантичного простору.

Від початку 1990-х рр. відбулося кілька розширень НАТО, і, що важливо, за рахунок колишніх країн-сателітів Москви. А отже, політичний, економічний й культурний потенціал Заходу став більш потужніший ніж у минулому столітті.

Однак, варто визнати, що трансатлантичний союз демократичних держав опинився перед лицем нових викликів, зокрема щодо відсутності тієї одностайності, яка мала місце у роки «холодної війни» й на чому намагаються грати й використовувати на свою користь країни, які не мають наміру розділяти західні цінності.

Так, останнім часом, в євроатлантичному блоці існує тенденція деяких держав до певного роду відмежування себе від американоцентричної моделі розвитку. Це стосується, зокрема, країн «старої» Європи.

Приміром може служити така держава-локомотив європейської політики як Німеччина, яка останнім часом має все більше розбіжностей у поглядах зі Сполученими Штатами, зокрема щодо будівництва через дно Балтійського моря другої гілки газопроводу «Північний потік». Так, канцлерка Ангела Меркель не раз виражала стурбованість «агресивною політикою США» щодо російсько-німецького проєкту.

Навіть після того, як 20 грудня 2019 року президент США Дональд Трамп підписав закон про оборонний бюджет США на 2020 рік, який передбачає, зокрема, санкції проти компаній, що беруть участь у будівництві газопроводів «Північний потік-2» і «Турецький потік», А. Меркель під час візиту до Москви 11 січня 2020 року на спільній прес-конференції з Володимиром Путіним заявила,  що спорудження газопроводу «Північний потік-2» потрібно довести до кінця.

Іншим прикладом може служити Франція, де молодий і амбітний президент Еммануель Макрон із самого початку виступав за реформування та зміцнення європейського проєкту. А тверда його позиція під час першої зустрічі з В. Путіним, коли лідер Франції розкритикував Росію за її дії як на міжнародній арені, так і у внутрішньодержавному житті, — вселяла надію на порятунок вільного світу від знахабнілого авторитарного агресора.

Однак, за два роки з моменту отримання Макроном президентських повноважень, у Французькій Республіці сталися події, які схоже підірвали впевненість соціал-ліберала у своїй правоті. Так, наприкінці 2018 році по всій країні прокотилася хвиля масових протестних акцій руху «жовтих жилетів», до яких могли бути причетні російські спецслужби.

Чи то через страх перед можливим вибухом керованого Кремлем хаосу, чи то через бажання відкусити шматок електорального пирога в своїх потенційних опонентів, проте у риториці французького лідера останнім часом простежуються нотки критики на адресу західних союзників й неприховане прихильне ставлення до сучасної РФ та її лідера. Відома заява про те, що НАТО переживає «смерть мозку», вислови, що Європа стоїть на краю прірви і віра у те, що остання має простягатиться «від Лісабона до Владивостока» — є підставами вважати, що Франція за президентства Макрона не надто надійний партнер, зокрема і для України.

Не вселяє надію й процес виходу Великої Британії зі складу Європейського Союзу. Чітку відповідь на питання, які наслідки Brexit матиме у майбутньому, — наразі важко надати. Проте прецедент такого дезінтеграційного процесу може залишити недобрий відбиток в історії ЄС. І приклад такої «панацеї» від усіх політичних і економічних негараздів може бути використаним іншими країнами-членами, що буде ослабленням і занепадом об’єднаної Європи.

Різні погляди на європейську політику, чи то енергетичну, чи то безпекову, без перебільшення, можуть знівелювати західний союз держав, що буде доволі вигідною ситуацією для Москви. А вихід деяких країн зі складу ЄС або НАТО, з вірогідним послабленням зв’язків зі США і іншими демократичними державами, може призвести до фрагментації Заходу й різновекторності політико-економічного життя його невід’ємних частин.

Пробудження «російського ведмедя»

Не виключено, що «війна з тероризмом» від початку 2000-х рр. відіграла не останню роль у наданні можливості Росії, не будучи у головному центрі уваги зовнішньої політики США, скористатися нагодою для просування своїх геополітичних амбіцій та відновлення себе у якості центру сили, який Москва втратила на початку 1990-х рр.

Після російського економічного зростання, причиною чого став, перш за все, продаж вуглеводнів, усвідомлення можливої затяжної війни США і союзників зі світовим тероризмом, розширення НАТО з підступом до російського державного кордону та ціла плеяда «кольорових» революцій на пострадянському просторі (Грузія, Україна, Киргизстан, тощо), які російське керівництво сприйняло вкрай негативно, — дали поштовх путінському режиму задуматися над поверненням у велику геополітичну гру. 

Саме через перелічені обставини, які можна вважати головними, проте далеко невичерпними, Володимир Путін у посланні до Федеральних Зборів (2005 рік) назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою століття». А вже 10 лютого 2007 року очільник РФ на 43-й Мюнхенській конференції з безпеки виголосив свою відому промову, яка була присвячена однополярності сучасної світової політики та бажанню перетворити Росію на один з її полюсів.

Не дивно, що наслідком перерахованих вище обставин, а також після відмови країнами-членами НАТО на Бухарестському саміті у квітні 2008 року надати План дій щодо членства Україні і Грузії, стало свого роду «розв’язанням рук» Москві щодо проведення більш агресивної зовнішньої політики по відношенню до своїх сусідів. Так, вже через кілька місяців після саміту НАТО, російська влада розв’язала війну у Грузії, наслідком чого була окупація її територій, а 2014 року Кремль здійснив збройну агресію проти України, що також супроводжувалось окупацією та анексією територій, а війна й досі знаходиться у гарячій фазі.

З огляду на явні ознаки прояву російського реваншизму та на негативну на це реакцію Заходу (зокрема через санкційний режим), період останнього десятиліття по-праву можна назвати початком нового міжблокового протистояння. А після того, як Росія почала провадити ціленаправлену ворожу діяльність проти демократичних країн (втручання в американські президентські вибори, отруєння сім’ї Скрипалів на британській території, тощо), вирило ще більшу прірву. 

Сучасне протистояння почало переходити навіть до гострої фази у більш глобальному вимірі. Так, після припинення дії Договору про ліквідацію РСМД, деякі представники європейського політикуму почали задумуватися над створенням європейської системи протиракетної оборони (ПРО). На це вкрай жорстко відреагував В. Путін, який, під час виступу із щорічним посланням до Федеральних зборів (20 лютого 2019 року), пригрозив розгорнути нові ракети, що можуть уразити «командні пункти» в інших країнах.

Хоча вільний світ у цілому гостро реагує на агресивні дії російського керівництва, однак зазначена часом діаметрально протилежна позиція деяких його країн (яка має тенденції до посилення) по відношенню до сучасної геополітики, враховуючи російське питання, наносить шкоди сучасному світоустрою. Послаблення єдності може призвести до того, що «російський ведмідь» не лише повністю вилізе зі свого «барлогу», а й почне тупцювати по всім тим, хто траплятиметься на його шляху. І зупинити його вже буде надто складно.

Туреччина — «міст» між Заходом і Сходом

Традиційно півострів Мала Азія або Анатолія ще з давніх-давен відігравав роль своєрідного природного зв’язку між Європою та Близьким Сходом. Адже протоки Босфор і Дарданелли є досить невеликими ділянками водного простору, який розділяє Європейський та Азійський континенти та сполучає Чорне і Середземне моря, а тому може бути контрольованим тією чи іншою країною у відносно сконцентрованому ареалі.

Тисячі років за територію, де знаходиться сучасна Турецька Республіка, велася боротьба за контроль над півостровом. Греки, римляни, візантійці, османи, росіяни — далеко не повний перелік бажаючих отримати під своє управління Малу Азію.

Тож не дивно, що сучасна Турецька Республіка, яка у 1923 році виникла на уламках Османської імперії, у часи «холодної війни» й після неї продовжила відігравати одну з ключових ролей на порубіжжі Заходу і Сходу. Після завершення Другої світової війни, коли доволі швидко стало зрозуміло, що нової конфронтації не уникнути, питання приналежності Туреччини до одного з таборів було одним з головним на порядку денному нових повоєнних реалій.

На щастя і для Туреччини й для західного блоку, Вашингтону вдалося доєднати Анкару до своєї орбіти і остання продовжила провадити процес «вестернізації», започатковану першим президентом Мустафою Кемалем Ататюрком, долучившись до доктрини президента США Гаррі Трумена про зовнішньоекономічну допомогу. А приєднання Туреччини у 1952 році до блоку НАТО відклало реалізацію амбіцій Москви, яка теж воліла переманити Республіку на свій бік, на довгі десятиліття.

Навіть після відходу в минуле біполярної системи міжнародних відносин, Туреччина довгий час залишалася надійним союзником Заходу. Наприклад, американська авіаційна база Інджирлік була однією з головних опор союзників у воєнних кампаніях в Перській затоці, Афганістані, Іраку та Сирії. А ядерна зброя, яка була розміщена на території бази в часи «холодної війни» і яка, згідно офіційних заяв, після її завершення була вивезена з території Туреччини, насправді все ще, за деякими даними, до середини 2010-х рр. залишалася на базі.

Однак після спроби у 2016 році державного перевороту в Туреччині, у якому турецька влада звинуватила духовного лідера Фетхуллаха Ґюлена та в зв’язку з арештом в Туреччині у 2018 році американського пастора Ендрю Брансона, відносини між Вашингтоном і Анкарою різко зіпсувалися. Не є теплими відносини між Туреччиною та Європейським Союзом, з огляду на невдоволеність очільника країни Реджепа Таїпа Ердогана затягуванням процесу євроінтеграції. Тож останнім часом, після похолодання у відносинах із Заходом, спостерігається покращення стосунків Анкари з Москвою, що, варто зазначити, є недоброю тенденцією. Адже вочевидь вигідне географічне розташування Туреччини робить регіон привабливим для будь-якого геополітичного центру.

Не зайвим буде зазначити, що Турецька Республіка є надважливим партнером й для України. Саме через цю країну пролягає зазначений вище шлях з Чорного до Середземного морів, що є вкрай важливо для політичної та торгово-економічної сфери Української держави. Тому питання стабільності Анкари щодо її зовнішньополітичного позиціювання має надзвичайну вагу як для світу, так і для Києва.

Проте, у Чорноморському регіоні Туреччина відстоює свої власні національні інтереси, не надто рахуючись з Україною. Так, звичайно, офіційна Анкара визнає територіальну цілісність нашої держави й неодноразово засуджувала анексію Кримського півострову Росією. Але факт цинічного порушення РФ норм міжнародного права не став серйозною перешкодою для реалізації газопроводу «Турецький потік», який має на меті на пряму доставляти російський газ до території Турецької Республіки в обхід України (через що офіційний Київ може недоотримувати близько 450 млн доларів США) і першу гілку якого 8 січня 2020 року урочисто було відкрито турецьким та російським лідерами.

Навіть санкції, які наприкінці 2019 року були накладені США проти компаній, які його будували, не стали на заваді відкриття, чим зайвий раз було підкреслено зближення на даному етапі Росії і Туреччини. Та й загалом зазначене вказало на існування самого факту конкурентної боротьби між зацікавленими домінантами за трансконтинентальний «міст», яким є півострів Мала Азія.

Китай — новий претендент на світове панування

Окрім непропорційного співвідношення сторін нової конфронтації, можна зазначити й про існування більш ніж двох блоків нової геополітичної реальності. Тут важливо виділити Китайську Народну Республіку, яка також не бажає миритися з політичним та економічним домінуванням на земній кулі інших великих держав. Однак, навряд чи офіційний Пекін почне активно залучатися до конфронтації між Вашингтоном та Москвою, особливо на боці когось із них, адже він економічно та енергетично з ними пов’язаний, й скоріше за все Китай поки що займатиме відносно очікувальну позицію.

Аналізуючи політику КНР на міжнародній арені, можна помітити, що поведінка Піднебесної помітно відрізніться від тієї ж російської. Якщо Москва часто любить «рубити з плеча», задіюючи мінімум прагматизму у відносинах з іншими центрами тяжіння, Пекін провадить свою зовнішню політику набагато виваженіше.

Яскравим прикладом може слугувати надання послуг посередника між США та КНДР. На перший погляд може здатися, що це всього лише бажання посприяти своєму сусіду-союзнику, Північній Кореї, у виході із повної політичної та економічної ізоляції. Проте,  це не зовсім так.

Головним інтересом у примиренні Пхеньяну з Вашингтоном та Сеулом, є давно забута комуністична ідеологія. Знаючи про гіркий досвід краху східного блоку у часи «холодної війни» та розуміючи, що нішу досі ніхто не зайняв, КНР, як найбільш впливовий гравець у Східній Азії та головна ідеологічно підкована потуга регіону, не має бажання повторити долю СРСР. А для того, щоб комуністична парадигма була привабливою для інших країн, вона не повинна асоціюватися з війною та репресіями.

Тому, бажання вивести КНДР із «мракобісся», яке кидає тінь на комуністичну ідеологію в цілому, стимулює Китай бути активно залученим до вирішення корейського питання. Адже якщо Пхеньян буде дотримуватися того шляху, який свого часу проклав для себе Китай (побудова держави за соціалістичною моделлю, однак на ринкових засадах) — це назавжди знищить рудименти, з якими держави комуністичного толку асоціюються серед світової спільноти.

Важливо виділити й найголовнішу зброю КНР — економічну могутність, що з кожним роком все більше зростає. Окрім безлічі проєктів, які Китай реалізує на регіональному рівні, варто виділити найбільш амбітну й глобальну ініціативу Пекіна — «Один пояс, один шлях».

Цей відносно новий проєкт, який був запропонований головою КНР Сі Цзіньпіном у 2013 році, має на меті притягнути  велику кількість країн та компаній у свою орбіту, відродивши давню торгову артерію, якою колись був Великий шовковий шлях. А це може посилити вплив над трьома континентами, без використання іноземних інтервенцій, що так полюбляють інші глобальні гравці, підкреслюючи тонкість гри Китаю за лише йому достеменно зрозумілими правилами.

Україна зі свого боку, враховуючи непогане географічне розташування, також може бути цікавою для КНР. Однак українському керівництво варто діяти якомога виваженіше, щоб не потрапити в залежність від Пекіну, особливо у фінансовому вимірі, а намагатися досягнути паритетності у двосторонніх відносинах з максимальною вигодою для нашої держави.

Тим не менше, зазначене наочно демонструє, що світ все більше відходить від моно- та біполярності, й Китай має усі шанси стати ще однією вагомою домінантою світового політико-економічного життя. І у випадку розпалу нової глобальної кризи з Піднебесною не можна буде не рахуватися.

Близький Схід — місце зустрічі усіх головних гравців

Досить різнорідними є такі частини світу, як Близький Схід. За останні двадцять років регіон неодноразова потрапляв у фокус міжнародної політики, однак з кожним разом кількість гравців, зацікавлених у транзитних можливостях та багатому на вуглеводні ареалі, щоразу зростає.

Попри наявні позитивні особливості, регіон Близького Сходу є досить нестабільним у безпековому вимірі, як через, зокрема, достатньо нестабільну внутрішньополітичну ситуацію у тій чи іншій країні, так і через наявність джерела радикального ісламізму («Аль-Каїда», «ІДІЛ», «ХАМАС», «Хезболла» тощо), що не має кордонів у сучасному світі.

 Наведені фактори відіграли немалу роль у військових інтервенціях, особливо від початку XXI століття, що й надає, в кінцеву підсумку, регіону Близького Сходу статус потенційного кандидата на місце перетину інтересів впливових акторів сучасності.

З огляду на зазначене, вже станом на зараз можна виділити три хвилі близькосхідної кризи (кожна припадає приблизно на десятиліття), яка, враховуючи збільшення кількості учасників, може перетворитися на глобальну:

1. «Війна проти тероризму» — ряд військових операцій США та їх союзників (серед який і Україна), ініційованих президентом Джорджем Бушем-молодшим у країнах Близького Сходу (Афганістан, Ірак), як відповідь на дії терористичної організації «Аль-Каїда» в американських містах.

Хоча війна триває й досі, однак найбільш активна фаза припадала саме на перше десятиліття XXI століття й головною її ознакою було те, що кампанія не була ознаменована конфронтацією глобальних учасників. Адже США на той час все ще зберігали своє монопольне становище у світі, яке отримали після завершення «холодної війни», й такі країни як Росія на початках навіть виступали на боці Вашингтону та НАТО.

2. «Арабська весна»серія масових вуличних протестів і повстань, які вибухнули у 2010 – 2011 рр. в ряді країн Арабського світу (Туніс, Алжир, Ліван, Єгипет, Ірак, Лівія, Сирія та ін.), незадоволених політикою диктаторських режимів, заснованих ще в епоху «холодної війни».

З огляду на серйозні геополітичні зміни в арабських країнах, які за цим слідували, а також враховуючи дещо послаблене становище США на міжнародній арені, Близький Схід почав перетворюватися на арену зіткнення різних сил. Найбільш яскравий приклад — громадянська війна в Сирії, де, окрім США та ряду союзників, в конфлікт втрутилась така країна як Росія, яка допомогла (на відміну від змін, приміром, влади у Лівії чи в Єгипті) зберегтися режиму Башара аль-Асада.

Свою гру в конфлікті почала грати й Туреччина, для якої найбільш болючим є курдське питання і яка, у розрізі цього, не надто рахується з інтересами союзників по НАТО. Тобто вже під час другої хвилі ситуація на Близькому Сході має ознаки глобальності.

3. «Криза в Перській затоці» — напружене політичне, дипломатичне і військове протистояння між Іраном та союзними, з одного боку, і США та їх союзниками з іншого. Причиною загострення став вихід  офіційних Тегерану і Вашингтону з ядерної угоди «Спільний всеосяжний план дій».

Найбільшого піку конфронтація досягла 3 січня 2020 року після того, як у Багдаді, через кілька днів після нападу в іракській столиці на посольство США, під час авіаційних ударів американських збройних сил було ліквідовано генерал-майора і командувача спецпідрозділом «Аль-Кудс» в складі Корпусу вартових Ісламської революції (КВІР) Касема Сулеймані. Зі свого боку КВІР запустив ракети класу «земля-земля» по американській авіаційній базі в іракському Айн-аль-Асада у відповідь на ліквідацією ЗС США іранського військового стратега.

Так трапилось, що Українська держава однією з перших потрапила у вир здавалося б далеких від її кордонів подій, з трагічними наслідками як для своїх, так і для іноземних громадян. Так, 8 січня 2020 року, біля Тегерану було збито літак Boeing-737, що належав авіакомпанії «Міжнародні авіалінії України». Загинули усі, хто перебував на борту (176 осіб). А це надає додаткових підстав говорити про глобальний характер кризи, яка «Дамокловим мечем» нависає над людством.

Саме зазначена третя хвиля, враховуючи тенденцію на збільшення кількості глобальних гравців під час двох попередніх, може стати полем битви значної їх кількості. 

Так, окрім США і союзників з-поміж країн Заходу та держав регіону, долучитися до конфлікту може та ж таки Росія, для якої Ісламська Республіка Іран є головним союзником на Близькому Сході.

Також тим чи іншим чином у близькосхідній кризі може бути задіяний і Китай, адже проєкт «Один пояс, один шлях», про який йшлося вище, передбачає проходження одного з трансєвразійських економічних коридорів саме через регіон Близького Сходу (зокрема, через Іран) та Перську затоку. Пекін через вірогідну зацікавленість у збереженні шляхів, швидше за все відстоюватиме свою ініціативу. А це, у свою чергу, стане каталізатором розповсюдження напруження на глобальний вимір.

Тобто, оперуючи тими фактами, які є наявними, можна припустити, що регіон Близького Сходу, як він не раз це доводив, буде своєрідною «вибуховою діжкою». І головними задіяними центрами сили імовірно будуть не лише Сполучені Штати Америки, а й Російська Федерація, Турецька Республіка, Китай та, не виключено, інші потенційні гравці.

Висновок

Підводячи підсумок, можна констатувати, що людство знову відходить від більш прогнозованого світового устрою й занурюється у нову глобальну кризу. Адже кількість полюсів сили постійно збільшується і їхні амбіції лише зростають.

Полем зіткнення геополітичних гравців за багатьма ознаками може стати регіон Близького Сходу — найбільш вірогідний кандидат для цього, який лише протягом останніх двох десятків років втягнув й продовжує це робити все більшу кількість учасників, вплив яких у світі перманентно зростає.

Чи можна буде з впевненістю констатувати про нову глобальну кризу — час покаже. Однак, враховуючи перераховані тенденції, світ є дуже близьким до цього. Лише виваженість та розсудливість зможуть не допустити втягнення планети у нове масове протистояння та не дозволити породити жахливі наслідки, які слідуватимуть після цього.

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: