Мовна проблема, насправді, є не лише мовною проблемою

Моя рідна мова - українська. Бо я українка, це логічно. В мої рок , у нас на Волині насміхалися над тими, хто після двох років Рад. армії переходив на російську, казали: «ліз - ліз по драбині, а «упал с лесницы...» Водночас, всіляко віталася багатомовність, на жаль, тоді не всім доступна...

Коли я приїхала в Київ, відчула одну з великих проблем, не подолану донині, - різносторонній розрив соціальної тканини , відчуженість і напруження між містом і селом. Думаю, коріння цієї проблеми, зокрема і в 30х, коли село зазнало удару Геноциду, і в «кріпосному праві», яке до 60х жило без паспортів. Зрозуміло, офіційна ідеологія, зовсім за Оруеллом, проголошувала «стирання різниці «між містом і селом , яке має настати вже ось-ось...» Все це витворювало особливу атмосферу, коли спілкування рідною мовою, що у кожного народу, який розвивається природно, - є нормою, у нас вимагало особливих якостей. Набагато легше було сховатись в натовпі, переступити і зректись...

Пригадую, коли я купувала квіти на Бесарабці (перші роки в Києві), продавчиня, зреагувавши на мою українську, спитала: «А звідки ви?… З Канади...»? Я відповіла: «Я з України. А ви звідки...» Відповідь, я звичайно, знала. Тому, мовна проблема - це не мовна проблема. Це комплекс заходів по подоланню постгеноцидності. Навіть, якщо частина суспільства через синдром «скорбного бесчувствия» не хоче цього визнавати. Повернення людям власності (це, а не лише перейменування, - є справжньою декомунізацією!). Доступ до якісної освіти і медицини. Культури 
в найвищому, багатомовному світовому її розумінні.

Звичайно, за останні десятиліття і Київ змінився, і дещо в «гуманітарній аурі»... І все ж, на мій погляд, до глибини ми ще не добрались. Або, просто, не з того почали...