Патріотів судять? Культура пам’яті на повоєнних Балкан: досвід для України

Війни в країнах колишньої Югославії закінчилися відносно давно. Проте повоєнні суспільства Балкан досі не оговталися від тих подій на морально-психологічному рівні. Нещодавно на українському книжковому ринку з’явилася книга  Славенки Дракуліч «Вони б і мухи не скривдили». Авторка пише про підозрюваних у воєнних злочинах у колишній Югославії на початку 90-х та ставить питання «Що перетворює притомних цивілізованих людей у буденному житті, на вбивць і ґвалтівників під час війни?» Відповідь на це непросте питання до сих пір не знайдено, а примирення сяк-так існує.

За словами Катерини Шимкевич, аналітикині Центру балканських досліджень, у цих суспільствах досі є табуйовані теми, деякі з них лише останнім часом почали озвучуватися активістами громадського сектору. Так склалося, що саме вони і формують нині культуру пам’яті пережитих воєнних подій. Адже власне балканські держави не беруть участі у цих процесах.

Хоча причини конфлікту у країнах колишньої Югославії відрізняються від збройного конфлікту в Україні (наша держава зазнала збройної агресії Російської Федерації, яка триває досі), проте деякий досвід примирення у суспільстві та формування політики пам’яті в період перехідного правосуддя буде корисним і для нас.

Катерина Шимкевич

Хто більше переймається проблемою формування пам’яті у повоєнних суспільствах балканських країн?

Політика пам’яті актуальна для самих балканських суспільств, аніж для держав. Війни в Боснії, Хорватії, інших країнах колишньої Югославії закінчилися вже майже 25 років тому. Але держави із самого початку в повоєнній відбудові не ставили питання спеціальної політики пам’яті для того, щоб примирити суспільство, щоб акцентувати увагу на злочинах, на міжрелігійних та міжетнічних питаннях. Тому цим почали займатися громадські організації та активісти.

Держави колишньої Югославії не роблять спроби примирити. Навпаки, вони роблять возвеличення тих, кого світова спільнота, і зокрема міжнародний суд, вважає воєнними злочинцями. Коли в другій половині 90-х років постало питання видачі воєнних злочинців до Міжнародного кримінального трибуналу у Гаазі, то процес проходив дуже складно. ЄС та США надавали фінансову допомогу колишнім югославським республікам в обмін на видачу злочинців. Звісно, ці люди, котрих доставляли до Гааги, не визнавали власної провини. А в своїх суспільствах вони продовжували бути національними героями. Ані серби, ані хорвати, ані босняки не бачать у своїх військових командувачах, політиках, громадських діячах воєнних злочинців. Вони вважають, що, наприклад, етнічні чистки, які застосовували Ратко Младич (начальник штабу війська Республіки Сербської 1992-1995 роках. У 1996 році звинувачений Міжнародним трибуналом у скоєнні воєнних злочинів та геноциду через облогу Сараєво та винищення боснійського населення в Сребрениці (Боснія й Герцоговина). 15 років уникав судового переслідування. ЄС висунув передумову вступу Сербії до Європейського союзу – арешт Младича – «Главком») Франьо Туджман, Алія Ізетбегович, робилися на благо національних держав. Таке возвеличення цих людей продовжує існувати і сьогодні.

Я щороку приїжджаю до Загреба, Хорватія. По всьому місту висять плакати Анте Готовіни, який зараз є депутатом парламенту. Трибунал свого часу визнав його воєнним злочинцем. Але, як тільки Хорватія вступила до ЄС в липні 2013 року, його одразу ж того року (у грудні) відпустили на волю. Зараз ця людина продовжує займатися політикою. Аналогічна ситуація з Воїславом Шешелєм в Сербії (очолює ультраправу Сербську радикальну партію, прихильники якої постійно влаштовують акції протесту проти ЄС та НАТО – «Главком»). Він був правою рукою Слободана Мілошевича.

Якщо на плечі громадського сектору лягло формування політики пам’яті, то чим конкретно громадські організації займаються?

Тут правильно говорити не про політику пам’яті, а про культуру пам’яті. Громадський сектор працює з минулим. Громадські організації відстоюють комплексний підхід. Наприклад, є така хорватська організація «Документа», яку сформували кілька інших організацій, що виникли під час конфліктів. Ще тоді вони почали збирати докази злочинів не тільки проти хорватів, а й проти сербів, проти боснійців. Більше чотирьох тисяч організацій входять в Регіональну комісію з розслідування злочинів 1991  - 2001 року, не відбілюючи ту чи іншу сторону. Громадські організації працюють з порозумінням та минулим. Але всі акції, вуличні перформанси носять локальний характер, який не відчуває більшість населення країн.

Тобто про війну забувають?

Ні, про війну не забувають. Створюються різні місця пам’яті, музеї, відбудовують мечеті, храми, які були зруйновані під час воєнних дій.

Чи є табуйовані теми?

Звісно. Одна з таких– зґвалтування жінок. У Сребрениці було здійснено таке фізичне насильство над 60 тисячами жінок-мусульманок. Це офіційна статистика. Але лише незначна кількість жінок були готові дати свідчення в Міжнародному суді. Зазвичай про це говорять в публічному просторі невеличка група жінок, які стали жертвами зґвалтувань або діти таких жінок. Нещодавно у Сараєво відбувся фестиваль документальних фільмів, які були зняті в різні роки. Під час фестивалю демонструвалися фільми про фізичне насильство та вбивства людей. Одна зі стрічок розповідала про двох дівчат, які були народженні від зґвалтування. Дівчатка розповідають про свої переживання та почуття власних матерів та як їм вдається подолати такий довготривалий стрес. Адже жінки до сих пір живуть із цим посттравматичним розладом. Прекрасний фільм Анджеліни Джолі «У краю крові та меду» побачив світ у 2011 році. Також варта уваги кінокартина Ясміли Жбанич «Грбавіца» (2006). Тобто є тенденція до обговорення цієї теми в публічному просторі.

На інших територіях колишньої Югославії тема зґвалтування жінок теж не сильно піднімається. Але там кількість таких жертв була меншою. Хоча не можна вимірювати тим, що десь менше, а десь більше. Це все людське життя.

Є ще один момент в питані фізичного насильства. Це – зґвалтування чоловіків та хлопчиків. Тут взагалі ніхто і нічого не каже. Але ці випадки були, адже вони спорадично виринають в документах Міжнародного кримінального трибуналу з колишньої Югославії, в документах громадських організацій, які провадять свої розслідування, а також згадуються в мемуарах деяких військових діячів. Про цю тему тільки два роки тому почали писати поодинокі ЗМІ.

Ще одне табу – скоєння воєнних злочинів, злочинів проти людяності та порушення прав людини військовими, які воювали за незалежність своїх країн. Випадки таких дій зафіксовані в документах. Але в кожній країні є культ возвеличення своїх воїнів, навіть якщо деякі з них були відвертими воєнними злочинцями. Тому про такі злочини говорити не можна. Навіть якщо приходить людина у відділок зі звинуваченнями, то дуже важко довести це. Свідки раптово зникають або відмовляються говорити. Теж саме стосується і деяких політиків. Їх не визнають воєнними злочинцями. Вони для місцевих усі герої. Наприклад, у Косово, коли прем’єр-міністра Рамуша Харадіная, колишнього очільника Армії Визволення Косово судили, по всій Приштині прокотилися протести.

«Патріотів судять»?

Саме так.

В Україні теж були такі акції протесту, коли національні суди вели засідання щодо злочинів деяких вояків. Усі пам’ятають новини про кількох екс-бійців поліцейського батальйону «Торнадо», що потрапили на лаву підсудних. Такі судові процеси потрібні? Адже такі «вояки» своїми діями кидають тінь на інших воїнів збройних сил, на український прапор, державу в цілому…

Безумовно. У країнах колишньої Югославії до цих пір такі акції протесту відбуваються, коли йдуть чергові розслідування чи судове засідання. Зазвичай це ветерани, які блокують передачу конкретної людини до суду. Вони кажуть, що той, кого судять, - герой, він відстоював прапор незалежної країни. Така реакція – це наслідки того, що тема не проговорюється, суспільству не пояснюється нічого.

Чи відбулося примирення на горизонтальному рівні, умовно кажучи, між двома сусідами, коли один з них здавав іншого «на підвал», як от в українських реаліях було.

Примирення повного не відбулося. Люди просто співіснують: хорвати із сербами, серби з боснійцями, у них немає іншого виходу. Але не всі готові й співіснувати. У другій половині 90-х років, коли Хорватія і Боснія під міжнародним тиском закінчили війни, виникло питання повернення біженців, і це перетворилося на проблему. Так, наприклад, серби повинні були повернутися до Хорватії. Сама ж країна не хотіла їх запрошувати назад. Тому якщо і повертаються, то намагаються селитися окремо, немає такого перемішаного співіснування, як було до 1991 року. Така ж ситуація спостерігається і в інших країнах колишньої Югославії з представниками інших нацменшин.

Щодо молодшого покоління, то ситуація більш позитивна. Молодь спілкується між собою, і ці питання не є такими гострими. Хоча уроки порозуміння, мирного співіснування намагаються запроваджувати в початкові програми. Молодь активно долучається до обговорення теми воєнних злочинів. Але в Боснії, Македонії, Албанії, Косово ситуація складніша в плані спільного співіснування. Там, де суспільство перемішане, діти однієї національності ходять в першу зміну школи, а іншої – в другу. Проте під тиском ЄС у цих країнах уже починають відкриватися мішані групи в дитячий садках.

Як у міському просторі сформовано культуру пам’яті?

Якщо подивитися на фотографію «Тунель життя», то зрозуміло, що для мешканців Сараєво – це дуже важливе місце. Адже місто знаходилося в облозі протягом чотирьох років. Сербська армія танками обстрілювала Сараєво. Цей тунель рили кілька місяців поспіль. Через нього йшли гуманітарні вантажі, вивозили поранених. Тунель з’єднував частину Сараєво з територією, де перебувала армія Боснії і міжнародні сили ООН.

На будинках до цих пір видніються сліди обстрілів. Їх не ліквідовують зумисно. Туристів багато, ї вони «ведуться» на такі речі. Так само залишають сліди обстрілів і на асфальті. На місці, де були масові гибелі людей, тепер є «сараєвські троянди», тобто червою фарбою позначені місця, ці позначки нагадають троянди.

У Сараєво загинула 1 601 дитина під час обстрілів. І пам'ять про дітей в місті тримають на особливому рахунку. Є спеціальна площа «діти Сараєво», є спеціальний музей, присвячений воєнному дитинству. Музей почав працювати три-чотири роки тому за ініціативи нині вже молодого чоловіка, який дитиною пережив війну. Цей заклад працює ще і як освітній, дослідницький, культурний центр. В основу експозиції покладено 50 історій дітей. І кожна історія супроводжується ще якоюсь матеріальною річчю від оповідача своєї історії. У музеї не лише є історії про воєнне дитинство балканських дітей, там і про Сирію, і… навіть про Україну. Ба більше, працівники центру просять українців передати історії та певні речі дітей з окупованих територій України. Вони знають про російську агресію, про збройний конфлікт в Україні, і дуже нам співчувають.

Наталія Малиновська, «Главком»