Це був вибух несанкціонованої Свободи в українському радянському кіно
На початку вересня 2020 року легендарному фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» виповнюється 55 років.
4 вересня 1965 року, коли цей фільм (екранізація повісті Михайла Коцюбинського) з’явився на великому екрані київського кінотеатру «Україна», назавжди змінило історію українського кіно. Ні раніше, ні пізніше Поезія в кіно і Політика поточного часу ніколи не вступали в такий запеклий поєдинок, ніколи більше так не резонували в просторі країни та одного екранного твору...
Як відомо, саме 4 вересня 1964 року презентація стрічки Сергія Параджанова у кінотеатрі Україна перетворилася на політичну акцію громадянської непокори та громадянського політичного спротиву. Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус зверталися до перших глядачів параджановського фільму з закликом підвестися у знак протесту проти арештів української інтелігенції у Києві та Львові.
Не політичний, а поетичний шедевр Параджанова миттєво потрапив в той вечір у інші координати. Не тільки мистецтва кіно, а координати відродження національного духу, громадянської непокори, спроби спротиву проти свавілля КДБ та утисків українських інтелектуалів...
Цьогоріч, влітку, цей фільм декілька раз на тиждень стали крутити-повторювати на одному з кіноканалів медіагрупи «Інтер».
Тільки такі наївні глядачі, як автор цього матеріалу, могли подумати, що в подібній активності повторів є особлива увага до інформприводу – 55-річчя фільму Параджанова.
Все простіше, любі малята.
Телеканали мають виконувати положення про квоти української мови в етерах, і от тоді із старовинних скринь та шаф заради свого спокійного життя телеменеджери дістають давні фільми Параджанова, Бійми, Осики, рідше Іллєнка, яких не торкнулося клеймо декомунізації.
Насправді, дякуємо, що хоч так.
Що хоч таким чином телеменю зрідка посилюють українською кінокласикою, а не тільки суто англійськими вбивствами.
Користуючись програмною щедрістю групи «Інтер», можна було без напруги переглянути «Тіні» стільки разів, скільки їх і демонстрували вночі чи вранці.
І це не виглядало внутрішніми тортурами. Ніхто ж не примушує!
Просто сам цей знаменитий фільм (отримав близько 40 міжнародних кінонагород), як магічний кристал, повсякчас відкриває свої нові грані.
І не тільки у сенсі геніально витканих на полотні екрану українських етновізій (камера Юрія Іллєнка дійсно магічна, а мізансцени Параджанова вражають навіть через півстоліття). Після чергового нічного телесеансу і виникло декілька суб’єктивних думок.
Перше. Історію Івана-Марічки-Палагни режисер та оператор свідомо ретранслюють на екрані – очима дітей. Тих самих маленьких Івана та Марічки, які ще з дитинства марили великим коханням.
Друге. Радянські цензори-кадебісти таки точно відчули у красивій естетській поетичній притчі про кохання якийсь вибухонебезпечний тротил... Підтвердження такого осяяння знайшлось у книзі видатного кінокритика Льва Аннінського «Шестидесятники».
Автор зокрема пише, що у цьому фільмі Параджановим, Іллєнком та прекрасними акторами передбачена непереборна енергія Свободи... Іван Палійчук (Іван Миколайчук) ніби прагне вирватися з хащів язичницьких пересторог та забобон і стверджує своє власне людське право на Вибір, на Свободу. Як відомо, він і обирає між коханням земним (Палагна) і коханням Небесним (Марічка).
Гуцул у любові обирає Небо, стверджуючи свою Віру, свою особистість, своє кохання і свою Свободу посеред хащів темного часу...
Можливо, і такі меседжі у 60 ті тишком-нишком і прочитали деякі радянські цензори, серед яких траплялися не лише ідіоти...
І от, якщо образно мислити, невимовна і невловима Свобода, якою напоїли кожен свій кадр Параджанов та Іллєнко, ніби перелилася 4 вересня 1965 року у глядацький зал київського кінотеатру «Україна». Поезія і Політика тоді і спричинили вибух несанкціонованої Свободи в українському радянському кіно, руйнуючи ідеологічні дамби та цензорські мости.
Енергетика цього фільму і сьогодні не вщухла, не згасла, не втратила своєї дієвої сили.
Правда, вкотре переглядаючи стрічку на плазмі, думалось про те, що таке видатне кіно рішенням Печерського суду треба доносити до глядача тільки в кінотеатрі, на великому кіноекрані. Бо інакше то буде не адекватне сприйняття фільму, а лише імітація перегляду, підглядання в шпарину без відчуття об’ємності та масштабності авторського задуму та авторської Свободи.
Автор цього матеріалу днями запитав у Івана Козленка, керівника Національного Центру Олександра Довженка, чи існує в Україні хоча би одна якісна відреставрована (відмита від копоті злих часів) версія «Тіней», придатна для кінотеатрального прокату.
Іван каже, що є і така.
Але подібних якісних копій має бути не одна і не дві, а хоча би з десять. Аби студенти наших творчих факультетів сприймали різнобарвний та вільний світ Параджанова не тільки через свої планшети, а на широких екранах. Як це і має бути!
Про кращий український фільм усіх часів треба не тільки говорити під певні інформприводи на конференціях, його треба демонструвати у всій своїй первозданній екранній красі... Бо вже виросли нові покоління, які взагалі цю стрічку в очі не бачили, у кращому випадку щось чули про неї у зв’язку з низкою музейних заходів, які весною 2016-го гучно і якісно реалізував Мистецький Арсенал.
Тим часом, нагадаємо, милого року Гарвардський університет включив саме українські «Тіні» до списку 20 кращих стрічок, обов’язкових до перегляду студентам, які претендують на кандидатських ступінь у кінознавстві
Немає сумнівів, що у Гарварді є якісні копії «Тіней забутих предків» саме для кінотеатральної демонстрації американським спудеям.
Чи є такі раритети у Львівському, Київському та Харківському університетах – не відано. Але саме у нас Тіні зникають опівдні..., через лінощі, байдужість, антикреативність та антипатріотизм.
Не цінуємо своє, те, що під носом, аж допоки далекий Гарвард не гаркне.
Так склалася Гра долі, що з усіх знаменитих фігурантів давніх «Тіней», презентованих 55 років тому, на білому світі залишилася обмаль важливих дійових осіб. Навіть кінотеатр «Україна» і той закрили.
Так от, залишилися (і дай їм, Боже, довгих років життя!) дві гіркі любові Івана Палійчука (Івана Миколайчука) – Земна і Небесна.
Земна – Палагна, актриса Тетяна Бестаєва, яка після «Тіней» стала майже секс-символом радянського кіно.
Красуня вважалася перспективною актрисою, на неї задивлялися гарні женихи-кінорежисери, але руки не пропонували.
Сьогодні Бестаєвій 83 роки, вона служить у Театрі Моссовєта, грає «кушать подано», рідко з’являється у світських хроніках та на знімальних майданчиках. Життя після «Тіней» не обернулося для неї сонячною стороною, а стало тривожними сутінками...
Наречена Небесна, Марічка – народна артистка України Лариса Кадочникова. Вона активна і діяльна. Нема сумнівів, що в контексті 55-річчя «Тіней», вона знову дасть 155 інтерв’ю телеканалам та друкованим виданням.
Днями знаменита українська актриса відзначала свій день народження – чергове 17-річчя. Тобто, дата не кругла. Але, о, диво, стрічка в Фейсбук, була буквально встелена численними привітаннями відомій актрисі: звідусіль (від карпатських гір до південних морів). У такій одностайності щирого народного пориву є не тільки народна любов та повага до відомої актриси, яка і сьогодні сміливо грає у взутті на високій платформі на сцені Сару Бернар (Театр імені Лесі Українки), веде напружену дискусію зі своїм головним опонентом – Часом. У такому теперішньому пориві уваги до актриси ще є і наша колективна підсвідомо туга за вартісними художніми цінностями в мистецтві.
Бо вже аж занадто обридли зграї одноразових комарів, яким не дано талановито творити, а лише дзижчати та підступно покусувати...
Поруч з амбітною мошкарою така Марічка (Лариса Кадочникова) і справді зараз виглядає білою вільною гірською пташкою із художньою відзнакою. Відзнакою таланту та тієї складної творчої епохи, яка і об’єднала її у польоті з Іллєнком, Параджановим, Миколайчуком, Осикою, іншими вільними птахами своїх невільних часів.
Резюме до цього посту отаке. Дивимося, якщо пощастить, «Тіні забутих предків» на великому (широкому) екрані. І відкриваємо це кіно про Свободу для себе ніби вперше.
Не Крістофером Ноланом єдиним...
Олег Вергеліс, для «Главкома»
Коментарі — 0