Американський план приборкання Путіна

17 років тому народилося міжнародне об’єднання чотирьох країн колишнього СРСР, яке розвивалося приблизно так, як мокре горить і зрештою зійшло нанівець. 17 років тому це була нібито регіональна ініціатива — пустопорожня й доволі безперспективна. А якщо тепер вона раптом відродиться на нових засадах?!

На минулому тижні Конгрес США розглянув і проголосував у двох читаннях дуже цікавий документ під назвою «Акт про запобігання агресії Росії». Документ підготовлений і лобіюється групою конгресменів-«яструбів», які вимагають від чинного керівництва Сполучених Штатів на чолі з Бараком Обамою більш рішучих дій у боротьбі з агресивною поведінкою Російської Федерації на міжнародній арені. Головним інструментом такої протидії, передбаченим законопроектом, є надання ряду країн (Україні, Молдові, Грузії, Азербайджану, Боснії і Герцеговині, Косову, Македонії, Чорногорії та Сербії) спеціального статусу ключових союзників США навіть поза кордонами блоку НАТО.

Україні з цього законопроекту має дістатись просто-таки розкішний кавалок американського «пирога». Окрім загального статусу союзниці США, що гарантує Україні допомогу в царині безпеки не тільки від самих Сполучених Штатів, але і від НАТО, новим документом у разі його остаточного ухвалення передбачається:

— надання Україні прямої військової допомоги вже у 2014 році на $100 млн (включно з протитанковим і зенітним озброєнням, стрілецькою зброєю та й загалом з усім необхідним оборонним спорядженням залежно від потреб нашої країни);

— передача Україні даних розвідки США (дані щодо переміщення російської армії на території Росії й України, зокрема у Криму та у східних регіонах), а також інформації, що допоможе українському урядові заздалегідь запобігти провокаціям з російського боку;

— розширення можливостей для співпраці між Україною і США у військовій сфері (навчання, консультації, тісна кооперація у сфері військово-промислового комплексу);

— розширення можливостей для України отримувати від США озброєння і спецтехніку, що не призначені для експорту або отримання якої не ускладнене законодавством США для третіх країн.

Це означає лише одне: Сполучені Штати всерйоз беруться за спорядження армії України та армій решти країн, перелічених в «Акті про запобігання агресії Росії». Звісно, постачатиметься сюди не наступальне, а оборонне озброєння, проте сам по собі намір дуже промовистий. Засвідчує він одне: коли йдеться про європейську безпеку, США більше не можуть покладатися виключно на Північноатлантичний альянс, а потребують додаткових опор у вигляді низки нових країн-союзників.

Поки що «Акті про запобігання агресії Росії» остаточно не ухвалено: він проходить процедуру доопрацювання перед третім — остаточним читанням. Важко сказати, чим саме спричинена така затримка. Можливо, це звичайна бюрократична тяганина… А можливо, конгресмени спочатку хочуть почути більш-менш правдиву відповідь на запитання, хто ж насправді збив малайзійський «Боїнг-777» над східним регіоном України?! Й тільки-но з’явиться критична кількість доказів на користь того, що це справа рук сепаратистів, озброєних і кадрово поповнених Росією… а тим паче — якщо фатальна зенітна ракета класу «земля-повітря» справді стартувала з російської території!..

Можливо, тоді всі бюрократичні перепони будуть подолані семимильними кроками, «Акт про запобігання агресії Росії» буде проголосовано у третьому читанні і в цілому, й на скраїни-союзниці США (насамперед, на Україну) проллється «злива» заокеанської військової допомоги.

В принципі, нічого особливо дивного в «Акті про запобігання агресії Росії» немає. Ну, Сполучені Штати захотіли набути ще кількох союзників у Європі. Але виникає справедливе запитання: а як же НАТО?! Входить, що ніяк…

Насамперед доводиться констатувати, що Організація Північноатлантичного договору, до складу якої на сьогодні входить 28 країн по обидва боки Атлантики, є продуктом біполярного світу, який склався по завершенні ІІ Світової війни. НАТО було утворено 4 квітня 1949 року у складі держав-засковниць: Бельгії, Великої Британії, Данії, Ісландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії та Франції — зі східного боку Атлантичного океану, Канади та США — із західного. Північноатлантичний альянс утворювався на базі ч.5 п.51 Статуту Організації об’єднаних націй як система колективної безпеки: країнам-учасницям було дешевше й вигідніше утримувати потужну колективну систему безпеки, ніж кожній країні — свою, маленьку і «приватну».

У наступні роки до НАТО поступово приєдналися Болгарія, Греція, Естонія, Іспанія, Латвія, Литва, Німеччина, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Туреччина, Угорщина і Чехія. Останніми до цього військового блоку 1 квітня 2009 року вступили Албанія та Хорватія.

Таким чином, протягом 60-ти років зростання виключно на європейських теренах Організація Північноатлантичного договору перетворилась на потужного і… правду кажучи, не надто повороткого монстра. За часів «холодної війни» НАТО й СРСР, а згодом Організація Варшавського договору протистояли одне одному пасивно, «граючись м’язами» лише на відстані. Ясна річ, це добре, що жодного спарингу на просторах Європи між двома військовими блоками так і не відбулось (бо така війна гарантовано перетворилась би на ІІІ Світову, причому ядерну). Проте факт залишаться фактом: аж до початку 90-х років НАТО у Європі не воювало…

У «лихі 90-ті» все змінилося: уламки колишньої Югославії загрузли в локальних сутичках, тож хвацькі натовські льотчики, а за ними й інші вояки повною мірою продемонстрували свої навички. Але ж, вибачайте, операція «Союзна сила» — це війна гігантського блоку проти уламків однієї постсоціалістичної країни, а не проти всієї ОВД у її колишній величі!..

З-поміж видатних військових діянь НАТО можна ще назвати операції в Афганістані та в Іраку — та обидві здійснювалися знов-таки проти окремих країн, а не військових блоків. Окрім того, обидві війни сталися поза межами Європи. Таким чином, усі перелічені військові операції насправді не відповідали початковому задуму Північноатлантичного альянсу: відбиттю зовнішньої атаки на одну чи декілька країн-учасниць, потому НАТО завдає потужний колективний удар у відповідь. В Югославії, в Афганістані та Іраку здійснювалися миротворчі операції — «примус до миру» збройних сил того чи іншого не надто потужного (у порівнянні з Північноатлантичним альянсом) ворога.

Історичний шанс продемонструвати, what is NATO, випав лише зараз — коли після «віджимання» Криму та підігрівання сепаратистських настроїв у Донбасі деякі російські публічні персони заговорили про необхідність захисту «російськомовних» співвітчизників, наприклад, у країнах Балтії, у Польщі, в Болгарії чи Румунії… А там, чорт забирай (де тільки «наша Раша» не пропадала!!!) — й у Великій Британії. Та й на Алясці (матері її трясці) колись «русскіє людє» колонізацію розгортали повним ходом — треба повертати «наші землі», дайош «русскую Амєріку»!..

От саме на тлі цих теревенів і вилізла назовні правда, до того ретельно приховувана. Раптом з’ясувалося, що з «русскім ведмедем» ніхто воювати всерйоз не хоче — нема дурних! Росіяни — це ж азіати, варвари й вандали! Вони за допомогою тільки саперної лопатки й якоїсь матері каменю на камені від благопристойної Європи не залишать!.. То що вони там говорять про російськомовні общини у країнах Балтії, про якусь Польщу чи Болгарію?.. А може, нехай назад їх забирають — а?! Ці країни молодої євродемократії — насправді колишній соцтабір. Справді, навіщо за їхню свободу вмирати нащадкам давніх народів Західної Європи!..

Все це американці мали побачити раніше від усіх інших. Вірний висновок з ситуації зробили теж найпершими: блок НАТО був хорошим для умов другої половини ХХ ст. — але для початку ХХІ ст. потрібно мати щось краще.

До того ж, і менш затратне: адже саме на плечах Сполучених Штатів лежить 75% фінансових витрат Півічноатлантичного альянсу! Тільки подумайте: саме США оплачують три чверті бюджету цієї колективної (і переважно європейської) безпекової «парасольки» — а зиску з неї? Бо як довелось на медмедя» йти, одразу за спиною починається: а може, умиротворимо — нехай їсть?! Ще можна смачного побажати.

Тож американські «яструби» взяли географічну карту Європи з нанесеними на неї країнами НАТО й домалювали три важливі зони з новими ключовими союзниками.

1. Балканські країни (Боснія і Герцеговина, Косово, Македонія, Чорногорія, Сербія). Тут усе зрозуміло. Балкани — «м’яке підчерев’я» Європи, сюди всім охота вчепитися. Сюди й Путін також тягнеться — «Південним потоком», наприклад. Тут на нього сербські «братушки» чекають… Тому ця ключова союзницька зона — все одно що «пломба» на дірявому зубі. Завдання — дотягнутися сюди, у «дірку» Балкан ключовим союзництвом раніше від Путіна.

2. Грузія й Азербайджан. Цим кавказьким «бар’єром» відрізається прямий сухопутний шлях на Іран, а також на Ірак і Туреччину. В якості приємного бонусу Вірменія, що має найближчим часом вступити у Митний, а згодом і в Євразійський союз, перетворюється на його ізольований анклав, звідусіль оточений союзниками США. Та головне — все ж таки Іран…

3. Україна, на заході підперта Молдовою. Найскладніша точка докладання зусиль, бо хто контролює Україну, той контролює всю Східну Європу. А отже, той і над Хартлендом домінує — чи не так казав Збігнєв Бжезинський?.. Без України відновлення Російської імперії неможливе у принципі. Тому сюди треба точно встигнути раніше від Путіна!!! А останній на Україну навалюється з такою впертістю!.. Звідси й усі привілеї для України, обумовлені «Актом про запобігання агресії Росії».

А зрештою, нічого принципово нового тут немає! Бо така собі Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ (зі штаб-квартирою у Києві на Майдані Незалежності) складалася точнісінько з тих самих держав — з Грузії, України, Азербайджану та Молдови. Відчувається рука того самого «архітектора», який у 1997 й у 2014 роках викладає ідентичні мозаїки на міжнародній карті. Просто зараз до візерунку додався Балканський штрих.

Мета ж та сама: подібність політичних та економічних зовнішніх орієнтацій країн, противага регіональному впливу Росії. Просто 17 років тому Росія мала іншого лідера й поводилася по-іншому. 17 років тому не було тієї напруженості у Східній Європі, коли обивателі всерйоз обговорюють на кухнях перспективи початку ІІІ Світової війни. На той час Грузія й Україна не пройшли ще ні через революції, ані через війни з Росією.

Тому у 1997 році ГУАМ стала мертвонародженою організацією. Зараз же, навіть з Балканським довіском, все може скластися по-іншому. Зараз смисли протистояння Росії (з одного боку) та співпраці з Євросоюзом через механізми асоціації й зон вільної торгівлі (з іншого боку) є живими. Саме тому США і робить ставку на відверте озброювання нових союзників, що тепер для них питання протидії Росії — це питання виживання. Й на відміну від розпещених країн НАТО, до політики умиротворення Росії нові союзники не вдаватимуться.

Отже, зараз ГУАМ-2 (не забуваймо — з Балканським довіском) може бути навпаки дієвим і вилитися… наприклад, у нову систему колективної безпеки у Європі. Чи у черговий економічний союз?.. Та це вже як американський «архітектор» захоче.