Геннадій Друзенко Правник, громадський активіст

«Слуги» намагаються призначити до КСУ «на 100% свою людину»

А судді хто?

Призначаючи суддів, ви пускаєте стрілу, націлену в далеке майбутнє.

Американське прислів’я 

Схоже, повномасштабна конституційна криза, спровокована недавнім рішенням КСУ, так нічого й не навчила чинну владу. Замість ініціювати всеосяжну конституційну реформу, покликану виправити системні дисбаланси, закріплені в Основному Законі, депутати з монобільшості готуються заповнити вакансії у найвпливовішому суді країни колегами по фракції. Свято вірячи, що делегування до складу суду «на 100% своїх людей» може стати панацеєю від проблем, які останнім часом раз у раз продукує вітчизняна конституційна Феміда.

Однак лиха іронія долі полягає саме в тому, що така партійна логіка, в якій світ поділений на «своїх» та «чужих», суперечить самому raison d'être Конституційного суду, покликаного захищати засадничі правила гри, а не одну з команд, котра в цю гру наразі грає.

Мені вже доводилося писати, що «з Конституційним судом в Україні вийшло приблизно, як із лицарськими орденами: якщо американці, отримавши незалежність, створили орден Цинцінната на чолі з Джорджем Вашингтоном, то українці спромоглися заснувати хіба що «Великий пріорат ордена Св. Станіслава» на чолі з Павлом В’яловим. Без правильних людей неможливо створити правильні інституції».

Здавалося б, що після відвертого ляпасу, отриманого з Жилянської, Зе!влада має схаменутись і почати шукати кандидатів, здатних вдихнути нове життя в інституцію, яка, замість задавати стандарти доброчесності, інтелектуальної довершеності та взірцевої безсторонності, перетворилася на генератор скандалів і посередньої якості судових рішень, за якими проглядаються точно не державні інтереси.

У «Записках федераліста» – найбільш відомій апології американської Конституції – Александер Гамільтон слушно зазначив, що суд не тримає в руках ані гаманця, ані меча. Його головна зброя – моральний авторитет суддів та інтелектуальна переконливість судових рішень. Втративши авторитет і суспільну довіру, суд маргіналізується й перетворюється на конституційний симулякр, який переважно легітимізує непопулярні забаганки влади чи виконує замовлення впливових приватних гравців. Задуманий як ключовий елемент імунної системи ліберальної демократії, КСУ ризикує перетворитися на її ракову пухлину.

Аби відродити або, радше, збудувати престиж конституційного судочинства, Україні потрібен свій Джон Маршалл. Надівши судову мантію, за збігом обставин і цілком несподівано для себе, четвертий голова Верховного суду США спромігся за свою 35-річну каденцію перетворити маловпливову й непрестижну інституцію на поважний орган, що на рівних розмовляв з президентом та Конгресом. Ба більше, саме Джон Маршалл був автором, імовірно, найбільш відомого рішення за всю історію судочинства: у справі Marbury v. Madison він «вигадав» конституційне рев’ю, перетворивши головний суд новоствореної федерації на верховного арбітра конституційності дій чи бездіяльності інших гілок влади.

Як результат, довіра американців до Верховного суду, що у ХХ столітті ухвалював доленосні для американського суспільства рішення на кшталт скасування расової сегрегації, легалізації абортів та декриміналізації гомосексуалізму, традиційно перевершує довіру до політичних гілок влади. Попри те, що далеко не всі американці поділяють позиції Верховного суду, його авторитет дозволяє ставити крапку (чи бодай крапку з комою) у найбільш контроверсійних питаннях, які збурюють американське суспільство. Чого аж ніяк не скажеш про Конституційний суд України, недовіра українців до якого традиційно в кілька разів перевищує суспільну довіру до цього органу.

Джон Маршалл – чудовий приклад судді-реформатора, якого вкрай потребує український КС. Такими реформаторами в церкві були Мартін Лютер та папа Іван ХХІІІ. У бізнесі – Форд, Джобс і Маск. У політиці – Франклін Делано Рузвельт, Магатма Ганді та Нельсон Мандела. Це особистості, які починали нову сторінку в історії всього людства, окремого народу чи конкретної інституції. Де варто шукати такого реформатора конституційної юстиції в Україні? Бо внутрішня реформація КСУ – єдина розумна альтернатива його ліквідації як органу, що не виправдав мети, задля якої його й створювали 24 роки тому.

Перш ніж відповідати на це запитання, варто насамперед згадати, хто в Україні був традиційним «інкубатором» служителів конституційної Феміди, аби зрозуміти, де реформаторів шукати не слід. Це правничі факультети українських університетів і суддівська спільнота. На жаль, запозичивши в Європі модель органу конституційної юрисдикції, ми так і не змогли сформувати ту правову культуру, в якій тільки й може ефективно функціонувати Конституційний суд як такий. Бо суди, особливо суди конституційної юрисдикції, виконують у демократіях функцію балансування політичної логіки логікою цінностей та норм. Політичні гілки влади приречені змагатися за симпатії електорату з його швидкоплинними вподобаннями, які здебільшого формують телевізор, соцмережі та інші засоби масової комунікації. Натомість суд має стояти на сторожі за визначенням тривкіших принципів і норм, що становлять кістяк будь-якого організованого соціуму.

Брак відданості принципам та нормам і є ахіллесовою п’ятою нашої правничої спільноти. Зі студентської лави життя вчить наших правників політичної логіки: мета виправдовує (будь-які) засоби, гроші не пахнуть, а переможців не судять. Звідси й майже повсюдний плагіат у студентських роботах, навала наукового спаму у ВАКівських журналах, конвеєри з написання дисертацій та принизливі процедури їх захисту – і, як наслідок, доктор юридичних наук, дійсний член Національної академії правових наук Віктор Медведчук та доктор юридичних наук професор і (на щастя, вже колишній) завідувач кафедри конституційного права КНУ Андрій Портнов як взірці для наслідування. Зважаючи на цей брак гідності та принциповості у вітчизняній юридичній науці, хтось справді вірить, що з кафедр конституційного права може вийти справжній реформатор КСУ?

Де ж нам шукати українського Джона Маршалла? Насправді напрям пошуків давно і добре відомий. Бо одним із обґрунтувань створення конституційних судів був критичний брак у посттоталітарних суспільствах правників «із високими моральними якостями та визнаним рівнем компетентності» (як вимагає ч. 4 ст. 148 Конституції України). Компетентні були заплямовані співпрацею зі злочинним режимом. Моральні, зі зрозумілих причин, не мали достатнього рівня компетенції. Тому на тотальне перезавантаження судової системи було годі сподіватись. А ось знайти десяток-два «революційних аутсайдерів» (за висловом гарвардського професора Брюса Аккермана) було реально. І саме під цих правників з альтернативним життєвим досвідом і системою цінностей нерідко створювали конституційні суди.

Так, у Південній Африці після завершення апартеїду та ухвалення нової Конституції першим президентом новоствореного Конституційного суду став Артур Часкалсон, видатний правник, який проміняв блискучу юридичну кар’єру на юридичний захист борців проти апартеїду, що в расистській ПАР нагадував сізіфову працю. У Польщі після падіння комунізму однією з перших призначенців «Солідарності» на посаду судді Конституційного трибуналу стала дисидентка Яніна Закревська, яка 1968 року була змушена залишити викладання права у Варшавському університеті через свої надто ліберальні погляди. Вацлав Гавел витратив багато часу та зусиль, переконуючи видатних західних правників чеського походження повернутися на історичну батьківщину, аби прищепити новий етос щойно створеному Конституційному суду. Таких прикладів можна навести чимало.

Певен, у сучасній Україні також реально знайти кількох «революційних аутсайдерів» із якісною юридичною освітою, які знаються на світових конституційних трендах і публікуються не тільки у ВАКівських журналах, а й у західних Law Review, а головне, своїм життям засвідчили, що право для них – це насамперед ціннісна матриця, а не тільки спосіб заробляння та інструмент обслуговування замовників і клієнтів.

На жаль, нинішні парламентарії не шукають українського Джона Маршалла. Їм не потрібні революційні аутсайдери, здатні реформувати суд, вдихнути в нього друге життя, відновити до нього суспільну довіру та завоювати міжнародний престиж. Натомість їм потрібні на Жилянській «на 100% свої люди». Плоть від плоті системи. Типові носії етосу української правничої науки. Вірні партії. Лояльні до президента. Можливо, колеги професора Андрія Портнова по кафедрі конституційного права…

Саме тому конкурс на посаду судді КСУ оголошений максимально тихо й лаконічно, без суспільної дискусії про те, якими мають бути служителі конституційної Феміди; народні обранці не пропонують юридичній спільноті рекомендувати своїх кандидатів; депутатські фракції наразі не розкривають і не виносять на публічне обговорення своїх номінантів.

А потім черговий президент зробить великі очі й дивуватиметься на камеру, як так сталося, що в Конституційному суді запанували «одинадцять друзів Тупицького». Насправді так трапляється завжди, коли замість чужих, але професійних і принципових, на високі посади призначають на 100% своїх…

Думки авторів рубрики «Думки вголос» не завжди збігаються з позицією редакції «Главкома». Відповідальність за матеріали в розділі «Думки вголос» несуть автори текстів

Коментарі — 0

Авторизуйтесь , щоб додавати коментарі
Іде завантаження...
Показати більше коментарів

Читайте також

Дата публікації новини: