«Мама» в тюрмі. Привіт доктору Фрейду!

«Главком» продовжує цикл статей «Україна на прийомі у психоаналітика». В авторській рубриці доктора історичних наук Данила Яневського та психолога Мирона Панчука з Чікаго, аналізуються/описуються суспільство, політикум та окремі події с психоаналітичного погляду. Іншими словами - які глибинні архетипи відображують/відбивають/символізують ті чи інші події, заяви, наміри. Автори рубрики запевняють, що ці матеріали - не пошук винних, не призначення злодіїв або святих, вони лише про те, що українці підпорядковуються тим самим природним законам, що і всі інші люди, що надзвичайно неприємно усвідомлювати.

Одна з ключових проблем, яку намагається розв’язати кожна людина після народження, в процесі фізичного та емоційного становлення та розвитку, називається в психоаналізі «боротьба з деспотизмом матері». Річ у тім, що людина – єдиний ссавець, який народжується з недорозвиненим головним мозком. Новонароджена дитина від першого дня об’явлення на світ не може вижити без опіки матері. Матір визначає коли, скільки і як дитині їсти, коли як і скільки гуляти, як, коли, скільки спати. І так далі і тому подібне. Часами цей процес затягується аж до зрілого віку дитини, але сьогодні не про це. Сьогодні про те, що в процесі духовно-практичного освоєння світу, дитина постійно намагається розширити його фізичні кордони та встановити над ними контроль. Спочатку це фізичні кордони свого ліжка, потім – кімнати, потім – квартири, будинку, двору, міста, країни...

Оскільки незнаний світ завжди небезпека для того, хто його не знає, остільки матір виступає в ролі такого собі запобіжника. Саме вона запроваджує заборону на рух дитини за межі «зони безпеки» (того таки ліжка, кімнати, ігрового майданчика у дворі абощо), вже встановленої самою матір’ю (або успадковану неї від її батьків). Саме в цей момент і виникає конфлікт між прагненням дитини до розширення зони свого впливу і прагненням матері цю зону звузити, обмежити. І тим, самим, продовжувати контролювати життя своєї дитини – навіть попри те, що вона, дитина, опіки матері вже не потребує.

Саме це і є «боротьбою з деспотизмом матері». Ця боротьба може набувати радикальних форм – аж до відкритих бойових дій (згадаємо, наприклад, «Кайдашеву сім’ю») і тривати роками, якщо не десятиліттями. Аж до закінчення фізичного буття однієї зі сторін.

Однією з таких радикальних форм боротьби з боку дитини є буквально, а не символічно! – помістити матір у замкнутий простір, помінятися з нею місцями. Наприклад, запроторити її до затишного заміського будинку (монастиря, санаторія, іншого міста, далекої подруги тощо), обклавши її при цьому додатковими обмеженнями у вигляді піклування за онуками, заготовки помідорів-огірків в неймовірних кількостях, участі в доброчинних акціях абощо.

Радикальна форма цього неусвідомлюваного комплексу – сувора ізоляція матері в буквальному, а не символічному сенсі. Але після фізичної реалізації цього ув’язнення виникає інша проблема, а саме: слідкувати за тим, щоби вона, матір, не могла це місце залишити. На утримання її в цьому невільному стані витрачаються колосальні, часами неспівмірні фізичні, матеріальні та психічні зусилля та ресурси. Отже, людина, яка запроторила образ матері (або саму матір) до буцегарні (психіатричної клініки, заміської дачі – потрібне підкреслити), сама стає в’язнем– тільки з іншого боку ґрат.

Матір в цій ситуації починає чинити відчайдушний опір, втягуючи в конфлікт прихильних до неї членів родини, подруг, сусідок, колег по роботі, адвокатів, правозахисні організації (вітчизняні та закордонні). В деяких випадках справа вихлюпуються на рівень міждержавних відносин. Мало по малу процес стає самодостатнім: про першопричину всі давно забули та й вона вже втратила своє первісне значення. Війна набуває статусу «священної» і ведеться до повного знищення противної сторони.

Але це ще не все. Той, хто позбавив матір волі, витрачає неабиякі ресурси задля того, аби переконати всіх членів родини, друзів, сусідів, світову громадськість, сільську раду, колег по роботі в тому, що ув’язнення є єдиним виходом, більше того – благом для всіх перерахованих категорій трудящих міста і села. Більше того, всі ці люди повинні бути глибоко вдячні «синові» за те, що він зробив, вважати цей його вчинок взірцем моральності, національної духовності, політичної доцільності та запорукою успішної інтеграції в світовій інформаційний простір.

При цьому автоматично списуються реальні материнські слабкості, які добре і в усіх деталях відомі всім членам родини та сусідам: від схильності до голосного з’ясування стосунків з кожним і з усіма до утаювання певних сум зі сімейного бюджету на власну користь.

Єдиний продуктивний варіант поведінки в цьому нерозв’язуваного в принципі конфлікту, полягає в тому, аби ФІЗИЧНО вийти з нього. Замість годинами та роками слідкувати за розвитком чужого конфлікту, зайнятися своїм власним життям. Воно закоротке, аби живитися дурницями.

P.S. Під час написання цього тексту автори взяли за основу історію однієї з найбагатших жінок світу Ліліан Беттанкур, співвласниці компанії L'Oreal, статки якої оцінюють майже в 25 млрд. доларів США. Всі інші алюзії, які могли виникнути у читачів під час перегляду даного матеріалу залишаються на совісті читачів. Привіт доктору Фрейду!

{1-}

Данило Яневський, доктор історичних наук (Київ)

{2-}

Мирон Панчук, маґістр психології (Чікаго)

Читайте також інші матеріали авторської рубрики «Україна на прийомі у психоаналітика»