Путін на троні Івана Грозного

З точки зору політкоректності нам варто розрізняти сучасного росіянина від росіянина радянського зразка. Вона ж нас переконала, що хороші росіяни є невинними жертвами відчуженої кремлівської еліти. Але реакція росіян на агресію в Україні показала, що таке розмежування є сумнівним.

Після запровадження Заходом так званих санкцій третього рівня, сповнені ентузіазму експерти почали віщувати початок кінця Володимира Путіна. Однак, такий оптимізм не виправданий. Підвалини, на яких опирається його влада – принаймні нині – є непорушними. А це – його особиста популярність, повний контроль над ЗМІ (перш за все над телебаченням), його оточення, лояльне до насильства і не в останню чергу - homo sovieticus.

-- Магічна фігура

На кінець липня 86% росіян зі схваленням ставились до дій президента Російської Федерації і майже стільки ж підтримало агресію на Україні. Завдяки анексії Криму, Путін досягнув піку популярності, яку можна порівняти лише з тією, яку він мав під час війни у Грузії в 2008 році. Звідки такий ентузіазм?

На думку Олексія Лєвінсона, соціолога з Центру Левади – єдиного незалежного російського осередку соціологічних досліджень – підтримку Путін перш за все бере з того, що він прагне до того, аби Росія була «великою і поважною імперією». Адже для росіян поліпшення позиції держави на міжнародному рівні стоїть вище, від зростання власного добробуту, якого вони досягли протягом останніх років. Свою міць вони розуміють в дуже специфічний спосіб. Для них не важливо, аби їхню країну любили за кордоном. А зовсім навпаки, на їх думку, Росія буде справжньою великою імперією, якщо її будуть боятися. А тому, зіпсовані стосунки з Америкою та Європою вони сприйняли як доказ потужності своєї країни.

Водночас соціологічні дослідження показали, що росіяни не мають ілюзій щодо природи існуючого режиму. На їх думку, Путін виражає перш за все інтереси так званих силовиків (служби безпеки та армії). Так вважає 46% опитаних. А лише потім – інтереси олігархів, а потім – держслужбовців (33%). Тому, росіяни переконані, що Путін відстоює інтереси вузької меншості, однак незважаючи на це, його підтримує більшість. Для них також не є таємницею, що нинішня владна верхівка до кісток пронизана корупцією.

Цей парадокс Лєвінсон пояснює тим, що росіянам потрібен «символічний об’єднуючий центр». А тому, Путін не є звичайним політиком з плоті і крові, який піддається суспільному осуду, а символічною і навіть магічною фігурою, персоніфікацією мрій та надій росіян. Така магічність є причиною довговічності його влади.

Коли Лєвінсона запитали про кінець режиму, він ухилився від відповіді. Однак відразу ж додав, що безпосереднього зв’язку між підтримкою Путіна суспільством і економічною ситуацією немає.

А тому, помилковим є розрахунок, що погіршення економічної ситуації в Росії спричинить падіння популярності Путіна. На його думку, існує зворотна залежність. Досвід інших країн вчить, що бідні люди в бідній країні часто проявляють особливу схильність підтримувати лідера. Так було у випадку Уго Чавеса і Венесуели. Так відбувається і в Росії, перш за все тому, що немає альтернативного лідера.

А тим часом, аби зрозуміти феномен Путіна, треба відкласти в сторону схеми західної політології. А особливо ту, яка вказує на безпосередній зв'язок між погіршенням економічної ситуації суспільства і підтримкою влади.

-- Володарі умів

Аби зберегти більшість, Путін вміло використовує технології, які служать так званому промиванню мізків. Не має жодного перебільшення в твердженні, що відповідальні за пропаганду політтехнологи відіграють не меншу роль в збереженні режиму, ніж спецслужби і армія. Їх завдання полягає в тому, щоб придумувати нові способи управління росіянами.

Найновіший спосіб нещодавно описав у серії статей колишній кремлівський політтехнолог Глєб Павловський. Він звертає увагу на те, що для недемократичних урядів переконання суспільства, що їх підтримує «більшість», має особливе значення. Це один з важливих методів їх легітимності. Така «більшість» з’являється не в результаті виборів, а як наслідок пропагандистської кампанії. Йдеться про те, аби переконати суспільство, що ті, хто мають владу мають більшість підтримки населення, незалежно від того, чи насправді вона існує, чи її взагалі немає.

Донедавна впроваджувалося гасло «Путіновська більшісь», яке було одним з елементів так званої керованої демократії. Вона полягала у збереженні дистанції між владними структурами і масами, а також на придушенні політичних емоцій. Політтехнологи 90-х років вирішили, що російську політику потрібно «заморозити». Було прийняте рішення не виявляти публічно ані емоцій, ані їх джерел, чи відкритої політики. Було створено своєрідний політичний театр, в якому зміст вистави, ролі і режисуру вирішували в Кремлі.

Нині політтехнологи прагнуть домогтися того, що Павловський називає «переважна більшість». В її реалізації політичні театри і так звані вибори, чи все це потворство в рамках «керованої демократії», втрачають значення. Нова концепція полягає у винайдені або конструюванні меншості (напр. гомосексуалісти, іновірці, опозиційні зрадники імперії і т.д.), яка буде визнана ворогом росіян. Йдеться про спричинення гострої конфронтації і пов’язаних з нею сильних емоцій. В результаті цього конфлікту утворюється «переважна більшість», яка підтримує владу.

-- Воїни Армагедону

Управління суспільством через конфлікт не було б можливим без загальнодоступних для всіх росіян ЗМІ, в першу чергу телебачення. Його значення було перевірено під час агресії на Україні.

Росіянин, який сидить перед телевізором є не лише оглядачем, але завдяки йому є і символічно присутній в місці конфлікту і може себе відчути, як це сприймає Павловський – «воїном Армагедону». Телебачення створює нову реальність, в якій росіянин як член емоційної більшості веде боротьбу, з наперед визначеним завершенням. Фраза, щоб бути корисним, повинна бути популістською і примітивною .

Одним із прикладів може бути інтерв’ю біженки зі Слов’янська, яке розповсюдило суспільне телебачення, в якому вона, як стверджує, була свідком того, як українці на очах в матері розіп’яли її трирічну дитину. Росіяни вірять у це, оскільки такого роду інформацію вони не можуть перевірити, бо не мають доступу до альтернативних джерел інформації. Вони є беззахисними перед телепропагандою, оскільки, як зазначає московський політолог Валерій Соловєй, єдиною дієвою зброєю з нею є лише викинути телевізор на смітник.

-- Радянська людина живе

А тому, не варто дивуватися, що росіяни мають гарно промиті мізки. Про це свідчать, наприклад, проведене на початку серпня соціологічне дослідження Центру Левади. На питання, хто перш за все відповідальний за смерть туристів малайзійського літака, 50% росіян вказали на уряд України, 45% - на українських військових, 20% - на США, і тільки 2% - на так званих сепаратистів і 1% - на Росію (в цьому соцопитуванні можна було вказати власний варіант відповіді).

Соціологія свідчить, що сили і пропаганди не достатньо, аби ефективну управляти людьми. Оскільки необхідне певне сприйняття, готовність чи суспільна підтримка щодо засобів які використовує влада. У випадку росіян ми можемо говорити про ментальність радянської людини.

З точки зору політкоректності, нам варто розрізняти сучасного росіянина від росіянина радянського зразка. Вона ж нас переконала, що хороші росіяни є невинними жертвами відчуженої кремлівської еліти. Але реакція росіян на агресію в Україні показала, що таке розмежування є сумнівним.

Такі висновки також підтверджують результати соціологічних досліджень, які проводилися в Росії самими росіянами. А тому, їх важко кваліфікувати як русофобні.

Наприкінці 80-х років Центр Левади розпочав проект «Радянська людина». Його метою було документальне підтвердження процесу трансформації російського суспільства після занепаду комуністичної системи. Соціологи стверджували, що тоталітарний устрій створив особливий тип людини, який в результаті був основою і передумовою його існування.

Homo sovieticus появився в 20-х роках ХХ століття, а отже тоді, коли найважливіші інституції комуністичного режиму були вже створені. Водночас, з занепадом комунізму, радянське покоління повинно було втратити вплив на російську, і щоразу сильніше її повинні були творити молоді, які повинні були бути більш ліберальними, демократичними, вільноринковими і т.д. Метою таких досліджень мало бути документальне підтвердження процесу відмирання радянської людини.

Однак, на здивування соціологів з Центру Левади вже в 90-х роках ХХ століття з’ясувалося, що твердження, на які спиралися дослідження, виявилися помилковими: радянська людина взагалі не мала бажання відходити на смітник історії. А все тому, що в практично незмінному стані залишилися державні комуністичні інституції: державна адміністрація, судова система, поліція, навчальні заклади і збройні сили. Це вони продукували радянську людину.

На думку Льва Гудкова, нинішнього керівника Центру Левади, суттєвою рисою російського homo sovieticus є його деморалізація: «стерилізація або знищення моралі необхідна для підтримки людей в стані апатії та байдужості, без яких авторитарні режими, такі як путнінівський, не можуть існувати».

-- Без конкурента

Чи повинен Путні в такій вистроєній системі боятися за свою владу?

Якщо відкласти в сторону природні причини (хвороба або смерть), то зміна правителя в Кремлі може відбутися у два способи. Або в результаті внутрішнього заколоту в середині провладної групи, або в результаті суспільного бунту.

Першу можливість нині можна виключити. Путін не має реального конкурента. А кількасот найближчих до нього осіб, які управляють Росією не мають жодних підстав, аби його позбутися. Адже їх влада і великі гроші напряму залежать він нього. Одночасно з його відходом, вся система піде у небуття.

Суспільний бунт так само є малоймовірним. На разі Путіна підтримує переважна більшість, яка в обмін на імперський міраж готова терпіти певні незручності.

Поки немає суттєвих перестановок у владних структурах або тектонічних рухів в лоні російського суспільства, до тих пір Путін може бути впевнений, що в Кремлі знаходиться Шапка Мономаха і трон Івана Грозного належить лише йому.