Кому квартиру депутата Лещенка?

В історії з нерухомістю депутата-журналіста Сергія Лещенка гидко все. І сам факт (навіщо ж так тупо підставлятися?), і час оборудки (серпень 2016 року, війна, ворог провокує і погрожує наступом, люди гинуть), і виправдання, і відверта брехня опонентів, і осуд гуртом у Мережах…

Критики дружньо кинулися дошкуляти Лещенку, мовляв, «борець з корупцією» не може правдоподібно пояснити, звідки у нього взялися ці фантастичні гроші, а тому – всі на боротьбу з «борцем»! Захисники звинувачують критиків в усіх можливих смертних гріхах, серед яких найлегший – це заздрощі до чужого успіху і грошей. Сторони фейсбучного срачУ – анти і про «лещенківці» -  палко дискутують на тему, може чи не може журналіст своїм талантом і працею заробити в Україні 300 тис. «зелених». Господи, колеги, ви про що, про Нобелівську премію, яка колись (все може бути!)  таки випаде одному з нас?!

…Коли все настільки нещиро, то воно гидко в квадраті. Додавати в тому ж ключі не варто, з якого боку не подивись: і з точки зору прагматичного ефекту (бо що це дасть по суті?), і з небажання підігравати політичним ділкам, які уже використовують скандал згідно власних розрахунків,  і з міркувань особистої гігієни. Але ж і запхати його поза увагу - теж не випадає.

Не «беруть» ті, кому нема за що «давати»

Ми не про те говоримо, колеги і співвітчизники. І не з тим боремось. І не так. Наприклад, з корупцією: обмежимо,  заборонимо, забезпечимо прозорість – наші цілі. А інструменти такі – е-декларування, ProZorro, НАБУ, НАЗК, Спеціалізована антикорупційна прокуратора… Результати роботи всіх цих воістину вистражданих суспільством і вимучених ентузіастами у влади правил, законів і структур  - ось він – дня не минає, щоб не упіймали кого-небудь на гарячому, не виявили і не викрили. Щоправда, хтось недавно дуже влучно підмітив, що в Україні боротьба з корупцією схожа на спортивну рибалку: упіймав, показав, відпустив. Раніше, до речі, це теж мало місце, в менших, щоправда масштабах, але, схоже, з тим же прикінцевим ефектом.

І тут, якщо повернутися до Сергія Лещенка і його нової квартири, виникає запитання: якщо подібне житло (під 200 кв. м. вартістю 7.5 мільйонів гривень, без опорядження,  у центрі столиці) будують, причому масово, то хто його має купувати? Офісний планктон, який нині перебивається на зарплаті у 200-300 доларів, і якому жодний банк не дасть іпотеку, бо взагалі нікого не кредитує? А якби й давали іпотеку, то щомісячний «ануїтетний» платіж за кредит у $300 тис. склав би 3-4 тис. «баксів», ва залежності від процентів, і це років на 15-20. Міг би його обслуговувати народний депутат із зарплатою, після недавнього підвищення, доларів 700? А підприємець, навіть з офіційних мільйонерів ( у нас такої публіки кілька тисяч набереться. Авт.) міг би платити? Один з десяти, той що мультимільйонер, може, й міг би. Отже, не вистачить «законних» мільйонерів на всі квартири. А ще не вистачить їх на все те, що пропонує щодня столичне (і не тільки) життя – автомобілі, достойний одяг і взуття, все хатнє начиння, не дуже дорогі, але пристойні ресторани, тури, навчання для дітей, фітнес-клуби, хорошого лікаря, як припре… Не тільки українське суспільство, але й українська мораль дуже потерпають від цієї кричущої невідповідності пропозиції, що її за будь-яких капіталістичних умов забезпечує ринок, і легального споживання, яке животіє в прокрустових рамках офіційних зарплат. Висновок тут один: У нас катастрофічно і традиційно недооцінені – праця, освіта, талант... Людина, взагалі.

Коли формувався перший постмайданний уряд України, розмови про це велись, мовляв, треба створити спеціальний позабюджетний (меценатський, тобто) фонд, з якого легально доплачувати до пристойного рівня «ефективним менеджерам». А вони уже, мовляв, піднімуть економіку до таких висот,  що з’явиться  можливість платити реально зароблені гроші і решті тих, хто живе на зарплату. Потім про ці розмови благополучно забули. От і маємо знову те, що маємо: «не беруть» ті, кому нема за що «давати». Таких людей в Україні абсолютна більшість, але що від того змінюється для тих (див. епіграф), кому «давати» є за що?

Нація фаталістів: у нас на «державній машині» такі правила

Інколи складається враження, що українці – нація закінчених фаталістів. Дня не проходить без нових повідомлень про застуканих на гарячому хабарників. Ректор одного з київських університетів,  головний фіскал Київщини, ректор одного з одеських університетів, прокурор з Київщини, голова чергової сільради, суддя н-ського суду…

Зрозуміло, що настільки рясний улов - це похідна від нинішньої підвищеної уваги. Хабарництвом, нарешті, зайнялись. Чи серйозно, насправді, чи в рамках чергової показушної компанії  «для народу і західних зануд» - то для наших висновків принципового значення не має. Коли наполегливо і достатньо довго стукати по натягнутій плівці, - вона надірветься. Так от і прорвалася тоненька плівочка, яка покриває державну машину України… Пам’ятаєте, у фантастичних фільмах, буває, лусне «людиноподібна шкіра» робота, а там – проводки, трубочки, тяги різноманітні…  Отак само, в цьому серпні-вересні, здається, луснула тоненька оболонка, яка покриває державну машину України, а там – хабарі, схеми, конверти, хабарі, смотрящі, хабарі… Так вона влаштована ця машина, так сконструйована і лише так може працювати. А коли сумарні обсяги хабарів, унаслідок компанії по відлову тих, хто втратив пильність, знизяться до якогось критичного рівня, - машина просто зупиниться.

Що з тим робити? Можна залишити все, як є. Адже і хабарницький капітало-соціалізм здатний еволюціонувати: йому потрібні нові поля для заробітку, він потребує обслуговуючого персоналу, від нього перепадають крихти, інколи, доволі крупні, - іншим. Звісно, відставання такої держави від тих, які влаштовані інакше, більш ефективно, буде лише наростати.

Як побудувати іншу систему, з якою не соромно в Європу? Буває, що й руки опускаються: он скільки спроб задекларовано і слів надруковано, а принципу, фундаменту нової системи так і не винайдено і, навіть, е-декларування доходів чиновництва нам не допоможе: вони вночі, під ковдрою будуть «гризти» не задеклароване, аби тільки не спуститися до рівня «решти».

Вихід в тому, що треба, нарешті, облишити лукавство. Немає стратегічного сенсу ганятися за хабарниками у країні, де висококваліфікований хірург офіційно отримує 200-250 доларів з надбавками, а середня пенсія – це вартість доволі скромної вечері з вином на двох у далеко не найдорожчому ресторані.

Статистика, якщо вона «без макіяжу», дама малоприємна. Доля зарплати у собівартості продукції в Україні на кінець 2014 року складала 8-11%, а в ЄС – 40-50%. Звичайно, це дозволяє тримати на українські товари нижчу, конкурентоздатну ціну. Середня щомісячна зарплата «по світу» склала у тому ж році $1.6 тис. А в Україні, згідно з «білим» звітом – $220. Звісно, продуктивність праці у нас нижча,  але не настільки у порівнянні з «середньою» по світу.

Отут і лежить корінь проблеми «рекордної української корупції», звідти у нас лідерство у сумному рейтингу найкорумпованіших націй світу. Тут і заритий чудо-інструмент, що допоможе викорінити це зло у цілому, а зокрема, Сергію Лещенко без жодних проблем може купити ту квартиру, яку він собі забажає.  

От і все, власно, що треба знати про «справу Лещенка» і шум навколо неї.

Сергій Тихий, Київ