Путін б’ється головою об стіну (китайську)

Згідно логіки Путіна 30-річний контракт з Китаєм є свого роду подарунком для Пекіна на суму в 100 мільярдів доларів. Що ще готовий зробити Путін, аби показати Заходу, що він має друзів?

Путін поїхав до Пекіну так, як колись московські князі їздили до хана Золотої Орди: за ярликом, тобто за згодою суверена на грабежі місцевих підданих і за захистом від конкурентів на їх владу.

Швидкість підписання контрактів викликає здивування економістів, які пригадують, що Росія витратила на жорсткі переговори принаймні 10 років (під час яких можна було заключити контракт з китайцями за рекордно високими цінами). Чекаючи стільки років, вона підписала його в той момент, коли треба було показати світові, що незважаючи на те, що вона втратила Україну і опинилася в міжнародній ізоляції, Росія ще має потужних і вірних союзників.

-- Розпиляти Росію

У зв’язку з виникненням несподіваної російсько-китайської любові, варто звернутися до цифр – особливо там, де їх інтерпретація є діалектикою з шоу російських лідерів.

В квітні 2014 року Володимир Путін написав до європейських керівників листа, в якому стверджував, що «протягом останніх чотирьох років, шляхом зниження ціни на газ, Росія субсидувала українську економіку на загальну суму 35,4 мільярдів доларів (причому ціна за кубометр газу становила 410-430 доларів)».

В травні цього ж року, той самий Путні підписав з китайцями 30-річний контракт на суму у 400 мільярдів доларів. Незважаючи на те, що ціна за кубометр газу є «комерційною таємницею», легко можна порахувати, що вона становить 350 доларів за кубометр газу. Обсяг поставок становитиме 35-40 мільярдів кубометрів на рік. А отже, якщо вести розрахунки за методом Путіна, то виходить, що Росія зобов’язалася субсидувати китайську економіку на суму в 100 мільярдів доларів.

Одним розчерком пера Путін взяв на себе не лише витрати на розвідку і експлуатацію родовищ, а також будівництво газогону «Сила Сибіру» (згідно з даними Газпрому – близько 60 мільярдів доларів), але також панським жестом звільнив експорт газу по китайській трубі, як від податку на експорт, так і від вивізного мита – найважливішого джерела доходу російського бюджету. Вже через кілька тижнів після підписання «контракту десятиліття», Путін віддав Газпрому в рамках «капіталізації» 25 мільярдів доларів у вигляді золотовалютних резервів, тим самим визнаючи, що підприємство, яке контролює найбільші родовища газу у світі не може навіть заробити на власні потреби у інвестиціях.

Між іншим, є в Росії люди, які незалежно від вище зазначених втрат для держави і так на цьому контракті зароблять. Субпідрядники Газпрому «Стройгазконсалтінг», «Стройгазмонтаж» це підприємства, які контролюються друзями Путіна, метою яких є не примноження національного багатства чи реалізація геополітичних імперативів, а – як кажуть в Росії – «розпил бюджету». Для них китайський контракт відкриває в цій сфері можливості, за яких Олімпіада в Сочі, Саміт ОПЕК у Владивостоку, чи навіть приєднання Криму здається копійчаною справою.

-- Посаг для труби

А отже, виникає питання: для чого «продавати» китайцям газ, якщо це не лише не принесе прибутку російським платникам податків (які формально є його власниками), але ще треба витратити значну суму для цієї трансакції? Адже, цей газ можна було з користю продати комусь іншому – хоч би Україні?

З точки зору економічної вигоди угода не має змісту, однак вона має фундаментальне геополітичне значення. Послання Путіна просте і спирається на старосвітське (щоб не сказати: примітивне) сприйняття логіки міжнародних відносин. Воно гласить: якщо Захід накладає санкції на Росію і захищає Україну, то треба відвернутися від нього і робити бізнес зі Сходом. Енергетичний «розворот на Схід» повинен також стати свого роду погрозою для Європи пере направити їхній газ азіатським споживачам – а це має схилити залежних від російських енергоносіїв країни до більшої поблажливості щодо російського експансіонізму.

Також у цій сфері, дії Росії є свого роду показухою зшитою білими нитками: європейську (існуючу) і азіатську (заплановану) систему не можна об’єднати і немає фізичної можливості перенаправлення газу з одного напрямку в інший. Можливе об’єднання вимагає побудови тисяч кілометрів додаткових газопроводів, на що потрібно мільярди доларів видатків. А отже, з точки зору російсько-європейських стосунків, китайських контракт жодним чином не змінює ситуації на ринку. Газ, як і труба є подарунком, який Росія дає як придане щоб підписатися під стратегічним партнерством з Піднебесною, яке тільки зароджується.

-- Другий Відень і третій Рим

А отже, підписання китайського контракту є виключно політичним кроком, який повинен забезпечити Росії союзника в боротьбі за відбудову сфери впливу, яку Путін зробив пріоритетом своєї третьої каденції. На наших очах постає блок нових Центральних Країн, куди входить Росія та Китай, цього разу він опирається не на Європу, а на Євразію. Відповідно до намірів Москви, Росія і Китай, як колись Австро-Угорщина і Німецька імперія повинні допомогти одне одному в боротьбі з морськими імперіями, які на них тиснуть.

Наслідки російських маневрів будуть звичайно знаменними, однак абсолютно в іншому значенні, ніж запланували кремлівські стратеги: віддалення Росії від Європи в результаті спричинить поглиблення ізоляції Кремля. В Союз з Китаєм Росія може увійти лише як молодший партнер. А це означає, що символічна підтримка Пекіном Москви у кількох принципових для Москви питаннях спричинить до того, що остання стане заручником у першої: Путін буде змушений брати до уваги всі політичні кроки свого патрона, навіть, якщо вони не будуть вигідні Росії. А зважаючи на те, наскільки Китай не сприймається серед країн Східної Азії, це означає підтримка політики, за яку Росія буде розплачуватися ціною своїх стосунків з Кореєю, Японією чи США.

Однак, є ще один аспект, який у дуже не вигідний для Кремля спосіб уподібнює нинішню ситуацію до європейського розкладу сил, який склався протягом століть. Росія є штучною країною, яка виникла в результаті геополітичних збігів обставин, гігантським залишком імперії світового рівня. Нині вона є свого роду глобальною Австро-Угорщиною - країною, існування якої мотивується перш за все страхом партнерів, пов’язаним з раптовим звільненням територій і народів, які знаходяться під владою авторитарного режиму. Так, як сто років тому, старий Кайзер був, з точки зору імперії гарантією стабільності в Центральній Європі, так нині Путін є інструментом стабілізації великого шматка Євразії, на організацію якого нинішні імперії не мають ані намірів, ані засобів.

-- Газова орда

Однак, світ рухається вперед і марна трата ресурсів в тому масштабі, в якому вона має місце в Росії щоразу більше не сприймається конкурентами. Витрати на утримання російської державності в нинішньому форматі зростають з кожним наступним нераціональним рішенням, які приймає Путін в геополітичній гарячці. В певний момент може з’ясуватися, що він перевищить існуючі кошти нової організації простору, якою нині займається російська держава. Поведінка Китаю є найкращим доказом того, що принаймні ця світова імперія розпочала процес включення сибірських ресурсів в орбіту власної сфери впливу.

Вісь Москва-Пекін повинна бути для Путіна подвійним захистом тилів: гарантією збереження влади у власній країні, а також страховим полісом на випадок загострення стосунків з Заходом. Тим часом, замість того, вона перероджується в типово колоніальний устрій, в якому за кілька намистин Росія стає базою сировини і ринком збуту для потужного сусіда.

Політичні наслідки підписання китайського контракту для Росії зрозумілі: поволі, але впевнено, вона внутрішньо перероджується на заручника амбіцій однієї людини і його двору, а для зовнішнього світу на сировинний придаток для Азії, яка на відміну від Заходу не ставить проблемних умов у стосунках з громадянами, з яким звикли поводитися за допомогою батога і пряника. Таємницею залишається остаточна ціна китайської підтримки. Президент Росії, як азартний гравець, заставляє в китайському ломбарді чергове фамільне срібло, аби йому тільки вистачило жетонів для гри зі щоразу вищими ставками з Заходом.

Переклад Оксани Тютюн