«Не підходь до мене!» - як американці дотримуються карантину?

Карантин так карантин, - вирішили ми з чоловіком і позаминулого тижня поїхали гуляти у гори – подалі від людей. Вашингтон знаходиться за дві години від мальовничого національного парку Шенандоа, це частина гір Аппалачі.

Стежка, яку ми обрали, була десь до півметра в ширину, тож зберігати там два метри дистанції із іншими людьми було непросто. Дехто, бачачи нас, зупинявся на ширших ділянках і ввічливо пропускав, часто відвертаючись, щоб у буквальному сенсі не дихати одне на одного й не обмінюватись мікробами. Мені здалось, що особливо обережними були старші люди та американці азійського походження.

Але про дистанцію думали не всі: деякі компанії молодих американців продовжували ігнорувати наші спроби пропустити їх і розминутись на якомога більшій відстані.

Проте найбільше мене вразила реакція одної молодої жінки, коли ми спробували обігнати її та супутника. Ми хотіли швиденько оббігти їх, бо вони рухались дуже повільно, але коли ми наблизились метри за три, вона обернулась, випростала уперед руку і грубо крикнула: «Не підходь до мене!» Ми спробували пояснити, що хочемо піти вперед, і вона так само різко відповіла: «Почекайте ширшого місця стежки». Я розділяю її бажання вберегтись від потенційного зараження, але, звісно, невихованість це не виправдовує.

Зараз у більшості штатів національні парки закрили, адже на тих стежках дійсно неможливо дотримуватись рекомендованих двох метрів відстані. Також у нашому районі закрили всі громадські місця, на вхід до яких можна повісити замок: спортивні майданчики, тенісні корти, собачі парки. На відкритих футбольних полях частково розвернули ворота, щоб люди не могли грати. Всюди стоять таблички, що звертають увагу людей на карантинні заходи.

І за моїми спостереженнями, приблизно 70-80% людей все ж намагаються уникати близького контакту із іншими: коли хтось іде назустріч, переходять вулицю або йдуть по велодоріжці, займаються спортом на самоті або лише із родиною. У крамницях підходять до полиць по-черзі, на касі – залишають близько метра між власним візком та наступним клієнтом. Наприклад, вчора я попросила сусіда з нашого будинку не заходити зі мною в ліфт, й він спокійно виконав моє прохання.

Звичайно, є винятки: на стадіоні я бачила, як шестеро хлопців руками перекидали м’яч для американського футболу, а кілька людей групою із тренером виконували спортивні вправи, стоячи дуже близько. Часом у магазині деякі люди підходять надто близько.

Але при цьому, на мою думку, американці завжди більше поважали особистий простір інших, ніж, наприклад, українці. У США не дихають у потилицю у черзі, пропускають у дверях, перепрошують, якщо не можуть розминутись. У деяких штатах люди взагалі не звикли, що до них без потреби може наблизитись незнайомець ближче, ніж на відстань витягнутої руки, – за винятком транспорту, ліфту чи натовпу.

Вчора після роботи (з дому) я вийшла подихати повітрям у парк і зустріла сусідку. Ми поговорили десь із півгодини, цілком комфортно зберігаючи близько двох метрів відстані.

Так, карантин змінює наше щоденне життя, але не забороняє спілкування, не скасовує прогулянки (у США вони дозволені) та загалом життя не ставить на паузу. Дотримуватись правил соціального дистанціювання цілком можливо. Зрештою, це невелика плата за наше здоров’я, особливо порівнюючи із ризиком, на який наражаються медики та інші працівники екстрених служб – пам’ятайте, що для них варіанту залишитись вдома й уникати контакту з іншими людьми просто не існує.

Марія Прус