Про спорт, дівчат, Зеленського та совкову ментальність. Відверте інтерв’ю олімпійського чемпіона Олега Верняєва
«Повірте, гроші мені пропонували дуже великі, аби зрікся українського паспорта»
Через тиждень, 7 березня, у США він офіційно розпочне, можливо, найголовніший сезон у своїй кар’єрі. Сезон, у якому має намір втілити мрію і стати олімпійським чемпіоном у гімнастичному багатоборстві. Власне, 26-річний Олег Верняєв і без того легенда. Шестиразовий чемпіон Європи, триразовий переможець Європейських ігор, чемпіон світу – 2014, олімпійське золото в 2016-му він здобув у вправах на брусах, а торік, відновившись після двох операцій, став першим у незалежній історії української спортивної гімнастики призером чемпіонату світу в багатоборстві.
У розмові з «Главкомом» Олег був дуже відвертим. Він щиро розповідав про стосунки з суперниками, своє особисте життя і бачення українських реалій. Втім, одну умову таки озвучив ще до запису – не говорити про політику.
«Якщо в спорті з’являються сумніви, то краще закінчити й піти»
Олеже, після Олімпіади в Ріо ви сказали, що надалі залишаєтеся в спорті виключно для того, щоб стати чемпіоном у багатоборстві. Та чи не вносить життя, травми, які змусили робити операцію, корективів у ці плани?
Ні. У мене все добре, попри травми. Продовжую рухатися в напрямі, який собі намітив. Я дивлюся на речі позитивно і цілеспрямовано йду до тієї мети, про яку ви сказали. Бо якщо в спорті з’являються сумніви, то краще закінчити і піти.
На такому рівні навантаження великі не лише фізичні, а й моральні. І не всі мають сили з ними впоратися. Приміром, знамениті німецькі біатлоністки Маґдалена Нойнер та Лаура Дальмаєр у різні роки втомилися від постійного тиску та завершили кар’єру на гребені слави.
Звичайно, буває непросто. Мені теж. Але постійна увага іноді втомлює, а іноді мотивує. То ж палиця з двома кінцями. Якщо тебе ніхто не зачіпає, то на тебе не сподіваються і не вірять. Спорт – то моє середовище, я отримую в ньому задоволення. Зокрема й від труднощів. Бо без них не відчуєш смаку перемог.
Видається, що гімнастам усе ж трохи складніше, ніж ігровикам чи представникам єдиноборств. Бо розслабитися, випасти з тренувального процесу практично неможливо, інакше то відразу відіб’ється на формі.
Так, різниця є. Декому, грубо кажучи, достатньо покачатися – і він готовий. А в нас координаційний вид спорту. Якщо тиждень не повиконуєш елементів, то потім місяць їх відновлюєш. Незважаючи на «фізику», на витривалість, у нас основна проблема в голові – у координації, м’язовій пам’яті. Важко, навіть коли не виконуєш елементів два-три дні. Місяць – то просто катастрофа.
Тобто на тривалий відпочинок, як, скажімо,у новорічно-різдвяні свята, ви не маєте права.
Перед новим роком дозволив собі відпочинок на півтора тижня. Але це все. Відпочив і до Олімпіади вже не відпочиватиму. У ці десять днів не робив взагалі нічого. Спершу поїхали з друзями у Львів, потім – у Буковель, після того сам навідався у Харків.
За кордон не хотілося?
Ні. Ми й у Буковелі гарно відпочили. Сама гірська аура позитивно впливає, а на лижах я не катаюся, бо з моїми ногами це протипоказано. Та й зараз не бачу сенсу ризикувати. Воно того не вартує. І взагалі кататися на лижах не пробував ніколи.
Це вас ніколи не бентежило? Друзі ж, мабуть, відпочивають «куражніше».
Бувало, що засмучувався. Але в кожного в житті свої пріоритети. Якщо ти налаштувався працювати і чогось досягти, то чимось мусиш пожертвувати. Те й вирізняє професійних спортсменів.
«Країна не розвиває спорту так, як того б хотілося»
Хтось здобуває олімпійську медаль і на цьому заспокоюється.
У мене теж був момент, коли мотивація щезла, змагатися стало нецікаво. Після Ріо-2016. Але з часом усе повернулося на круги своя і смак знову з’явився. Поки переніс усі операції й відновлення, встиг озирнутися навколо, відпочити. Воно ж завжди так: коли дивишся, як хтось виграє чи просто гарно виступає, починаєш сумувати, що не можеш змагатися сам.
Вас нерідко можна побачити на футбольних або хокейних матчах. Коли бачите, який там панує ажіотаж, не задумуєтеся над питанням, що, можливо, свого часу трохи не той вид спорту обрали?
Жодного разу. Мені справді подобається і хокей, і футбол, мені справді це цікаво. Не те що вважаю себе якимось лютим фанатом, але вболівати люблю. Скажімо, за «Шахтар» у футболі. Або як ось нещодавно наша молодіжна збірна з хокею грала на чемпіонаті світу в Києві. Чому б не піти і не підтримати хлопців? Також при нагоді відвідую матчі «Київ-Баскета». Там грає мій друг Максим Пустозвонов. Коли він запрошував, приходив із задоволенням.
А сам граю з м’ячем украй рідко. Іноді на базі бігаємо в футбол. Так, до ігровиків у нашій країні більша увага. На них виділяють більше грошей, активніше популяризують. Такі реалії. На жаль, у гімнастиці немає такої людини, яка взяла б і зробила її такою ж популярною в нашій країні, як той же хокей.
А що для цього треба? Медалей спортивні гімнасти здобували надзвичайно багато: Лариса Латиніна – дев’ятиразова олімпійська чемпіонка, Борис Шахлін – семиразовий, Людмила Турищева – чотириразова, Лілія Подкопаєва – дворазова…
Гімнасти за всю історію виступів українських спортсменів на Олімпіадах здобули найбільше медалей. Що треба? Гроші. Їх потрібно вкладати в маркетинг, у розвиток, у своїх спортсменів. Як полюбити те, про що нічого не знаєш?
У цьому контексті згадується історія, пов’язана якраз із вашим іменем. За рік до Олімпіади-2016 японські телевізійники приїздили до Києва знімати про вас фільм і питали людей на Майдані Незалежності, чи знають вони, хто такий Олег Верняєв. З кількох десятків знав лише один. Та й той займався з вами в залі.
Такі реалії. Країна не розвиває спорт так, як це заведено навіть у сусідніх країнах. Там спортсменів знають, про них усюди говорять. Порівняйте навіть кількість підписників у Instagram наших спортсменів і, скажімо, російських. У них сотні тисяч – це звичне явище. У нас такими показниками можуть похизуватися одиниці. Та й ті мають підписників в основному за рахунок іноземних фанатів. То зірки рівня Сашка Усика, Васі Ломаченка, Жана Беленюка. Або коли мова одночасно про сильну спортсменку і вродливу дівчину, як Юля Левченко, Даша Білодід чи Марина Бех-Романчук.
На жаль, нами не цікавиться українське телебачення. Порівнюю себе із російським другом Нікітою Нагорним. Після перемоги на чемпіонаті світу його запрошували на «Вечірній Ургант», інші програми. У нас це чомусь не прийнято. Хоча, коли Сашка Усика двічі за рік покликали на концерти «Кварталу» і «Ліги сміху», то був великий ажіотаж. Втім, загалом про нас згадують рідко. У всіх свої проблеми.
«Я за здоровий спорт»
Різниця між нинішніми часами і тими, коли перші кроки у спорті робили ви, все ж є. У вашому рідному Донецьку був «Шахтар» футбольний, сильний «Шахтар» баскетбольний, але ви…
Батьки вгадали з видом спорту. Привели в шість років на секцію, а мені сподобалося. Апетит прийшов під час їжі. Якби не сподобалося, то, звісно, ніхто б мене силою не втримав. Я ж отримував від роботи задоволення і, коли переїздив до Києва, цілеспрямовано хотів потрапити до свого нинішнього тренера Геннадія Сартинського. То була єдина людина, з якою хотів працювати. Бачив його методи, мені вони подобалися. То не поясниш словами – треба відчути.
Одна справа – бачити зі сторони, інша – відчути на собі. Доводилося прилаштовуватися одне до одного?
Ні. Ми з Геннадієм Людвіговичем якось відразу знайшли спільну мову.
Можна сказати, що Верняєв досі представляє Україну лише завдяки тренерові?
Так. Причому він мене не переконував, а просто сказав, що звідси не поїде. А я не зміг від Геннадія Людвіговича піти. Власне, через те, що мені хотілося рости і прогресувати, переїзд із Донецька до Києва дався майже безболісно. Я його майже не помітив. Було цікаво, тим паче, що батьки були поряд. Вони переїхали разом зі мною. А друзі поступово з’явилися й у Києві. Причому майже всі вони не пов’язані зі спортом. І їх небагато.
Помічали за собою зміни в процесі зростання популярності? Слава вас змінювала?
Навряд чи це помітиш. Ось друзі, можливо, щось і помічали. Я змінюватися не хотів. З іншого боку, впізнаваний я десь за кордоном, а, приміром, у Буковелі нещодавно мене особливо й не знали. Хоча за кордоном я в основному в гімнастичному середовищі. Звісно, там я популярний. Для людей мій приїзд – свято.
Ви назвали своїм другом Нікіту Нагорного. То виняток чи добре спілкуєтеся ще з кимось із суперників?
З більшістю маю добрі стосунки. Спілкуюся взагалі з усіма. Я за здоровий спорт. Якщо сильніший – перемагай. Слабший – тренуйся.
Виглядає, що нелюбові між суперницями більше в жіночому спорті.
У нас теж не бракує випадків, коли люди в обличчя називають другом, а за спиною розповідають, що «нічого не вміє», «йому підсуджують» і «він слабкий». Такі люди є і в Україні, і за кордоном. Хоча я особисто вороже не ставлюся ні до кого. Навіть більше, не бачу проблеми в тому, щоб зробити суперникові підказку.
І все ж іноді образа, мабуть, залишається. Як, скажімо, після поразки в багатоборстві японцеві Кохеї Учімурі на Олімпіаді-2016. Тоді ви лідирували впродовж усіх змагань і поступилися першим місцем лише після виконання вправи на поперечині…
Було не образливо, а прикро. У нас такий вид спорту, в якому судді вирішують чимало. Але після бійки кулаками не махають. Я поразку прийняв з гідністю.
Борець Жан Беленюк, якого під час олімпійського фіналу в Ріо теж трохи «прихопили» судді, визнав, що виграй він тоді – можливо, мотивації виступати ще чотири роки не було б.
Я так категорично сказати не можу. Звичайно, олімпійське золото – то віха, але ці відчуття треба пережити, а вже потім вирішувати, що буде далі. У мене відчуття, що після перемоги на Іграх настане злам, не було.
«З роками став більш православним»
Гадаєте, в Японії Учімуру буде перемогти важче, ніж у Ріо?
Ще не відомо, чи Кохеї взагалі виступатиме. Але якщо й буде, то все залежатиме від моєї готовності. Буду готовий – усе буде гаразд. Без різниці, які будуть суперники.
Моє особисте враження від перегляду змагань у Японії та Кореї – там не тягнуть своїх спортсменів так, як у Європі чи США.
Не згоден. Усюди тягнуть своїх. Згадайте, як на Олімпіаді у Лондоні ні з сього, ні з того третіми стали британці, як через чотири роки виступили вдома бразильці, скільки медалей на Євроіграх-2015 здобув Азербайджан. Своїх будуть тягнути завжди. Але при цьому я особисто не думаю лише про суперників із Японії. Подивіться на підсумки останніх чемпіонатів світу. Вигравали їх не японці. Ось до тих, мабуть, і треба приглядатися найбільше.
Змагання в Японії мають якісь особливості?
Усюди однаково. Звичайно, є нюанси з термінами прибуття. Але то ж не від мене залежить. За скільки країна відправить, тоді й поїду. Повинен бути готовим виступити за будь-яких обставин.
Той факт, що від вас очікують медалі, на вас впливає?
Перед Олімпіадою в Ріо якраз так і було. Але такі думки треба від себе гнати і намагатися сконцентруватися на тій роботі, яку маєш виконати.
Маючи за спиною дві Олімпіади, на третій будете почуватися спокійніше?
Ні. Якщо думаєте, що з роками щось змінюється, то це неправда. До Олімпіади йдеш чотири роки і природно, що перед стартом відчуваєш напругу. Одначе хвилюєшся. Не вірте тим, хто розповідає протилежне. Щоб не хвилюватися, треба бути на голову сильнішим, божевільним або пофігістом.
У гімнастиці вміння контролювати емоції, можливо, важить більше? Практикували колись співпрацю з психологами?
Ніколи. Не бачив у цьому потреби. Для мене психологами є сім’я, тренер, оточення. Усі складові сукупно. Сплю перед змаганнями в основному добре. І снодійного не вживаю. Жодного разу не вживав. Пігулки п’ю, тільки коли болить голова.
Два роки тому ви травмувалися майже на рівному місці, підвернувши ногу, коли виходили з автобуса перед турніром у Італії. У таких випадках заведено казати: «Доля»…
Я не забобонний. Взагалі. Це дурниці. Самі собі щось у голову вкладемо і потім у це віримо. Я вірю в Бога, перед кожними змаганнями ходжу на службу. При цьому віра була міцною далеко не відразу. З роками став більш православним. Саме по собі прийшло, подій, які до цього спонукали б, не було.
«Найбільше розслабляють дівчата»
Олеже, наскільки легко вам вдається відволікатися від спорту?
Не складно. Прогулянки, спілкування з друзями знімають будь-яку напругу. Звісно, буває морально важко в процесі тренувань. Тоді їду з бази та ночую вдома. Змінюю обстановку і начебто допомагає. Тренер до таких відлучень ставиться з розумінням. Він мені довіряє. Ми дорослі, адекватні люди. Та й узагалі якихось заборон не відчуваю. Це правильно, бо заборонений плід – найсолодший. Мені уже не 18 років, я сам знаю, що мені потрібно. Якщо захочу погуляти, то мені це справді зараз потрібно.
Алкоголь у вашому відпочинку допустимий?
Іноді буває. Усі ми люди й хочемо розслабитися. Важливо коли і скільки. Не обов’язково прийти і «нажертися». Можна у хорошій компанії випити зовсім трохи. А якщо це не розслабляє, то ліпше не пити. Знаєте, хто мене найбільше розслабляє? Дівчата. З ними буває найліпше. Але іноді це найбільший стрес.
Легко сходитеся з дівчатами?
Сходжуся легко, але з тими, кого погано знаю, намагаюся разом не бувати. Принаймні, у новій квартирі у Вишневому в мене у гостях було лише кілька дівчат. І всіх їх знаю не менше трьох-п’яти років. Будь-кого близько до себе не підпускаю. Якщо знайомлюся з кимось у компанії, то намагаюся спершу придивитися, чи людина не слизька і не підла. З такими спілкування уникаю відразу. Ціную щирість. Зараз такий час, коли люди подивляться на твою машину, твій Instagram і відразу намагаються влізти в довіру. Я вже на такому обпікся. Зустрічався з дівчиною, яка бачила в мені не людину, а свою користь. Це можна майстерно приховувати, але рано чи пізно таке ставлення одначе проявиться.
На вашу думку, ви добре розбираєтеся в людях?
Як усі. Переконаний, що пізнати людину з першого погляду неможливо. Вона може своє справжнє єство майстерно приховувати. Півроку можна з людиною спілкуватися, і лише після того може щось вилізти. Аж таке, що сам собі дивуєшся: «Я що з цією людиною півроку провів?» Дівчата нині так маскуються, що спробуй вгадай, що у них у голові.
Задумувалися про серйозні стосунки?
Як піде. Не кажу, що я проти, але це й не моя мрія. Ось не так давно я уже думав, що то щось серйозне. Але людина видавала себе трохи не за ту, ким є насправді.
Важко переживали розлуку?
Взагалі було байдуже. (Сміється.) Просто можна розійтися по-різному. Одна справа, коли розходишся через якусь дурість. А трапляється, що людина почала викликати відразу. У другому випадку контактувати не хочеться взагалі. У мене саме так і було.
Навколо кожного виду спорту крутяться дівчата, які саме й мають на меті «вичепити» знаменитість.
Я ж не футболіст і не маю $50 тис. місячної зарплати.
Ви – олімпійський чемпіон.
Таким дівчатам потрібні не титули, а достаток. Звісно, провідні гімнасти мають чимало шанувальниць, які можуть тебе емоційно обійняти чи поцілувати. Але нічого поганого в цьому не бачу. Як правило, ці обійми змагальним залом і обмежуються. Так само емоційно реагують на появу кумира й діти. Я до цього звик, і це крім усього ще й приємно.
«Вірю, що в Зеленського вийде»
Ви уявляли собі життя після спорту?
Звичайно. Важке буде життя. Бо розумію, що дуже залежний від трибун, від публіки, від змагального адреналіну, емоцій. То як наркотик.
То що робити, коли цього не стане?
В ідеалі хотів би відкрити свій зал і розвивати гімнастику. Але самому це зробити важко. Треба знайти приміщення, закупити снаряди. Без підтримки це майже неможливо. Просто так ніхто на зустріч іти не хоче. Скажімо, пустує у Києві гімнастичний зал у спорткомплексі «Авангард». Якби його віддали, можна було б розвивати свою школу, займатися дітьми. Дітей, думаю, приходило б багато. Крім того, в мене немає змоги закупити всі снаряди. Щоб укомплектувати повноцінно дитячий зал, треба витратити в межах 200 тисяч євро. У мене самого таких грошей немає.
Ви начебто знайомі з чинним президентом України?
Так. Ще до того, як він став президентом. Приходив на шоу, знайомилися. Але не скажеш, що то було аж настільки тісне знайомство. Правда, вже після обрання на зустрічі Володимир Зеленський мене впізнав. Однак, навіть якби знав його ліпше, то не став би нахабніти і просити: «Володимире Олександровичу, допоможіть із залом». Думаю, у президента є масштабніші питання. Хоча певен, що він би допоміг.
Вірите в те, що в Зеленського все вийде?
Хочу вірити. Так, він не має досвіду. Але я не бачу нічого доброго в старих політиках. Можу помилятися, але мені схоже на те, що система там уже настільки відлагоджена, що не зміниться ніколи. То, можливо, саме люди, які в цій системі не були, здатні збудувати щось із нуля? Не думаю, що вміння красти – то великий досвід.
Взагалі, вважаю, що нам треба не очікувати див від президента, а розпочинати з себе. З найелементарнішого. Приміром, їдеш машиною і бачиш, як перед тобою з вікна один викидає недокурок, інший – пакет, третій плює... А, скажімо, мій тато, вигулюючи собаку, завжди носить із собою кульок, щоб прибрати те, що песик наробить, і викинути в урну. Але так роблять одиниці. Це ті дрібниці, які для європейців є нормою. Знаєте, часто буваючи у Європі, впевнююся, що ми не будемо такими, як вони. Років 35 потрібно, щоб щось у нашій свідомості змінилося.
Песимістично.
Реалістично. Такий у нас побут, усі до нього звикли і не хочуть змінюватися. Перевиховувати людей складно. Можливо, вплинули б штрафи й відсутність корупції. Провинився – плати. Сів нетверезий за кермо – на два роки позбувся водійських прав. А в нас: проїхався п’яним, дав хабара поліцейському – все гаразд. Розумієте, я не політик і не знаю, як зробити правильно. Просто намагаюся нічого не порушувати і дотримуватися законів.
На дорозі в неприємні ситуації втрапляєте?
Дурнів не бракує. Намагаюся з ними в суперечки не влазити. Приміром, помічу, що хтось ззаду дуже швидко їде, і відразу йому поступлюся. До останнього мені «моргати» не треба. Так само для мене не є проблемою пропустити пішохода. Три секунди нікого не врятує. Але ж на дорогах чимало жлобів. Скільки трапляється випадків, коли люди не пропускають швидкої? 99% можуть миттєво зорієнтуватися і роз’їхатися в боки, а один дурень не зреагує і зусилля решти марні.
За вашими відчуттями, Україна все ж змінюється чи залишається «совковою»?
Зірвали в мене з язика. Ми – «совдеп». Причому жорсткий. Не кажу, що ми повинні сліпо копіювати Америку чи Європу, але змінюватися потрібно. Бо совкова система залишилася, але вона не працює. І люди ментально теж змінюються повільно. Мені у цьому контексті згадалося святкування одного з попередніх Нових років. Спочатку збиралися святкувати компанією, але потім не вийшло одному, іншому. Залишилися втрьох. Не знали, що робити, і вирішили заїхати в «Новус». Купили 15 пляшок шампанського. Для мене то був другий чи третій Новий рік без алкоголю, тому сидів за кермом. Каталися центром Києва. Побачимо якусь компанію, зупинимося і пропонуємо: «Розкажіть вірш – вгостимо шампанським». Бісилися, бігали містом і знайомилися. Але найстрашніше з цього всього, що люди боялися частуватися. Пили лише після того, як пригубив хтось із нашої компанії. Та й то з недовірою.
Як на мене, позитивні тенденції все ж є. Роблю такі висновки, щоб далеко не ходити, зі спілкування з юними, 18–20-річними спортсменами. У них уже інше мислення.
Це справді так. Прикро тільки, що система настільки міцна, що вплинути на неї складно. Думати можна як завгодно, але є ось так. І хоч трісни. У цьому й проблема. Але буду тільки радий, якщо ті зміни, яких ми очікуємо, настануть. Ми повинні жити в ногу з часом, а не так, як наші дідусі з бабусями.
Ви назвали мої думки песимістичними, а насправді я вважаю себе реалістом-оптимістом. Просто в мене є така риса – говорити, що буде гірше, а прагнути зробити, щоб було ліпше. У підсумку так навіть приємніше. Взагалі, намагаюся не говорити, а робити.
Перед собою ви завжди чесний?
Буває, що ні, але в основному намагаюся жити по совісті. Навіть у цій історії з тренером. Совість не дозволила просто кинути і піти. Причім ми домовилися, що проходжу Олімпіаду в Ріо і, якщо захочу, то іду. Але я не зміг, бо людина в мене вклалася і все для мене зробила. То був би плювок у спину. Хоча, мабуть, можете уявити, скільки я втратив з матеріальної точки зору, відмовившись від іншого громадянства. Повірте, гроші мені пропонували дуже великі.
Не будете про це шкодувати з часом?
Може й буду, але це вже не важливо.
Іван Вербицький, «Главком»
Коментарі — 0