Про мовну дискримінацію в Україні

А ви пробували, панове, народившись у російськомовній родині в Києві, Харкові, Одесі чи Дніпрі перейти у школі на українську мову? Відазу: ги-ги-ги, тупой сєлюк, жлоб, дебіл, чмо, казьол, утирок... 

В школі таке цькування мало хто витримає, запам'ятавши на все життя, що українська - то небезпека бути підданим обструкції, стати посміховиськом, парією, чумним чи прокаженим, відторгнутим соціумом та колективом. 

Ця дитяча травма дуже болісна. Багато хто з мого покоління її так і не подолав. Навіть вроджені українці з питомо українськими прізвищами і генеалогією, що пройшли через антиукраїнський вишкіл радянської школи, несуть на собі цю печатку панічного страху у разі переходу на українську почути на свою адресу ці образливі, закарбовані в підсвідомості слова - жлоб, рагуль, селюк, чмо, казьол та утирок. 

Зараз в моді англійське слівце «булінг», що означає «цькування». Так от за моїх часів цькування за мову було нещадним. Та й зараз це потворне явище нікуди не зникло...

Далі - інститут і молодіжне середовище, яке, наче і ставиться до цього толерантніше, але все одно... так на рівні КВНщини дає тобі зрозуміти, що українське то таке - щось провінційне, недорікувате, як ото .... (далі слідує ряд прізвищ українських артистів, смішних радикалів-націоналістів, висміювання українських слів та словосполучень на кшталт «гвинтокрил», «летовище» чи «цап-відбувайло»).

І от ти вже толеруєш бухого товариша з Херсона, що о третій ночі врубає на повну «Любе» чи «Цой жив» із словами «вот ето бляха музика, а нє вакарчуковская хрєнь»! 

Або ніяково усміхаєшся, коли подруга з Одеси на весь вагон метро заявляє: «Да я русскоговорящая украінка і любому, кто мнє что-то пі*даньот про мову я глаза вицарапаю. Патаму шо я люблю Украіну большє многіх с*аних патріотов в вишіванках... Русскій язик - вєлікій язик культури, балєта і Пушкіна на котором я виросла і імєю право говоріть в етой странє!»

І весь вагон толерантно мовчить українською, тому що в підсвідомості спливають слова... ну ви знаєте, з першого абзацу.. 

Далі - влаштування на роботу. Де тобі однозначно дають зрозуміти, що головна комунікаційна мова - російська. Українською - будь ласка. Але в обідню переврву і не в офісі. «Нє надо нам етой політікі. Ми внє політікі і вообщє етот язиковой вопрос нас раздєляєт. Главноє, чтоби ми панімалі друг друга, правда? Вон прогрєссівний Марат Гєльман вчєра об етом напісал... Ви нє чіталі Марата Гєльмана? Фу-у-у-у, провінціалізм какой...».

І це так ... дрібні побутові речі: скукожені мармизи офіціантів, коли до них звертаєшся українською, вперта російська адміністраторів банків, зверхня російська водіїв маршруток, нахабна російська переселенців з Донбасу (не всіх, але більшої частини) у Львові, іронічна російська поціновувачів поезій Ахматової та Бродського, булгаковців та спадкових сатаністів. Віщунок, поп-артистів, дизайнерів одягу та іншої гламурної наволочі, що показово повбиравшися у вишиванки кілька разів на рік демонстративно ліпить вареники чи святить паски у церкві, красиво посмішаючись у камери робочою стороною перекраяного пластичними хірургами обличчя.

Потім ці світлини розходяться мільйонними накладами серед населення, яке бере приклад із своїх кумирів. Ось вона ознака удаваної українськості - вишиванка двічі на рік, пасочка чи кулічік (какая разніца), борщ, русскій язик, варєнікі, сало ну і Марат Гєльман для особєнно продвінутих. А і забил...журнал ВІВА і 95-й квартал. 

Завершую: дорогіє русскоязичниє соотєчєствєннікі, обращаюсь к вам как ваш в прошлом дорогой русскоговорящій соотєчєствєннік. Питання мови як раз ОБ"ЄДНУЄ Україну. Я не зустрічав жодного російськомовного воїна, що побував в зоні АТО чи брав участь в ООС, і був проти закону про мову. (Якщо такі є викладіть, будь ласка, ваші аргументи у коментарях). Бо розділяє нас не українська, а саме російська мова агресії, ненависті, цькування та дискрімінації, яку я чув на свою адресу, чи не все життя, коли починав спілкуватися українською.