Олігархи і революція: українські мільярдери пішли різними шляхами

Невже олігархія може прагнути… революції?! Сучасний досвід України підтверджує це

-- «Низи» не хочуть, «верхи» не можуть

З точки зору обивателів, олігархи прагнуть лише байдикувати, а для розваги чимось мірятися: золотими батонами, крутизною годинників, костюмів та черевиків зі страусової шкіри, дороговизною автівок, яхт, вертольотів і літаків, успіхами підопічних футбольних клубів, популярністю телеканалів… І багато чим іще — аж до жорстоких ігор з розряду «хто кого з’їв» (нагнув, бортонув, застрелив). Якщо ж олігархи мають чим розважатися, навіщо їм явно чи неявно брати участь у революціях, фрондах, путчах та інших шурум-бурумах?! Нібито підстав для цього немає…

Але давайте не будемо забувати ленінського визначення революційної ситуації! Хоча Україна й пережила масовий «ленінопад», проте це зовсім не означає, що творчий спадок Ілліча потрібно забути раз і назавжди! Хіба дарма половину своїх робіт він присвятив проблематиці захоплення влади?! Отож бо.

Отже, за Леніним, революційна ситуація в конкретній країні складається тоді й тільки тоді, коли «низи» (себто, народ) не хочуть жити по-старому, а «верхи» (правлячий клас) не можуть керувати по-старому. Ну, і щось там про революційну творчість мас…

Але ми про інше: будь-який власник бізнесу, в т.ч. олігарх, виконує роль організатора виробництва, творця робочих місць, управлінця — ось що зазвичай випадає з поля зору обивателів! Звісно, зосереджуючи у своїх руках політичну владу, ці люди намагаються дотягнутися до бюджетних коштів з метою їхнього «розпилювання», але ж якщо ти не володієш «заводами, газетами, пароплавами» й іншими активами — навіщо тягнеш руки до бюджету?! Претенденти і без тебе знайдуться.

Коли старі правила гри перестають задовольняти олігархів, виникає один із компонентів революційної ситуації. Це важливо розуміти, зокрема, при розгляді української Єврореволюції гідності: бо нерозуміння й не урахування інтересів олігархів може мати для самої революції найгірші наслідки. А тут вже йдеться, без перебільшення, про виживання країни.

-- Шлях №1: тишком-нишком

(Фірташ і Ахметов)

Якщо у роки президентства Віктора Януковича заходила мова про боротьбу олігархічних кланів, то найчастіше обивателі чули про групу Фірташа і «групу Ахметова». Якщо дуже стисло, то:

— Дмитро Фірташ почав бізнес з газопостачання, згодом у сферу його інтересів потрапила хімічна промисловість (для певних галузей якої природний газ є незамінною сировиною);

— Рінат Ахметов веде бізнес у гірничо-металургійному комплексі, енергетиці й телекомунікаціях.

Повторюємо, це лише дуже стислий, буквально пунктирний опис, тому що ці люди також володіють last but not least низкою «заводів, газет, пароплавів», органічно вписаних у їхні холдинги. У 2010-2012 роках група Фірташаі «група Ахметова» з перемінним успіхом боролися за доступ до «тіла» президента Януковича. Натомість у 2013 році ситуація докорінно змінилася одразу у двох аспектах:

1. гранично загострився вибір зовнішньополітичного курсу України між Євросоюзом і Митним Союзом;

2. гранично збільшилися апетити «сім’ї» президента Януковича, яка намагалася отримати контроль над якими пільки можливо чужими активами, включно з фірташевою DF Group й ахметівською СКМ.

Справді, найкращий варіант як для Фірташа, так і «групи Ахметова» — це стара добра «багатовекторність», відома з часів Кучми. Але цивілізованому світові набридло спостерігати за розкраданням українських кредитів, тоді як Росія погоджувалася й надалі викидати в Україну бабло для дерибану… в обмін на відмову від європейського вибору. Наприкінці листопада 2013 року Янукович зробив остаточний вибір на користь євразійської інтеграції. Звісно, така поляризація вектору розвитку не влаштовувала ні групу Фірташа, ані «групу Ахметова»!

Втім, не настільки, щоб затівати революцію. Остаточно зламав ситуацію другий ризик: завдяки хитрим маневрам, «сім’я» Януковича перебирала на себе контроль над газопостачанням, від якого залежав успіх і DF Group, і СКМ. Тільки ризикуючи втратити все, Дмитро Фірташ і Рінат Ахметов наважились на дії, яких вже давно очікували революційні «низи» — Євромайдан з усіма співчуваючими громадянами.

Втім, про реально вжиті цими людьми заходи широка громадськість навряд чи колись дізнається. Хоча в тому, що олігархи насправді тиснули на тодішнього главу держави, не сумнівається ніхто! Просто тиск цей був максимально прихованим, невимушеним, обережним не тільки через легендарну «вибухонебезпечність» характеру Януковича. Будь-яка революція — це не найкращий вихід для бізнесу, який прагне тиші та спокою у державі. Тож якщо Фірташ з Ахметовим і підливали олію у вогонь, то дуже дозовано, тишком-нишком.

І все ж таки не вбереглися… щоправда, з різних причин. Дмитра Фірташа згубила надто велика обізнаність у газових справах Росії та інших пострадянських країн — аби вивідати деякі таємниці, його й затримали під час вояжу до Європи.

Рінат Ахметов погорів на іншому: вирішив контрольованими грошовими вливаннями спочатку підігріти сепаратистські настрої «зарубіжних гастролерів» і жителів Донбасу, потім так само розхолодити їх. Мета цієї гри — виторгувати у нової центральної влади преференції для свого регіону: бо поки не забезпечать преференцій, народ не втихомириться… Як і слід було чекати, процес вийшов з-під контролю. Спочатку «народний губернатор» ДНР Павло Губарев пробовкнувся про «ахметівські» гроші, які «брали всі». Потім сепаратисти розперезалися та пригрозили «розкулачити» Ахметова! Довелося розпочинати боротьбу з власними прикормишами, не досягнувши поставленої мети…

Що ж, революції з’їдає власних дітей, це не новина.

-- Шлях №2: на білому коні

(Порошенко і Коломойський)

Альтернативою «підкилимовим іграм» у політиці являє показова публічність. Дуже добре уособлює такий спосіб дій інший український олігарх — «король солодощів» Петро Порошенко. Звісно, Roshen’у далеко до таких імперій, як DF Group та СКМ, проте й у без п’яти хвилин п’ятого президента незалежної України знайдеться у кишені свій мільярд «із хвостиком».

На відміну від Фірташа, якого «ледь-ледь умовили» очолити Федерацію роботодавців України, та від Ахметова, якого у стінах Верховної Ради мало хто бачив, Порошенко з задоволенням брав і продовжує брати участь у публічній політиці. Аж до майданних її форм — можна пригадати його участь ще у Помаранчевій революції. Після чого він пішов працювати у владу. До речі, навіть коли політичні опоненти запропонували йому посаду міністра економічного розвитку і торгівлі в уряді Азарова, Порошенко і їм не відмовив.

Що ж до нинішньої Єврореволюції, то роль і місце у ній майбутнього президента визначилася, мабуть, 25 січня 2014 року. Пригадайте: студена ніч, абсолютно непоказові виступи опозиційної «тритушки» перед народом… як раптом на сцені несподівано з’являється «давоський гість» Порошенко, який буквально причаровує мітингувальників розповіддю про зовнішньополітичні успіхи революційної України, обіцяє відремонтувати стадіон «Динамо» й насамкінець зриває бурхливі оплески.

Втім, у випадку Петра Порошенка подібні речі сяк-так можна передбачити. Хто повівся набагато більш несподівано, то це Ігор Коломойський! Справді, людина жила собі зовсім непублічно у Швейцарії, займалася банківським бізнесом, видобутком і переробкою нафти… не беручи до уваги всяких інших «заводів, газет, пароплавів».

Як раптом після перемоги Єврореволюції гідності Ігор Валерійович очолив Дніпропетровську облдержадміністрацію — і почалося таке, що у всієї України (й не тільки) аж дихання перехопило! Треба військову техніку паливом заправити й заразом свіжі акумулятори прикупити? Будь ласка! «Північні сусіди» створюють загрози його банківському бізнесу на російській території? Гори той банк синім вогнем — для революції не шкода! Більш того, у відповідь буде оголошено винагороду за спійманих іноземних бойовиків, плюс окремо — за їхню зброю!!! Легко.

Через безшабашну відчайдушність слів і справ популярність Коломойського зросла настільки швидко, що якби він висунув свою кандидатуру на президентські перегони, ще невідомо, хто посів би перше місце… Проте креативно-революційний олігарх продемонстрував зовсім інші інтереси, запропонувавши приєднати до контрольованої Дніпропетровщини бунтівний Донбас. А це, між іншим, не тільки упокорення двох областей, розбурханих сепаратистами й агентами російських спецслужб, але також замах на «вотчину» Ахметова. Себто, переділ внутрішніх ринків…

-- За краще майбутнє!

В принципі, є ще, умовно кажучи, шлях №3 — втратити все. Ним пішла Юлія Тимошенко, що лише умовно примикає до когорти нинішніх олігархів. Справді, кандидат у президенти Тимошенко задекларувала доходи за 2013 рік в обсязі жалюгідних 180 тис. грн, плюс скромну квартиру площею 59,4 кв.м. Для ув’язненої Качанівської колонії це колосальний дохід, натомість для колишньої «газової принцеси» — справжні сльози. Та й завдання, що стояло перед Юлією Володимирівною під час революції та після неї (вийти на свободу і взяти участь у виборах) — це завдання ніяк не олігарха, але політика, який прагне реабілітації в очах суспільства. Отже, з когорти олігархів вона вибула безповоротно.

Таким чином, грунтуючись на наведених прикладах, можна виокремити наступні цілі олігархів, які вони намагаються вирішити за допомогою революції:

1. змінити правила ведення бізнесу всередині держави;

2. перерозподілити ринки та сфери впливу всередині держави;

3. змінити зовнішньополітичні пріоритети держави;

4. зайняти ту чи іншу посаду, зосередивши в своїх рукаї той чи інший сегмент влади.

Повторюємо, ці завдання олігархи висувають і вирішують (чи бодай намагаються вирішити) не заради «приколу» чи «понтів». Від можливості (неможливості) вирішити їх залежить або зацікавленість у здійсненні революції, або незацікавленість. Отже, розуміти інтерес великого капіталу, зрощеного з владою, мусять принаймні вожді «низів». Бо чим чіткішим буде розуміння, тим швидше «низи» та «верхи» знайдуть взаємні вигоди і напрям руху. А без цього…

Що ж, «верхи» мають у розпорядженні достатні кошти й авторитет, щоб згуртувати антиреволюційні елементи та кинути їх на придушення революції. Консервація ж застарілої ситуації може вилитися у відставання темпів розвитку країни від решти цивілізованого світу і втрати країною своїх конкурентних переваг. Тож недооцінювати інтереси «верхів» у революції не варто.