«Зі Східною Європою треба кінчати»

Історик Ярослав Грицак вважає, що українцям треба знайти своє місце в нормальній Європі. Головні тези лекції «Чи є українці європейцями?»

«На мою долю припадає відповідати на великі питання, за які мене потім б’ють», - зізнається відомий український історик Ярослав Грицак. Питання, чи є українці європейцями є актуальним і водночас провокативним. Бо якби ми були європейцями – ми б такого питання не ставили. Але в очікуванні підписання угоди про асоціацію з ЄС Україні конче необхідно знайти собі місце в європейському просторі. Професор Грицак пропонує шукати відповіді в першу чергу в історії.

-- «Ніхто не може подолати свобідне місто і свобідний народ»

Очевидно, що українці є європейцями географічно. Адже Європа, згідно з концепцією Шарля де Голля, простягається від Атлантики до Уралу. Україна, як і стара Європа, є християнською державою. З католицькою традицією нас об’єднує культура вертепів і колядок з переповіданнями сюжетів Святого письма. Вагомим аргументом на користь поширеності європейської культури в Україні є магдебурзьке право, східні окраїни якого доходять аж до Полтави.

Але треба також зрозуміти, що таке Європа. Класична відповідь на це питання, що робить Європу Європою – іудео-християнська традиція, грецька демократія та римське право.

{3-}

Вперше про поділ на східну та західну цивілізації пише Геродот, розглядаючи війну Греції і Персії. Він вважав, що цінності свободи стали визначальними для перемоги набагато меншої Греції. Вільні люди завжди воюватимуть інакше, аніж найманці. Демократія Заходу перемагає деспотію Сходу. Квінтесенцією же європейської формули стає уривок з промови Перікла: те, що робить нас сильними – це наша свобода.

Ці класичні тексти були глибоко закорінені в свідомості європейців. До Другої Світової в гімназіях обов’язково вивчались грецька та латинська мови. А це означало, що кожна освічена людина знала античні тексти, інколи навіть напам’ять. Існувала певна матриця: ми європейці, бо ми є вільні, а раз ми вільні – отже, ми є великі. Як наслідок, Європа стала єдиним глобальним континентом, який поширив свою культуру на решту світу.

-- «Щоб вважати себе європейцями, треба мати демократію і вільний ринок»

В 1215 році в Англії було підписано документ, який фактично заклав основи для подальшої європейської демократії. Велика хартія вольностей, або Магна Карта регламентувала різні нюанси взаємин короля із феодалами, включно із правилами вилову риби з Темзи. Але там був один дуже важливий пункт – ніхто не має права карати баронів крім самих баронів. Тільки рівний має право судити тебе. Цей загальний принцип рівності (peer principle) був подібний до польського «Nic o nas bez nas» – не може бути прийнято нічого, що стосується нас, без нашої участі. Кожен польський шляхтич мав право вето на Сеймі. Один голос «проти» - і рішення не приймалось. Те, що Польща була єдиною комуністичною державою, де католицька церква мала такий сильний вплив, де існував єдиний в комуністичному світі недержавний університет – Люблінський католицький, чи навіть той факт, що туди приїжджали Rolling Stones – все це є відлунням цієї традиції. Недарма Польщу називали найбільш веселим бараком комуністичного табору.

Треба розуміти, що ці формули виникли в конкретному історичному контексті. Залишається питання, чи можна цю формулу шляхом “cut+paste” перенести в іншу ситуацію, де цих історичних умов не було. Звісно, можна вирощувати банани в Сибіру чи розводити пінгвінів в Сахарі, але для цього потрібні оранжереї або зоопарки. Це потребує додаткових зусиль, на які Східна Європа часто не була спроможна. Наша модернізація була дуже проблематичною, бо модернізація економічна без модернізації політичної неможлива.

Якщо говорити про високу культуру, то немає сумніву, що російська культура є більш європейською, ніж українська. Завдяки таким постатям, як Чехов, Достоєвський і Толстого, їхнім дискурсам, сюжетам і проблематикам, вона є глибоко інтегрованою в європейську культуру. Ні Шевченко, ні Франко, ні Леся Українка цим похвалитись не можуть. Натомість українське суспільство є набагато більш європейським – у формі своєї організації та у відносинах із владою. Російський історик Дмитро Фурман у своїй статті «Україна і ми» пише, що події 1993-94 рр. показали, як різко Росія та Україна розходяться в своїх політичних траєкторіях. І там, і там була глибока політична криза. Тільки в Росії вона закінчилась тим, що президент відправив танки розстрілювати парламент. Натомість в Україні, маючи може навіть глибшу кризу, політична боротьба між Кучмою і Кравчуком завершилась тим, що Кравчук спокійно передає владу Кучмі. Українці, на відміну від росіян, здали екзамен на європейськість, причому із голодним шлунком.

-- «Захід приходив в Україну, вдягнутий у польський контуш»

Ми часто забуваємо, що російський чинник в українській історії є дуже недавнім. До цього часу головним в українській історії був польський вплив. Більшість території сучасної України від 14 століття перебували у складі Речі Посполитої. Польський “Drang nach Osten” (наступ на Схід) мав різну інтенсивність на різних територіях.

Ця карта не випадково може здаватись знайомою. Це карта інтенсивності вживання української мови. А ще – всіх українських виборів: 1991 (перша зона проти трьох інших), 1994 (перші дві зони проти двох останніх), 2004 (перші три проти останньої). Тому коли говорять, що Помаранчева революція була справою останніх років, то це нісенітниці. Це все було ще на старих картах. Можна називати це польським впливом чи європейським, але це те, що робить нашу територію приналежною до цієї цивілізації.

Ці кордони не були стабільними, лише останній східний кордон застряг. Статистичні опитування показують, що «стара» Україна підтримує євроінтеграцію, «нова» – підтримує, але не надто. До того ж, значна частка населення однаково позитивно ставиться як до Європейського, так і до Митного союзу. Тож в розмові про євроінтеграцію лишається велике питання, яке сформулював польський журналіст Адам Міхнік – чи виберуть російськомовні жителі Донецька та Дніпропетровська ЄС?

-- «Ленін створив Україну, Сталін об’єднав, а Янукович веде її в Європу»

Треба наголосити, що коли говоримо про європейськість, то говоримо не про щось питоме, а про запозичення. І це відображає загальний характер Східної Європи. Її називають нормальною, але другорядною (second-hand) Європою. Ми пережили всі найважливіші ідеології 19-20 століття та пов’язані з ними рухи: у нас були і націоналізм, і соціалізм, і навіть трохи лібералізму. З усіх цих «-ізмів» жоден не виник ані в Києві, ані в Мінську, ані в Москві. Всі ці вони були з Берліну, Парижу чи Лондону. Ярослав Грицак жартує: «Я не можу назвати іншого «-ізму», крім комунізму і мазохізму, які є нашим, східноєвропейським винаходом». Україна не належить до ядра Європи, але активно переймає європейські цінності, переносячи їх в інший культурний контекст.

Європа – це проект, це не є щось закінчене. І кожен, хто входить в цей процес, може міняти правила гри та її результат. До Другої Світової війни німці не думали про себе, як про Європу. Вони вважали, що вони є надто великими для неї. Вся післявоєнна німецька політика проходила під лозунгом повернення Німеччини до Європи. І зараз ми бачимо її результати – Німеччина є мотором і серцем об’єднаної Європи. Те саме бачимо у випадку Польщі. Польська економіка вважалась провальною. Нібито поляки не вміють нічого робити добре, окрім як красти. Але за останні 20 років Польща зламала цей стереотип. Вона перестала бути Східною Європою. «Зі Східною Європою треба кінчати. Вона має ставати нормальною Європою», - каже Ярослав Грицак. І європейська інтеграція дає для цього шанси.