Реформи для Третьої Республіки. Чи стане Україна Сінгапуром?

Оскільки «третя республіка», очевидно, замислюється як перезаснована держава, то з формальної точки зору реформувати в ній нібито не буде що.

Але фактично із самого старту ця – поки що уявна – держава матиме справу із економікою, суспільством, інфраструктурою прийняття рішень «республіки другої». Тому, гадаю, слід, уникаючи фантазій, конструктивно мріяти.

Досвід президентства Януковича у цьому сенсі аж ніяк не є беззмістовним, оскільки принаймні демонструє, чого саме робити не слід: розпорошувати зусилля, формалізувати процес, підходити до справи нещиро и непрозоро.

Втім, хтозна, можливо, Віктор Федорович і справді бажав увійти до історії, як прогресивний реформатор? Принаймні, йому буде зараховано поступ у розвитку енергетичної галузі, посилення ролі Києва на світовому агарному ринку, проходження рутини першого етапу євроінтеграції та, можливо, історична угода та скасування призову. Але цілісною програмою перетворень це назвати не можна. В анамнезі в України лише кілька реформістських сплесків. Тим важливіше серйозно підходити до системи змін, яку слід увімкнути одночасно із перезаснуванням держави.

Якщо озирнутися назад, то можна побачити поки що не усвідомлену додаткову та особливу перешкоду для обговорюваної української success-story, що може відбутися у майбутньому.

Той шлях, яким з командно-адміністративної економіки та однопартійної політики рушила Україна і ще кілька нових незалежних держав – призвів до формування кримінального капіталізму, що реалізує свої інтереси шляхом політичної корупції, а саме купівлі чиновницьких та парламентських послуг. Цей алгоритм обгорнуто у мерехтливу фольгу демагогічного популізму основних партій.

Перешкода в тому, що із питанням, як реформувати таку систему – як колись радянську – ніхто не стикався. А це означає, що успішна стратегія і тактика розбудови «третьої республіки» на питомий відсоток буде українським унікальним інтелектуальним продуктом.

Одразу звернуся до вірогідного «грузинського заперечення» -- мовляв, слід просто перенести досвід Саакашвілі на наші чорноземи. На жаль, гамузом – не вийде.

Грузія – маленька, етнокультурно однорідна держава, зовнішня фінансова підтримка її реформ не вимагала астрономічних сум, а політична опозиція аж до 2011-12 рр. була маргіналізована через історичні обставини

Ці три фактори відрізняють грузинську ситуацію від української – як нинішньої, так і прогнозованої. Знаємо тепер і недоліки стратегії «шоку економічної свободи», застосованої в Грузії – неувага до соціальних низів, і відсутність каналів спускання пари.

Крім того, модель «кримінальної плутократії» на початок 2000-х ще не ствердилась так глибоко в Грузії, як це виглядає на початок 2010-х в Україні. Країна Шеварднадзе була хаотично-дестабілізованою.

Тим часом, модель, створення якої почалось за Кучми (це «темний бік» загалом досить ґрунтовних перетворень його першого терміну та досить успішного другого терміну) і було пасивно продовжено Ющенком – методично завершено Януковичем.

Нинішня парламентська опозиція – на жаль – не виглядає всерйоз антисистемною. Значна частина суспільства теж прагне лише зміни вивісок та спрямування «течій добробуту» в інші кишені.

Все це варто мати на увазі, плануючи стратегічні зміни. Усе-таки, що потрібно запозичити з уже відомих success-stories?

-- Сінгапур

Головним чином, це принцип тотожного рівня заробітних плат у секторі публічних послуг та приватно-корпоративному секторі із жорстокими санкціями проти корупціонерів. Хай держапарат буде менший, значно менший, але його мотивація брати хабар та лобіювати сумнівні рішення буде максимально зниженою.

Крім того, заробітна плата чиновників та громадських службовців мусить бути поставлена у пряму залежність від показника ВВП та динаміки середньої заробітної плати в державі. Також ( хай це буде вже українська модифікація), під зарплатнею в приватно-корпоративному секторі мається на увазі нинішня справжня заробітна плата, тобто «плюс конверт». Але самі «конверти» мають бути знищені як явище.

Знищити їх можна лише за допомогою регресивного оподаткування заробітної плати – чим вона більше, тим менший її відсоток сплачується в якості податку на фонд заробітної плати.

-- Грузія

З її досвіду можна позичити реформи поліції та прозорість стосунків у сфері власності. Про це багато написано (Буракова Л. Почему у Грузии получилось. Юнайтед Пресс, 2011 г.).

-- Балтія

Особисто мені імпонує чесний підхід до формування бюджету, а саме схильність до уникання дефіциту. Так, дефіцити – у контрольованій формі, а саме такими є вимоги ЄС до них (і цих вимог не притримувались країни, що зараз потерпають від проблемних заборгованостей) – можуть стимулювати попит, але це небезпечна гра.

Якщо узагальнити досвід цих та інших країн, які прискорено здійснювали модернізацію або індустріалізацію, або транзит від планового господарства до ринку та від диктатури до демократії, та прикласти цей досвід до України, то можна вийти на низку кроків універсального характеру, що їх може здійснити група революціонерів (а як інакше?), яка в той чи інший спосіб отримає владні важелі. Стартова фаза початку операцій такого уряду – це системна криза всіх сфер життя і великі очікування суспільства (як у 1991-му та 2004-му, частково – у 2010-му). Тому, гадаю, важливо підкреслити, що самі лише реформи економічної політики недостатні, ринок у нас давно існує, але він викривлений бюрократизмом як ідеологією, та популізмом як засобом утримання влади, а це генерує тінь як засіб виживання і слабку за фактом державу. Відтак курс реформ має комплексно поєднувати політичну та соціально-економічну складову.

По-перше, це запровадження як мінімум трьохрічного мораторію на вибори – погоджуся, звучить скандально, особливо для ЄС.

Але немає – буду радий, якщо хтось підкаже! – іншого способу уникнення «знесення» реформаторського уряду кримінальним капіталом за допомогою фінансування популістських партій. Колись Саакашвілі в Грузії мав підтримку більш як 90% громадян і вщент розгромлених опонентів. У нас подібного не подарують.

По-друге, необхідна ліквідація технічних партій – вибори минулого жовтня продемонстрували справжній сенс їхнього існування, і двадцятирічний мораторій на створення нових політичних організацій. Тут необхідно взяти на озброєння деякі методи кемалізму (наші обставини схожі – демократи є порівняною меншістю в суспільстві!) – адже маємо справу із суспільством, травмованим декількома спробами модернізації протягом останніх трьох століть, і вади, недоліки, обмеження і недопрацювання цих спроб повсякчас посилювали традиційницьку реакцію. Задля уникнення цього необхідний період мобілізаційного правління. Таку мобілізацію переживали і Японія, і Німеччина, і США – її скасовували, коли системна криза долалася.

По-третє, постмобілізаційна форма правління – це лише і тільки парламентська республіка, все решта, як не крути, це не «європейська кров».

Франція – лише часткове виключення, все одно уряд не формується меншістю. Області, що їх, не виключено, слід значно збільшити – мусять отримати свою палату і бути представлені мажоритарниками, що їх висуватимуть лише партії. А нижня палата – формується списочниками від партій, яких рейтингує виборець на довиборчих партійних праймеріз. Вся місцева влада має обиратися, будь-яка вертикаль у пострадянських умовах призводить до генерації брехні, насильства та корупції.

Цікаве питання, звісно, хто ж проводитиме вибори в умовах суспільства, яке і тоді хіба що почне одужання від хвороби корупції? Бюрократи з ЦВК, власники коштовних годинників, фактично – елементи виконавчої влади? Партійні призначенці в комісіях?

А чому б не віддати цю функцію потужній профільній громадській організації? Здається, КВУ непогано себе зарекомендував за багато років.

По-четверте, сам пакет реформ у мобілізаційній – умовно трирічній – фазі здійснюватиме надзвичайний уряд, комітет суспільного порятунку, директорія – назва не принципова. Охороняти його мусять нові силові структури (щодо муніципальної міліції нещодавно написав у FB Тарас Березовець, роздратований черговою брутальністю ментів). Так, українці мають здебільшого доброзичливо-вайлуватий характер, але погодьтеся, це не той випадок: цей уряд неодноразово спробують скинути злочинні угруповання, не виключно, транснаціонального масштабу, зважаючи на характер наших газових стосунків і східним сусідом та існування «клубу австрійських пенсіонерів».

Головні напрями реформ – пенсійна система, власність, судочинство, армія та поліція, освіта та охорона здоров’я, ЖКХ і місцеве самоврядування.

Слід розуміти, що вкотре псувати папір та винаходити «лісапєд» непотрібно – вже сьогодні профільні фахівці мають чимало напрацювань и чимало з них працюють і в нинішньому скликанні Ради (зокрема, Віктор Чумак та Геннадій Москаль керують Комітетом з питань боротьби із організованою злочинністю та корупцією, засідають у парламенті фахівці з пенсійної системи, освіти, макроекономіки, підприємництва – Павло Розенко, Лідія Гриневич, Віктор Пинзеник, Оксана Продан та ін.).

Втім, коротко викладу своє бачення стосовно цих напрямків.

Отже, по-п’яте, солідарна система не має майбутнього: вважаю, що ПФ необхідно «заморозити» на нинішньому рівні та гарантувати нинішні правила нарахування пенсій лише тим, хто вже досяг 45 років та частині працівників силових структур. Молоді – чесно сказати, що вона має самостійно дбати про свою старість, вона до цього готова і давно.

А тим, хто «застряг» у середньому віці і чесно сплачував внески -- на загальну їхню суму дати цінні папери державних підприємств, які ще залишилися у власності України.

По-шосте, власність на землю та результати приватизації – це болюче питання, можливо, більш жорстке навіть, аніж криза солідарної системи. Але гадаю, яким шляхом тут йти, краще за інших зможе пояснити Олександр Пасхавер. Утримаюсь від шокування гуманістичної громадськості своїми лібертаріансько-«людожерськими» поглядами, втім, мабуть, вони не сподобаються і тендітним олігархолюбам.

Тезово: за умов забезпечення законності приватна власність за землю – ефективна, а олігархи мають оплатити, добровільно чи примусово, реконструкцію країни, завдяки надексплуатації всіх видів ресурсів якої вони з’явилися. З’явилися з лав підпільних «бариг», підбандитків та «перекочувачів олівців» у радянських конторах.

По-сьоме, не бачу, чим нам не підійде «англосаксонська» судова система, хоча і зрозуміло, що в умовах криміналізації становлення її не буде легким – як, власне, і вся решта нових політик.

По-восьме, про алгоритм створення нової поліції вже сказано вище – тут очевидний успіх Грузії, додати можна хіба що те, що обраний районною громадою шериф тричі подумає, перш ніж полювати на людей у чийомусь «приватному» лісі.

Про перехід армії на 100%-у контрактну основу мусить щось розуміти Анатолій Гриценко, та і нинішній міністр Лєбєдєв, що його штовхає оптимізація витрат, на диво щось почав робити в цьому напрямку.

Нарешті, освіта – маю певний особистий досвід адміністрування у цій галузі і твердо переконаний, що лише фундаментальний і швидкий перехід на узагальнену європейську систему (а краще – на американську) врятує рештки інтелектуального потенціалу України.

Треба виконати вимоги приєднання до європейського освітнього простору, змінити систему ступенів на трирівневу, віддати питання присвоєння ступенів вишам і на певний період скасувати держзамовлення.

А поки що українська система освіти – це тотальна фікція, тому її кваліфікації та доробок не визнаються в країнах ОЕСР, і тому вона слугує засобом відмивання грошей та обману громадян.

Що ж до охорони здоров’я, то ситуація така, що безкоштовна медицина зникла – функціонують лише маленькі прозорі острівки цієї системи. Мабуть, слід зібрати консорціум великих страхових фірм та виробників ліків і обладнання і спробувати разом перезавантажити цю галузь на іншому фундаменті.

Резюмуючи – сьогодні потрапити до першого світу цілою країною можна швидше, аніж за 30 років, як це здійснив Лі Куан Ю в Сінгапурі. Це прискорення можливе за рахунок виходу людства на новий етап технологічного розвитку, зростання швидкості обміну інформацією.

Але для цього потрібна незламна політична воля, оптимістичний реалізм і дієвий патріотизм.

Чи здатний на самопожертву і працездатність ленінського типу той тонкий прошарок політизованих інтелектуалів, який почав обговорювати «третю республіку», чи знов чекати на авторитарного Вашингтона із новим і праведним законом? Залишу це питання поки що без відповіді…