Натисніть «Подобається», щоб читати
    Glavcom.ua в Facebook

    Я вже читаю Glavcom в Facebook

    Богдан Струтинський: Чиновника Київради цікавило, чому у нас в театрах такі дешеві квитки, бо у Нью-Йорку – 200 доларів

    • Михайло Глуховський Станіслав Груздєв
    • Розсилка
    <span>Художній керівник&nbsp;</span>Київського національного академічного театру оперети&nbsp;Богдан Струтинский - Богдан Струтинський: Чиновника Київради цікавило, чому у нас в театрах такі дешеві квитки, бо у Нью-Йорку &ndash; 200 доларів
    Художній керівник Київського національного академічного театру оперети Богдан Струтинский

    Споживчий кошик у Білорусі включає два походи до театру і один до музею, нагадує керівник Київської оперети

    Місяць тому позачергові збори Національної спілки театральних діячів України обрали новим керівником директора і художнього керівника Київського національного академічного театру оперети Богдана Струтинського. Це сталося після смерті Леся Танюка, який довгі роки очолював Спілку.

    Попри визнання голосування легітимним з боку Міністерства культури і реєстрації його результатів у Мін’юсті, вдова Танюка Неллі Корнієнко вважає зібрання Спілки нелегітимним. З цього приводу вона навіть написала відкритого листа, в якому пригрозила кримінальною відповідальністю організаторам «перевороту». Чи матиме справа судове продовження – наразі невідомо, новому керівнику вже передають справи спілки.

    «Главком» зустрівся з Богданом Струтинським у Національній опереті. Новий очільник Спілки театральних діячів розповів про бажання змінити закон «Про театри і театральну справу», про зазіхання компанії Новинського на територію оперети (справа тягнеться вже років шість і, вочевидь, матиме продовження), а також пояснив, чому новий театральний сезон, незважаючи на збільшення відвідуваності, буде складнішим.

    Навіщо вам, керівникові успішного столичного театру, очолювати національну спілку рудимент СРСР?

    От ви сказали – рудимент, такий собі пережиток… Немає сьогодні жодної, навіть серед театралів, людини, яка б не ганила спілку, зокрема Національну спілку театральних діячів України. Спілка – це певне товариство людей, об’єднаних однією метою, одним фахом. Театр – це хороша вітрина держави, якщо держава, звичайно, робить на цьому акцент. Нині я поки що переймаю справи у спілці, тому всіх нюансів ще не знаю. Але те, що за мене проголосувала вся Україна, було для мене дуже великою несподіванкою та приємністю. Це з одного боку. З іншого – це велика відповідальність, бо люди, мабуть, думають та надіються, що у мене є чарівна паличка, яка допоможе вирішити всі проблеми. Але це не так, у мене є лише чітке бачення, бажання та команда.

    Для чого мені керівництво спілкою? Маю кількох колег із театрального кола, таких сучасних менеджерів, які дивляться так само, як я. І от ми хочемо створити в державі дуже сильну, потужну театральну силу. Ми трактуємо театр як місце сили, яке творить і допомагає позитивному іміджеві цієї країни… Хочемо розробити гарну законодавчу базу, яка б не руйнувала, а допомагала розвиватися театрам. Бо у нас, керівників театрів, є багато стримуючих факторів у роботі, а не сприяння. Ми хочемо змінити нинішній закон «Про театри і театральну справу», який нічого не дає для розвитку театру. Я – менеджер, продюсер, театрал, людина, яка створює незалежні проекти національного продукту – повинен мати добре спілкування, наприклад із банкіром, аби він через інструмент закону міг допомогти розвиватися театру, був зацікавленим вкладати у нього гроші. Тобто наша мета – економічно сильний театр у державі, а для цього нам потрібен сильний інструментарій, як це є у розвинутих країнах.

    Наступний крок – треба одразу зайнятися Будинком ветеранів сцени ім. Наталії Ужвій. Ми хочемо цей «будинок престарілих», як його сьогодні називають, зробити нормальним місцем відпочинку, а не місцем виживання і доживання, як це є зараз. Для мене є дуже амбітною ціллю зробити мультикомплекс з базою відпочинку для людей, які там мешкають, і для найкращих представників театрального світу. Ми хочемо мати місце для лабораторій, аби проводити там круглі столи, форуми з театральної діяльності. Знаєте, я свого часу був у цьому будинку, коли отримав премію «Київська пектораль», передавав туди кошти, допомогу. Так от, у мене склалося дуже гнітюче враження.

    Окрім Будинку ветеранів, що ще є на балансі спілки?

    Санаторій «Чорноморка» в Одесі, Будинок актора, Фабрика театрального реквізиту у Харкові. Але цього мало. Колись спілка мала п’ять фабрик… Знаєте, державний бюджет нічого не дає на фінансування цих об’єктів. Я вже казав, що у мене немає чарівної палички, аби вирішити всі проблеми. Основним своїм завданням я бачу створення сильного, потужного комунікативного офісу з потужним інформаційним сайтом. Офіс має стати модератором між різними театрами.

    Щодо об’єктів, про які ми говоримо, то маю таке бачення. Якщо говоримо про «Чорноморку», то має бути укладено інвестиційний договір. Але привести таку ініціативу юридично до виконання складно – є багато проблем. Так само з Будинком ветеранів. Я добре розумію, що мені сьогодні потрібно зайнятися простими банальними речами. Наприклад, відводити землю, щоб остаточно закріпити цю власність за Спілкою театральних діячів, бо ми є в кадастрі, але актів на землю немає. Але скільки є на балансі землі – я наразі не знаю, бо справи не прийняв. У нас мають бути інвестиційні проекти, але однозначно зі збереженням цільового призначення об’єктів, які належать спілці.

    Вдова Леся Танюка Неллі Корнієнко опублікувала дуже критичний відкритий лист, у якому з’їзд спілки назвала нелегітимним через начебто порушення статуту. Пані Корнієнко навіть не виключила кримінальної відповідальності для організаторів цього зібрання. З’їзд було проведено з порушеннями?

    Я не готував з’їзд. Я прийшов як запрошений делегат, рядовий член. Головуючим на з’їзді був Федір Стригун, народний артист України, старійшина українського театру, очільник Театру імені Марії Заньковецької і один із керівників міжобласного управління західного регіону спілки. Я не вникав у процедуру проведення цього зібрання, але сьогодні є протокол з’їзду і його зареєстровано в Мін’юсті, з’їзд визнано легітимним у Міністерстві культури. Тому копатися у цьому дьогті я не збираюся. Щодо кримінальних речей, то я просто не бачу якихось порушень. Ще раз кажу, є підписаний протокол, є кворум… Знаєте, я одразу думаю, а чому є такий страх, істерія у людей від того, що з’їзд відбувся?



    Ви запитували про це Неллі Корнієнко?

    У нас була розмова з Неллі Миколаївною, нормальною ця розмова була. Вона висловилася повністю на мою підтримку, оскільки я був студентом Леся Степановича Танюка. Лесь Танюк у березні 2015 року пропонував мені цю посаду. Зараз я надіюся, що Неллі Миколаївна не лише висловлюватиметься на підтримку спілки, а й усіляко сприятиме її розвитку. До речі, ми у п’ятницю,  21 жовтня, мали зустріч у форматі я, міністр культури Євген Нищук, Раїса Недашківська. Домовились про передачу офіційних документів від в.о. голови спілки, пані Недашківської, до мене. Знаєте, ми маємо зняти страх і напругу в голові старшого покоління. Ви тільки подивіться, що відбувається у людей (театральних діячів. – «Главком»), наприклад, через ухвалений закон про обов’язковість переходу на контрактну систему. Якщо ти старший, то ти вже – непотріб, виходить так?! Ухваливши закон про обов’язковість контрактної системи, держава прищеплює дуже негативну штуку. Вона починає розповідати, що непотрібно у тролейбусі звільняти місце для старших, мати повагу до них. Саме таке відбувається зараз і з театральними діячами! Саме тому ми маємо довести: якщо приходять молоді люди нового мислення, то вони не є чимось поганим для старшого покоління.

    Свого часу я жив у Польщі, там є офіс Центру імені Єжи Гротовського (видатного діяча польської і світової театральної сцени XX ст.). Вся інформація про Гротовського у світі зводиться до цього центру. Таким саме чином вся інформація про життя українських театрів має бути у спілці.

    Національний театр оперети вже перейшов на трудові контракти?

    Знаєте, для самодурів ухвалений закон – це інструмент комусь помститися. Для людей, які хочуть займатися театром і мати нормальну атмосферу у театрі, цей закон нічого не дає. Скажу вам більше. Коли я прийшов до театру, я одразу, задовго до ухвалення закону, всіх перевів на строкові договори. Будь-яка людина, яка приходить до театру, працює на строковому трудовому договорі. Тільки сьогодні він уже буде називатися контрактом. Мої люди психологічно до цього давно вже були готові. Я розумію, чому строкові трудові договори замінили контрактами. В багатьох театрах було дуже багато баласту. Ми цього баласту свого часу в нашому театрі еволюційним шляхом позбулися. Я знайомився з контрактною системою, яка існує у Польщі, спеціально їздив туди. У них є такий пункт, який забезпечує людині збільшення окладу в контракті. В Україні цього немає. У нас є ставка Х, при перепідписанні контракту ставка Х залишається незмінною.

    Скільки акторів у вас на повній ставці?

    Не всі. Наприклад, молода людина прийшла до нас, пройшовши конкурс. Від того, яку нішу ця людина буде готова заповнити, залежить, якою буде її ставка. До речі, у нас завжди був конкурс, ми не чекали на ухвалення закону, аби його провести. Наш жанр є дуже трудовитратним, складним. Крім вокалу, це драматичний спів, драматичне слово, пластика, балет і декламування.

    З огляду на це зарплати у акторів вашого театру відрізняються від того, що платять у драматичних театрах?

    Не відрізняються. Ми фінансуємося за статусом національного. Ми в державі – єдиний театр оперети, хоча в Україні є театри музичної комедії. (Враховуючи, що їх було створено після Голодомору, то це жахлива іронічна назва – музичної комедії, просто сарказм якийсь.) Але факт є фактом, такі театри є: Одеський академічний театр музичної комедії імені Водяного, Харківський академічний театр музичної комедії.

    Якою є середня зарплата акторів у Театрі оперети?

    Від 7 до 12 тисяч гривень.

    У своєму останньому звіті Рахункова палата розкритикувала неефективне використання коштів національними театрами України. Мовляв, майже 100% грошей, які виділяє держава, йде на зарплати, а власною діяльністю театри забезпечують лише 15% своїх витрат.

    Системи наших і комерційних бродвейських театрів кардинально відрізняються. Це по-перше. По-друге, якщо ми подивимося на державні театри в Європі, то повинні зрозуміти, що вони фінансуються і утримуються державою на 90%, але вони мають набагато кращі умови. Ми тісно спілкуємося з Будапештською оперетою, із Каунаським, Вільнюським театрами, польськими театрами. Ми щойно повернулися з гастролей у Польщі, де відпрацювали 75 концертів. Окрім того, створили кілька проектів з румунським театром. Ці всі театри мають фінансування на постановки, зарплатню, комунальні платежі. Український, зокрема наш, театр на сьогодні фінансується лише за кодом 13.10 (зарплатня) або за кодом 24.10 (капітальні вкладення), якщо йдеться про реконструкцію. У нас бракує людей. Порівняно з іншими національними театрами у нас найменший штат, всього 360 людей – це при тому, що ми маємо великі творчі цехи: балет, хор, оркестр, вокалісти. А є театри, в яких працює 600–1250 людей. Натомість, якщо подивитися на фінансові надходження, то вони у нас чи не найбільші.

    У чому секрет?

    Секрет полягає в менеджменті і хороших, якісних, проектах. Наприклад, прийшов кілька років тому до Молодого театру Андрій Білоус – і фінансова картина цього театру яскраво змінилася. З іншого боку, цей закон про перехід на контракти і обов’язковість конкурсів як не критикуй, але й позитив він дає. Йдеться про пошук професійних менеджерів, яких потрібно дуже часто міняти там, де погано, задля того, щоб ми бачили зміни. Бо ви не поміряєте зміни лише за теплотою аплодисментів глядачів, ви поміряєте зміни лише за касою. Знаєте, ми на ремонти приміщень нашого театру (а це фойє, касові зали, театральні вітальні, службові приміщення, туалети), закупівлю люстр, створення комфорту глядачу витрачаємо свої кошти і не чекаємо допомоги від держави. Ми ж дивимося на Оперу Гарньє у Парижі чи Ковент-Гарден і захоплюємося, які це класні театри, а у деякі наші театри соромно зайти! Так не має бути.

    Так от, постановочні нам востаннє виділяли у 2008 році. Ми не отримуємо коштів також на гастрольну діяльність. Але сьогодні, зі збільшенням комунальних тарифів, ці зароблені гроші перетворюються з грошей на розвиток театру на гроші тільки для його утримання. Але є і позитивні зрушення! Чи не вперше Київрада виділила кошти на обладнання для театрів, на поповнення театрального інвентарю, апаратуру. За що ми дуже вдячні Київраді та міському голові.

    Ми створили проект «Звуки музики» Річарда Роджерса, де авторські права надзвичайно дорогі, але ми отримали таки ліцензію. У цьому нам допомогла компанія «Епіцентр», яка повністю профінансувала цей проект. Окрім цього, ми виграли кілька грантів від Європейського союзу, два гранти від Британської ради. Допомагають і банкіри, Credit Agricole, Французький культурний центр, посольства Угорщини та Австрії, Австрійський культурний центр, Президент-готель допомагає нам розселити людей, які приїздять до Києва з виступами, а компанія Octagon розміщує наші сітілайти, їх більше 100 по Києву. Зараз компанія «Гедеон Ріхтер» допомагає поставити виставу «Графиня Маріца» Імре Кальмана. Словом, абсолютно різні люди і компанії. Ви кажете, що Рахункова палата критикує. Та дуже просто їй можна відповісти! Нехай вони самі скажуть, що вони зробили для сприяння розвитку українських театрів. Чи дали вони нам нову апаратуру? Ні. Якось я мав розмову з одним із наших чиновників з Київради, після якої мене колотило. Той каже: а що це у вас такі дешеві квитки? Я от з Нью-Йорка прилетів, за квиток до театру 200 доларів заплатив. А я йому й кажу, мовляв, зробіть мені Київ Нью-Йорком, а людям нормальні зарплати, аби вони ходили до театру.

    Ви згадали «Епіцентр», яким володіють Олександр і Галина Гереги. А чи є для вас принциповим, хто дає гроші на театр?

    Дуже небезпечне запитання. Як виміряти моральність тієї чи іншої компанії? У нас дуже багато людей сьогодні навішують ярлики. От, колишні! Коли прийшли регіонали до влади, мене знімали з керівництва цього театру, кажучи, я «оранжевий»! Я дійшов майже до Азарова задля того, щоб відстояти театр.

    Азаров допоміг?

    Ні, тоді допомагали інші люди… Я зараз кажу про те, що ми створили якісний проект завдяки спонсору. Питаєте про мою межу моральності? У мене є певні стереотипи, я не фінансуватиму театр, якщо це будуть кошти, які не є гуманними, якщо це є грубий алкоголь, який просто хоче піаритися за допомогою театру. Я цього не робитиму. Ми, якщо працюємо, то завжди з гуманними брендами.

    Аби шукати партнерів, я створив у театрі спеціальний міжнародний відділ. Скоро буде рік, як підписано договір про «Креативну Європу» (програма Європейського союзу з бюджетом 1,46 млрд євро в галузі культури на 2014–2020 роки. – «Главком»). 19 листопада тогоріч його підписував тодішній міністр культури В’ячеслав Кириленко. Було завдання протягом місяця створити офіс «Креативної Європи» в Україні. Його «по-совєцьки» дуже довго створювали, але створили, він працює. Проте ніхто сьогодні не знає, де цей офіс. Мій заступник з міжнародних питань досі не може зустрітися з тим, хто очолює офіс, бо людини ніколи немає (на місці). Це не критика, це міркування вголос. Було б зрозуміло, якби людина вийшла і сказала, що ось, поїздила, привезла проекти. Але цього немає, ми самі ходимо, дзвонимо в посольства, шукаємо контакти, «винюхуємо». Про яку прозорість ідеться? У нас є фестивалі Carpathian Space в Івано-Франківську і «Оперета фест» у Бучі та Києві. Наразі чекаємо грошей від країн «Вишеградської четвірки». Тобто самі це робимо.

    Наскільки заповнена сьогодні Київська оперета?

    У нас є різні вистави, але якщо брати середній показник, він дуже високий. Наприклад, дитячі вистави мають показник наповненості залів 98%. Буде скоро прем’єра нового дитячого мюзиклу «Пригоди Буратіно», на грудень усі квитки продано. Але це сезон, гарячий період. Весна – це «холодний» період для театрів, тоді продажі йдуть складніше, хоча останній рік у нас був дуже хорошим, ми перевиконали план на 2 млн гривень. Зараз співпрацюємо з британцями. Щойно у нас була зустріч з представниками британського театру, який приїздив до нас на переговори. Ми виграли спільно з ними грант, їздили до Великої Британії. Хочемо створити з ними копродукцію, поставити у нас їхній мюзикл. Вони один сезон грають мюзикл, а потім розбирають усі декорації: тримати їх дорожче, ніж просто викинути. От так з’явився варіант співпраці з нами. Ми з ними домовилися, що вони передадуть декорації мюзиклу в Україну, передадуть своє художнє рішення на сцену Національної оперети.

    У нас є проекти, які мають 100% продажі. Середній показник – 87%, він один з найкращих серед українських театрів. З 2014 року, незважаючи на всі воєнні дії, хоч як це парадоксально, українські театри збільшили свої надходження. Парадокс? Ні. У періоди катаклізмів дуже розвиваються дві галузі – шоколадна і алкогольна промисловості. Поряд іде мистецтво. Людина хоче забутися, вона отримує агресію з телебачення, новин і тікає до іншої реальності. А театр – це якраз подорож до іншої реальності на дві-три години. Дуже позитивно на українських театрах позначилося те, що вся ця російська попса перестала сюди їздити.

    Якщо ваш театр перевиконав план на 2 млн гривень, то яким був цей план?

    Минулого року ми мали заробити 15 млн гривень, а заробили 17 млн. А тепер нам кажуть: давайте ми вам ще додамо в план кілька мільйонів, підвищимо вимоги. Хоч не перевиконуй план тому, що у тебе постійно він збільшується. І наші аргументи, що нині платоспроможність людей падає, на чиновників не діють – вони все одно збільшують фінансовий план. Зараз, відчуваю, сезон буде складнішим за минулий, який був дуже вдалим.

    Чому?

    Люди отримують комунальні платіжки... Театр для них не є першочерговою потребою. Малу дитину потрібно ж нагодувати, одягнути, відправити до школи тощо. А в театр – уже потім. До того ж у нас у соціальному кошику не прораховується похід до театру. А от Білорусь, складаючи мінімальний соціальний кошик, враховує у ньому два походи до театру і один до музею.

    Чи здає театр приміщення в оренду?

    Ніколи не здаємо в оренду свої приміщення, маємо лише спільні заходи з партнерами. Єдина є оренда в Театрі оперети – це буфет, який обслуговує глядачів. Відбувається конкурс, за результатами якого його переможець отримує можливість працювати. А от для того, щоб мати можливість надавати приміщення театру (зали) в оренду, необхідне рішення Київради.

    Я заборонив усі ці оренди, які були до мене, бо труси продавали, відбувалися виставки-продажі тощо. Ми надаємо приміщення лише під вистави шляхом спільного копроекту. 11 жовтня минулого року у нас відбулася прем’єра «Оскар і рожева пані» з Ірмою Вітовською. Це був проект спільно з Івано-Франківським театром. Ми його грали цілий рік. Розглядаємо проекти з компанією «Бенюк і Хостікоєв» та інші. Але про жодні оренди, повторюся, не йдеться. До того ж оренда не завжди вигідна. Ой, дайте нам зал в оренду, ми заплатимо вам 45–60 тис. А я кажу, мовляв, навіщо мені 60 тис., якщо ми можемо заробити з вистави 70–90 тис.

    Продюсери російських постановок до вас зверталися?

    Російських театрів серед бажаючих немає. Я маю імідж націоналіста, тому вони бояться на ці теми зі мною говорити. Мені закидають те, що я четвертий рік поспіль проводжу O-FEST («Оперету фест»), але чому, питають, немає театрів з Росії? Дуже просто: тому що!

    На сцені Національної оперети часто виступають артисти з угорської оперети. Останній приклад – прем’єра «Графині Маріци». Чому такі тісні відносини саме з Угорщиною?

    Так, 11-го, 12-го, 13 листопада відбудеться прем’єра «Графині Маріци» Імре Кальмана. По-перше, у нас є дуже хороші контакти з угорцями, є розуміння і сприяння нашим проектам з їхнього боку, з боку посольства, з боку Будапештської оперети. По-друге, сам жанр цьому сприяє. Оперета написана у середині 20-х років XX століття. Відтоді ніхто зі світових композиторів не написав жодного опереточного хіта. Епоха закінчилася у 1932-33 рр. на Паулі Абрахамі – угорцеві, який переїхав до США, тікаючи від фашистів. Імре Кальман також переїхав до США, 20 років прожив там. Надзвичайно сильний і потужний сплеск у неовіденський період був саме завдяки угорським композиторам: Ференцу Легару, Імре Кальману, Паулю Абрахаму.

    Хто з представників української влади ходить до оперети?

    Міська влада до нас приходить, мер буває, хоч і нечасто. Але я роблю свою роботу системно і часто – запрошую всіх персональними запрошеннями. Якщо сказати про міністра культури, то він до нас приходить частіше, за що ми йому дуже вдячні. Є декілька міністрів ще, які до нас ходять, але це працює на особистих моїх контактах, не тому, що у них щось у голові спрацювало і вони почали ходити. Театр у державі не є надто модним. Тому я дуже хочу реалізувати свою амбіцію: театр може бути гарною культурною дипломатією. Якби ця держава хотіла мати сильних агентів впливу у Європі, вона б українські театри відправляла на гастролі.

    У Театрі Лесі України створено внутрішній фонд соціального захисту, який допомагає акторам у разі хвороби чи смерті. Чи є у вашому театрі подібний фонд і чи є потреба в ньому?

    Ні, немає такого спеціального фонду, але думаю, що потреба в ньому є. Щодо Театру імені Лесі України, то там існує не тільки цей фонд, є також серйозні інвестиції, зокрема від російських компаній. Цьому театру також допомагають юридично різні фірми. Саме тому у нього є можливість наповнювати грішми такий фонд – ну і слава Богу. У нас такої можливості немає поки що. Ми спільно працюємо з профспілкою, допомагаємо людям за рахунок премій, за рахунок власних надходжень.

    Які у вас найуспішніші вистави?

    Їх дуже багато. Вистава «У джазі тільки дівчата» – це завжди 100% відвідуваність. «Сорочинський ярмарок», «За двома зайцями», «Летюча миша», «Таке єврейське щастя», новий проект «Звуки музики» користується популярністю. У нас є мала сцена «Театру у фойє». Так от, вистави, які демонструються там, завжди аншлагові.

    Як публіка реагує на нове?

    По-різному. Зараз ми поставили модерний балет «Моцарт Underground», коли грається музика Моцарта в класичному виконанні і в стилі сучасного аранжування. Такий новий продукт завжди складніше продавати.

    Перед Євро-2012 був скандал, коли ви заявили про рейдерське захоплення території оперети забудовником Троїцької площі – ТОВ «Юджин», яке контролюється православним олігархом Вадимом Новинським. Чим завершилася та конфліктна історія, чому досі не реалізовуєте плани добудови приміщення, де мала бути розміщена мала сцена театру?

    Була постанова Кабміну про реконструкцію театру у 2009 році. До Євро-2012 ми зробили дуже багато. Будівля нашого театру є найстарішою на Великій Васильківській (Червоноармійській), збудована у 1902 році. Під будівлею є річка Либідь, є постійна загроза розмиву фундаментів, тому ми хотіли укріпити фундамент за допомогою шпунта Ларсена, але відмовилися через небезпеку руйнації будівлі. Тому було прийнято інше інженерне рішення. На сьогоднішній день під театром маємо 244 сваї глибиною 9 метрів, які тримають будівлю. За спецтехнологією після встановлення вони два роки не замуровуються, всередині них натягується трос, пружність якого впродовж цього часу вимірюється. Якщо він стабільно натягнутий, тоді сваї заливаються бетоном. Саме так зараз і зроблено в нас. Зараз також ми повністю поміняли всі теплові комунікації в усіх приміщеннях. У нас оновлена система водопостачання, ми зробили кондиціонування, це найбільша перемога. Оновили протипожежну систему, вентиляцію, електронну систему безпеки театру. Позаду театру добудували два поверхи і зробили реконструкцію підвальних поверхів для зберігання декорацій. Ми відкрили новий художньо-декораційний цех та бутафорський цех. Також замінили весь дах, зробивши його мідним. Пам’ятаю, як ходив із цим питанням до Мінфіну, переконував, просто жебракував. Окрім того, ми зробили фасад, здійснили благоустрій території. Але найважливіше – це комунікації, у нас уже відремонтовано всі гримерки. Відбулася реконструкція світла, звуку.

    Що стосується плану побудови малої сцени. Це не зроблено тому, що біля місця запланованої добудови мала бути будівля «Юджина». Тобто проект реконструкції було підписано таким чином, що наші дві будівлі мали змикатися. Натомість є нова частина в проекті добудови до театру. Вона, ця частина, була схвалена на містобудівній раді, однак нині я вже не схиляюся до цієї ідеї, оскільки це архітектурно ламатиме стару будівлю. Маю ідею збудувати такий «циліндр», як у Парижі піраміда перед Лувром. Для цього є цілий проект. На папері все є, однак до виділення грошей справа поки що не дійшла. Сьогодні театр перебуває у стані реконструкції.

    Щодо «Юджина», то історія триває. Тоді, до Євро-2012, вийшло так, що ця компанія трохи заїхала на нашу землю. Потім уже, після того як конфлікт став публічним, ми уклали з ним контракт на те, що вони мають нам реконструювати наші приміщення на Межигірській, 87, там наші склади. Але закінчилося тим, що вони профінансували тільки проект реконструкції. Сьогодні в тій компанії весь час змінюються керівники. Така гра у кота й мишки відбувається. Я розумію, що вони просто не хочуть виконувати свої зобов’язання.

    Ми зараз із ними ведемо переговори. У нас не сплив термін виконання договору. Дипломатично з ними розмовляємо. Вони наче не відмовляються від своїх зобов’язань, але віз і нині там. 

    Чи є небезпека, що із можливими судами конфлікт між вами та «Юджином» може загостритися до стадії, яким він був до Євро-2012?

    Я думаю, що є, але з іншими «Юджинами». Тобто завжди знайдеться «інший» «Юджин» у цій країні, назва компанії може бути іншою. Оскільки це центр міста, чомусь усі хочуть бути в центрі, набудувати «стєкляшок», зламати архітектуру, збудувати дикобраза – і все.

    Окремі чиновники озвучують ідею зміни системи фінансування національних театрів. Пропонують перейти до моделі «більше глядачів – більші дотації». Ви поділяєте такий підхід?

    Ні. Театри сьогодні загнали в плани. Але ж театри – це не завжди маса, це експеримент, відстоювання художніх цінностей. Якщо людина сьогодні не знає, що таке Моцарт, а такі ж є, то це не означає, що це поганий театр. Це означає, що медіа, державна політика в напрямку класичного театру є дуже слабкими. Так от, людина, яка не знає, хто такий Моцарт, але знає, хто такі «Пающіє труси», не йде до театру на Моцарта. То чи винен у цьому поганий театр? Як виміряти його художню складову, хто буде її вимірювати? Це дуже складно. Не можна завжди все зводити до масовості… Навіть в Алжирі та інших африканських країнах театр зараз на підйомі, там будуються цілі театральні центри. Мій товариш Володимир Шейко приїхав з гастролей, показував фотографії. Зал там на 4,5 тисячі місць… А що ж робити нам, коли ми хочемо поставити у нас один з найвідоміших мюзиклів «Скрипаль на даху» Джеррі Бокка, але тільки авторське право на цю виставу коштує 29 тисяч євро? Плюс 10% – паушальний збір, плюс 1700 євро на рік за зберігання партитури. Але тоді квитки потрібно робити дуже дорогими. З іншого боку, такі композитори потрібні нам, бо його ім’я є одним з найпопулярніших у світі. Або другий приклад. У світі більше п’яти років популяризується мюзикл «Ромео і Джульєтта» Жерарда Пресгурвіка, а для нашого регіону, для України, навіть не дають прав на постановку. То що нам при цьому ставити попсу? Але я все одно хочу поставити цю музику в Україні. Ми мусимо ставити високу класику, щоб виховувати українців на класній музиці.

    Тамара Тимошко-Горюшко, Валентина Чемена – найдосвідченіші прими Київської оперети. Актрисам за 70. Чи є у вашому театрі обмеження за віком для роботи, адже жанр оперети вимагає значних фізичних навантажень на людину?

    Я ніколи не змушуватиму літню людину грати якісь молоді ролі. В театрі є ніші для цих акторів. Театр грає п’єси з різними віковими категоріями. Наприклад, вистава «Таке єврейське щастя», де Тамара Михайлівна грає бабу Маню. На цю виставу нереально купити квиток. Вона є іконою для людей, вони хочуть на неї подивитися. Цю виставу ми граємо двічі на місяць. Таких обдарованих актрис, як Тамара Михайлівна, в Україні одиниці. Плятт грав до кінця, Раневська грала до кінця. Тамара Михайлівна, дай Бог їй здоров’я, гратиме до кінця. Валентина Чемена була солісткою-героїнею. Вона прожила такий вік, що її з театру до метро несли на руках. Це не міф, це правдиві факти, і фото є на підтвердження цього… Сьогодні вона грає в декількох виставах, зокрема в «Моїй чарівній леді» місіс Хіггінс. Тамара Михайлівна у свої 74 років сідає на шпагат. Як на мене, це унікально: глядач дивиться на сцені, він просто шокований. При постановках я пам’ятаю і про вік Валентина Федоровича Рожкова, який є фантастичним актором. Я не можу йому дати фізично складну роль, у нього слабке серце. Тобто ми зважаємо на вік, але без літніх акторів не буде театру – це питання традицій.

    Михайло Глуховський, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»

    Коментарі ()
    1000 символів залишилось
    НАЙПОПУЛЯРНІШЕ