Грушевський проти Путіна. На чиєму боці Міносвіти та Мінкульт?

Міністр освіти РФ Кравцов повідомив про вихід нового підручника  історії Росії для старших класів з докладним поясненням  мети і завдань нинішньої військової операції (тобто війни проти України).

А український міністр освіти та науки Шкарлет повідомив про вилучення історії України зі списку обов’язкових предметів.

Це що – злагоджені дії двох міністерств у межах однієї спецоперації?

Уточнимо – спецоперації з денацифікації України.

Невже чиновники Міносвіти не знають, що головна битва цієї страшної війни – це битва за історію? І тому полчища убивць, ґвалтівників і мародерів який рік поспіль штурмують Україну, наполягаючи, що ми і вони – «єдіний народ», який «навеки сплотила великая Русь»?

Нагадаємо, що, на жаль, у деяких українських регіонах «братьев освободителей»  багато хто чекав, бо задовго до окупації на танках і БТРах Москва моцно окупувала голови мільйонів українських громадян потворною імперською псевдоісторією, або ж так званим «русским миром». І як показав досвід широкомасштабної війни, визволяти території від рашистських танків і БТРів вдається значно швидше, аніж очищати голови громадян від отрути імперських міфів.  

У  цій інформаційній битві здобути перемогу можна лише твердим знанням української історії. Яку Міністерство освіти і науки у розпал війни раптом оголошує необов’язковим предметом. Отже, коли Путін на весь світ волає, що його армія воює на «своих исторических землях», то українцям стає необов’язковим знати, що це брутальна брехня, яку понад століття тому блискуче спростував академік Грушевський, науково обґрунтувавши визначальні висновки для нашої перемоги у цій битві.

Нагадаємо їх тезово:

• Українці є автохтонами (споконвічними мешканцями) на своїй землі.
• Саме український етнос був творцем княжої України-Русі, наймогутнішої держави європейського середньовіччя: «Київська держава, право, культура були утвором однієї народності, українсько-руської».
• Московія змародерила нашу стародавню назву та  історію.
• Міф про братню колиску  народів – «баламутство».

Із вченням Грушевського в Україні довгий час вели запеклу боротьбу.  Але декілька років тому наукові висновки видатного вченого нарешті лягли в основу шкільної програми з історії. І завдяки цьому принаймні українські школярі вже твердо знають, що історія державотворення України починається з тисячолітньої княжої України-Русі.

Війна засвідчила: на історії без національного пріоритету постали загони холопів і колаборантів

Але як тепер буде далі – невідомо, бо ж міністр освіти Шкарлет наполягає, що у питанні вивчення історії «не може бути примусу. Не можна історію насаджувати, робити обов’язковою. Це має бути свідома позиція».

Але чи у багатьох ця позиція  буде настільки свідомою, як у президента Володимира Зеленського, який вивчає історію України саме академіка Грушевського?

У двобої історія Грушевського проти «русского мира» Путіна переможе наш славний академік

Автор: Іван Костенко

Адже зараз в інформаційному просторі – безліч пропозицій. І без базових знань у цій темі можна вільним плаванням заплисти хтозна куди і забитися мулом.

Хтось зловиться на версію «історика» Путіна, прочитає про братів росіян і українців – спадкоємців Русі  та й увірує що «справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з Росією».

Ще хтось почне набувати знання у цій темі за версією професора Ярослава Грицака, яка вийшла буквально напередодні війни – «Подолати минуле: глобальна історія України» і дізнається, що «Русь не була ані російською, ані українською. Та й державою до певного часу назвати її складно. Перші сто років вона нагадувала радше торгівельну Ост-Індійську  компанію…». Чи можна на такій історії виховувати свідомих громадян? Відповідь на це запитання ми публікували у статті «Подолати минуле – і з чим лишитись?».

Але сьогодні вже засвідчила війна, як рясно на історії без національного пріоритету постали загони холопів і колаборантів.

Якщо ще хтось (дуже наївний) вирішить дізнатися про історію України в національних музеях – то теж, як то кажуть, влучить у штангу, бо в експозиціях більшості цих державних закладів упродовж 30 років незалежності і до початку широкомасштабної війни була представлена переважно ідеологія  «русского мира».

І тому у Національному заповіднику «Києво-Печерська лавра» популяризували кремлівські ідеологеми, тотально замовчуючи українську історію Печерського монастиря, у Національному заповіднику Софія Київська переконували відвідувачів, що київські князі одягалися у косоворотки, у Національному музеї історії за рік до «спецоперації з денацифікації» денацифікували славнозвісний тисячолітній меч Людоти, а в експозиції державного «Музею Полтавської битви» гучно  славили «великую победу русского оружия»…

«Русский мир» сидів у більшості  національних музеїв  до початку широкомасштабної війни і явно мав високий протекторат, бо після десятків наших статей щодо цієї проблеми міністерство культури проблему так і не побачило.    

Головна зброя нашої перемоги – це історична пам’ять

Вочевидь такого високого протекторату добивається зараз  «русский мир» і в Міністерстві освіти, добре знаючи, що  хаос і безладдя в історичних знаннях громадян України  надійно працює на міць імперії.

Отже, якщо Міністерство освіти не скасує свого рішення, то нехай дасть пояснення – яким чином  сьогодні під час широкомасштабної війни і відмови від  обов’язкового знання історії,  українцям сформувати високу громадянську позицію і виграти війну за ідентичність? 

Бо головна зброя нашої перемоги – це історична пам’ять, саме вона є найважливішим чинником національного самоусвідомлення.  А  формує її лише спільне трактування минулого, подій, що відбулися, пантеону героїв, героїчних вчинків…

І насамкінець. Ми не маємо жодного сумніву, що у двобої історія Грушевського проти «русского мира» Путіна (та іже з ним) переможе наш славний академік. Але якщо у розпал війни у поводирів двох ключових для цієї перемоги міністерств – освіти та культури – такий дефіцит «чистих помислів», які у державних справах радив мати Володимир Мономах, то лишається останнє запитання – хто і навіщо їх там тримає?

Ірина Костенко,  Ірина Халупа для «Главкома»