Дивна війна Путіна

В нашому культурному полі «голос народу» вважається важливішим, ніж сила армії. Тому Путін намагається створити враження, що на Сході України це «голос народу» домагається приєднання цієї території до Росії.

«Я не знаю, яка зброя буде використовуватися в третій світовій війні, але четверта – буде війною кийків і каміння». Ці слова Альберта Енштейна можуть справдитися набагато швидше, ніж припускав їх автор. Хоча вздовж кордону України бродять тисячі озброєних російських військових, а в різних країнах армії знаходяться в бойовій готовності, якої не було з часів холодної війни, проте на разі, український конфлікт розіграється на горезвісних кулачних боях і було б добре, якби на цьому все і закінчилося, хоча після кількох тижнів відносного спокою, який вдає Росія, ситуація загострюється.

На Сході України вже дійшло до пострілів, однак і надалі їх намагаються видавати за заворушення, викликані обуренням людей. Є інформація, що в них беруть участь спеціальні загони російського ГРУ. Однак, в конфлікті не беруть участь офіційні регулярні збройні сили, хоча в українців вже є серйозні підстави, аби відіслати на Схід свої підрозділи.

-- Борються демонстранти

Парадоксально, але зброя, яка могла б знищити світ і практично все людство, нині може принести нам спокій. Розвиваючи слова Енштейна, який передбачив появу зброї масового знищення, світ не повинен пережити нищівної війни, аби почати воювати кийками і камінням. Бути обережними їх змушує вже саме усвідомлення такої можливості. Принаймні на разі. Однак, пам’ятаймо, що світ знав багато божевільних, в розпорядженні яких була атомна зброя. Пам’ятаймо також, що ніхто, крім США не зважився її використати, хоча, коли президент Сполучених Штатів приймав таке рішення, ситуація була іншою – тоді, атомна бомба закінчила війну, нині, вона б її розпочала.

Війна за Східну Україну власне вже розпочалася, але ведеться вона незнаним до цього часу способом. Отже, воюють між собою демонстранти, а не військові, і це має – на відміну від вуличних димових завіс, які нам відомі з часів антиглобалістських та патріотичних маршів – глибокий, стратегічний зміст. В нашому культурному колі «голос народу» вважається важливішим, ніж сила армії. А тому, Володимир Путін за всяку ціну намагається створити враження, що на Сході України це саме «голос народу», а не військові, домагаються приєднання тієї території до Росії. Тому, Путін висилає демонстрантів, які повинні захопити стратегічні об’єкти і дати світу знак, що звичайні люди хочуть до Росії.

Звичайно, Захід в це не вірить, але для нього буде набагато важче опиратися цьому, ніж, якби Росія відкрито почала окупацію цієї території.

Українська арміє сильніша від демонстрантів і теоретично могла б їх розігнати за допомогою зброї, але тоді Росія мала б підстави для відкритої агресії. А тому, на разі закінчиться тим, що це звичайні (хоча тут більше підходить визначення «незвичайні») українці намагаються відвоювати міста на сході з рук російських «демонстрантів».

Кожна вулична сутичка за відвоювання якогось майдану чи адміністративної будівлі може мати нині більше значення, ніж не одна битва за участі десятків тисяч військових в минулому. Якщо російським «демонстрантам» вдасться зайняти стратегічні території в даному місці, то це паралізує його управління.

Хтось запитає, а що можуть зробити звичайні люди? Все і так вирішує озброєна армія, проте це власне ці звичайні люди на Майдані були в стані скинути уряд, президента і змінити конституцію, чи іншими словами – перемогти. Путін, очевидно, хоче скопіювати цей маневр на Сході України.

-- Щоб зберегти обличчя

І це не те, що якщо російські «демонстранти» підведуть, то прийде російська армія. Адже це б означало оголошення війни, на разі лише холодної, всьому цивілізованому світові. Тим часом, жодна країна, навіть така велика, як Росія, не є самодостатньою. І вже точно не самодостатні і не незалежні від європейських санкцій російські багачі та державні чиновники.

Таких санкцій можна уникнути або мінімізувати їх наслідки у випадку анексії якоїсь території без використання війська, але важко собі уявити успіх інтересів Росії в ЄС, якби вибухнула звичайна війна, навіть обмежена територією Східної України (на разі тільки цієї території стосуються дії Кремля).

Росія посилається на право народів на самовизначення, яке вона сама порушувала тоді, коли виступала під виглядом СРСР, від якого Путін не відмежувався, як і нині. Право, про яке говорить кремлівська влада, є красиве і славне. Але річ у тім, що на практиці, воно не застосовується до інших народів, окрім власного. Російська пропаганда абсурдна і гротескна, як в часи Сталіна, але – як я намагався довести – вона служить лише для збереження власного обличчя, незважаючи на те, що ніхто у це вже не вірить.

Якщо хтось вважає, що світ ворожий, всі нам загрожують і хочуть на нас напасти, за найменшої можливості, то звичайно, час від часу його слова матимуть підтвердження, бо світ не ідеальний. Але теза про необхідність бути негативно налаштованим щодо всіх, хто нас оточує, не буде мати підтвердження. Особливо, якщо хтось вважає, що лише ворожість може викликати до нас повагу.

-- Путін пішов би далі

Ще одним аргументом на підтвердження того, що в Україні триває дуже дивна війна, є ситуація з самим Кримом. Півострів був атакований неофіційною армією, яку Путін так і не визнав, проте, вона теж повинна була вдавати спонтанний «голос народу». Крім того, сутички в Криму, з того, що нам відомо, відбувалися практично без жертв.

Однак, що важливо у всій цій постановці, якщо Путін хотів напасти на Євросоюз, то він втратив, важливий в таких умовах елемент несподіваності. Рішення про дозвіл застосовувати армію на території України, може бути свого роду прививкою, яка зміцнить наш континент на випадок чергової хвилі агресії.

Складається враження, що світ пожертвував Кримом заради збереження миру, але з іншими частинами України Кремлеві буде набагато важче. Зрештою, самі українці кажуть, що Крим був специфічною територією. А за інші території вони будуть воювати. Саме тому, напевно, на разі, Путні намагається не застосовувати в цьому регіоні регулярної армії, а тільки нею лякає, розміщуючи її під кордоном з Україною.

Прем’єр України Арсеній Яценюк ухвалив дуже розумне рішення. Якби він розпочав боротьбу з російською армією, Путні точно б пішов далі (бо війна, в традиційному для цього слова значенні розпочалася б), а так він на разі мусить зупинитися в Криму і шукати нових підстав, хоча його планів ніхто не знає. Здається, президент Росії не мав би нічого проти захопити і весь світ, але він знає, що це зробити неможливо. На його моральність розраховувати не варто, однак, я сумніваюся, що він би наважився оголосити війну всьому північноатлантичному союзу.

Крім того, нині ситуація є зовсім іншою, ніж перед другою світовою війною.

По-перше, Захід вже знає, що може статися, якщо таку людину, як Путін не зупинити завчасно.

А по-друге, знаючи це, навіть виходячи з розрахунку власного національного інтересу, краще використати свої війська і закінчити справу на чужій території, ніж потім боротися з проблемами на власній. Сполученим Штатам, які вважають себе жандармами світу, теж не вигідно чекати, поки утвориться російська імперія, яка повернеться в ранг супердержави.

А тому, залишається надія, що до ескалації конфлікту на сході не дійде, хоча одночасно важко припустити, що у Путіна нема подальших планів.

Aвтор є соціологом, близьким до видання «Liberte!»

Переклад Оксани Тютюн