Троєщина – український Голлівуд. Скільки акторів потрібно державі?

Культурний фронт
Троєщина – український Голлівуд. Скільки акторів потрібно державі?
Колективи акторів-пілігримів прагнуть потрапити в довгий знімальний період, хоча би на 20 серій...

Про Ступку, Петлюру та пілігримів...

У французького поета Артюра Рембо є знаменита книга «Літо у пеклі». Уявляю, яким пекельним видалося оце наше літо для багатьох батьків та їхніх діток-абітурієнтів. Через карантинні, пандемічні та інші різнокольорові випробування.

Попри все, хоча би зараз можна зітхнути, витерши піт з чола. Вступна кампанія позаду. І навіть оприлюднені деякі її підсумки.

Як відомо,  найзатребуваніший вуз – Київський університет ім. Т. Шевченка. Найбільшою популярністю у абітурієнтів цьогоріч користувалися спеціальності «право», «менеджмент», «філологія». 

От і добре.

А що там на наших високохудожніх полонинах, тобто на творчих, мистецьких галявинах? 

І там ніби все в межах примхливого поточного моменту, який робить, наприклад, акторський фах знову і знову дуже затребуваним, модним і подекуди навіть економічно вигідним... Ніякі підступні і паскудні віруси  не знищать жагу творчої молоді до лицедійства, акторства. 

Так от, за останньою інформацією, цьогоріч у наш головний театральний виш – імені І. Карпенка-Карного, як і завжди, було дуже багато бажаючих потрапити.  На 30 бюджетних місць – близько 600 дівчат (наталок-полтавок та офелій) і 300 хлопців (гриців та гамлетів).

І це, далебі, ще не вся статистика. Бо ж вагома частка тих, хто прагне і хто потрапляє в театральний вуз на акторський фах, – контрактники. Тобто, погоджуються навчатися на комерційній основі. 

Звісно, можна дорікати вишам, що деякі з них беруть гіперболічну фатальну кількість контрактників, але виші аргументують поточні реалії економічним балансом. Контрактники допомагають вузам зводити економічні кінці з кінцями.

А чи багато молоді з подібних масових контрактних наборів стане славою  та гордістю української сцени? Запитання риторичне і навіть гумористичне (подекуди). Якщо зважити, що активні набори на акторські факультети є не тільки у столиці, а, вважайте, майже у кожному обласному центрі сьогодні інтенсивно навчають на акторів... 

І от, нещодавно, в інтерв’ю  відомого київського актора та режисера знаходжу важливу своєчасну думку, винесену в заголовок матеріалу: кількість випускників театральних вишів набагато перевищує реальні потреби  в акторах...

Саме так і сказав Кирило Григорович Кашліков, народний артист України, популярний актор та режисер Київського Національного театру імені Лесі Українки, фактично, права рука Михайла Юрійовича Резніковича. І значить така репліка не просто слова – то правда жива. 

І от, дійсно, скільки ж потрібно українським театрам нових акторів щороку, щоби утримувати гідний віковий та репертуарний баланс у трупі... Точно, що не тридцять душ! Хоча би три-чотири молоді особи потрапили у великі трупи.

Якщо в Україні налічується приблизно сотня державних театрів і кожен з них візьме по три актори, то потрібно триста. Плюс-мінус кіновиробництво, незалежні недержавні проєкти – додадуть ще сотні дві. Таким чином, десь 500 випускників театральних вишів і є оптимальна кількість на один сезон. 

Але ж хіба можна порахувати сухою арифметикою химерну алхімію життя театрального? Не можна. У цьому і справа. 

Бо ще ж є окрема велика тема в цьому контексті –  недорозкриті акторські таланти в державних театрах. Про це треба якось писати окремо. І от сьогодні, як відомо, орієнтація артистичної молоді – далебі, не тільки легендарні сцени-академії, а насамперед знімальні гектари на Троєщині. На Фільм.юа чи на інших аналогічних плодоносних полігонах. Відомі приклади, коли вже потрапивши в престижний театр-академію, молодий актор тут тобі  хвацько і зраджує Мельпомені з Троєщиною, де одна знімальна зміна має казкові тарифи (геть зовсім не такі, як вихід на прославлені сцену у якійсь казочці), заради казкових кіноперспектив молоді і рвуться сьогодні у лицедійство. 

Загалом молодий український актор сьогодні як пілігрим. Він мандрує, пантрує, шукає де глибше, дорожче і цікавіше. Життя – то і є подорож.

«У нас на відміну від багатьох українських театрів, доволі молода трупа,  – коментує тему акторського ринку художній керівник Херсонського театру імені М. Куліша Олександр Книга, – Минулого сезону наш театр взяв п’ять  чоловік, потреби цього сезону в нових акторах не буде. А от випускники київських вишів, доїздять дуже мляво і рідко.  В основному,  в Херсон повертаються ті, що закінчували театральну студію при нашому театрі і добре знають його. В минулому році навіть з ГІТІСу повернулась наша випускниця, правда рік знадобився на рідну мову, щоб її відновити.

Схожі тенденції і в інших нестоличних театрах, які завжди раді бачити випускників київських вишів, учнів Богомазова, Білоуса, Бенюка, інших майстрів. І це ж тільки Карпенка. А є ще  ж і легендарна фабрика зірок Михайла Михайловича Поплавського. 

От тільки ніколи дах  і бренд навчального закладу не може гарантувати масштаб природного обдарування молодого митця. 

 У новому кіно зараз продюсери якраз більше і  орієнтуються не на престиж театральної школи, а на природне неофітство молодого митця. І ще яскраво помітна така тенденція –  на екран  частіше потрапляють молоді актори  не зі столиці, а з Франківська, Харкова, Одеси, Сум.

Тим часом, питання можливого планування кількості акторських наборів, далебі, не на часі і нікого це всерйоз не зацікавить. Ні ректорів, ні міністерські інстанції. 

Державу, загалом, цікавить кількість акторів лише під одним куполом, де кількість місць і талантів суворо передбачена Основним законом – 450. До інших акторів державі справ нема. Хай самі розбираються, хай навіть показяться, аби нікому заважали... 

Тому, як і завжди, все вирішить виключно природній відбір (природне сито). З численних масових акторських наборів-випусків  рано чи пізно на творчу поверхню проб’ється, бодай, три чи п’ять яскравих талантів. Інші, контрактники чи бюджетники, як і завжди, розчиняться у темних водах буднів та свят нашого буремного буття... Незмінною поки залишиться лише одна тенденція – втікати з театральних регіонів у театральну столицю, в павільйони на Троєщині...


І в цьому сенсі є декілька суб’єктивних тез...

  1. Не варто думати, що Троєщина – це Голлівуд, а троєщинські знімальні зміни будуть вічними. До того ж щороку на ринку з’являються нові колективи пілігримів, які мандрують містами, театрами і прагнуть потрапити в довгий знімальний період, хоча би на 20 серій.
  2. Не варто самозаспокоюватися, що бренд вишу навіть за теперішнього хаосу не має значення. Ще й як має. Бо театральні директори і кастинг-директори, попри все, професійно реагують ще й на ім’я майстра, який виховав  і викохав молодого актора. Тривалий  період  знаком якості були творчі майстерні Миколи Рушковського та Едуарда Митницького, чиї учні стали окрасою сучасного українського театру та кіно. Зараз, наприклад, є велика увага до учнів Дмитра Богомазова, Андрія Білоуса, Станіслава Мойсеєва, Олега Шаварського, Богдана Бенюка, інших майстрів. Сильні театральні школи  є у Львові, Франківську, Харкові. Знайшовся би тільки  на кожен товар свій покупець...
  3. Не варто ідентифікувати акторське ремесло в Україні виключно з публічною тусовочністю та швидким способом заробітку грошей на зйомках. Це лушпиння швидко розвіє вітер часу. І, на погляд критика, серйозне акторство в Україні –  це ще й особлива творча місія. З давніх-давен. З того часу  коли театральний критик Симон Петлюра прирівняв Марію Заньковецьку до Тараса Шевченка –  у контексті ствердження державотворчого та національного руху. І це не пафос. Це історія. Читайте.
  4. Не варто марити, що сучасний український актор – це лише профілі і вибрики в Фейсбуці. В ідеалі, це також  начитаність, інтелект, знання мов, знання літератури. От є такий розумний актор у Франківську, як Роман Луцький – секс-символ, але культурний і начитаний. І саме його, а не якогось Стецька друзі-поляки запросили грати Гамлета за вигідним контрактом у Польщу. Був  би мильною булькою, ніхто би і не глянув у його бік
  5. Не варто  думати, що тільки столиця дає путівку в життя справжнім акторським талантам. Можливо, часто навіть навпаки, столиця часто перевербовує на свій бік яскраві таланти з нестоличних театрів. Провінція для столиці – киснева подушка. І тут важливо підкреслити, що український актор, попри всі свої інтелектуальні чи гламурні чесноти, ще мав би вирізнялися і такою важливою рисою, як народність. Помітний кар’єрний ріст Івана Шарана, Віталія Ажнова чи Марини Кошкіної в трупі франківців пов’язаний і з тим, що вони несуть на сцені ту саму яскраву  українську народність, про яку говорив ще Йосип Мандельштам у зв’язку з феноменом українського акторства. Мовляв, у  жилах українського актора тече  сонячна мольєрівська кров і навколо нього ніби чутно гомін Бесарабки. 

Отже, скільки акторів потрібно державі? Достеменно не знає ніхто. Ні мама-держава, ні батьки-ректори. У цьому питанні кількістю не візьмеш. І нам, глядачам-поціновувачам, хоча би  жменьку талантів на рік. Але яких! Таких як Сумська, Бенюк або Ступка, ідеальні втілення феномену українського акторства. 

До речі, Богдан Ступка колись влучно сказав з приводу кількості-якості акторства. Мовляв, актором, як і дурнем, треба народитися... 

Автор дозволить дещо доповнити. Дурнів у нас і так вистачає – суцільний аншлаг, аншлаг, а от гарні актори потрібні завжди. Мандруйте далі, пілігрими! 

Олег Вергеліс, для «Главкома»

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів
Дата публікації новини: