Китайська пастка для Путіна

Китайська пастка для Путіна

Попри всі заяви Пекіну про зацікавленість у мирі на Донбасі, Китаю вигідне продовження конфронтації Росії і Заходу

Війна – це шлях обману

Сунь Цзи, трактат «Мистецтво війни»

Криза в стосунках Заходу і Росії ознаменувала новий етап у міжнародній політиці. Про його тривалість і наслідки для глобального світопорядку ми можемо лише здогадуватись. Сьогодні ж доводиться обмежуватись аналогіями з колишніми конфліктами. Недарма одним з візуальних образів нового протистояння стала червона обкладинка Times, на якій фігура впевнено крокуючого російського президента відкидає тінь у вигляді збитого в небі над Донбасом Боїнга 777. Підзаголовок, нижче напису «Cold war ІІ», констатує: «Захід програє у небезпечній грі Путіна».

Конформістська позиція Заходу щодо дій Росії не може бути достатньою гарантією того, що новий етап міжнародної політики в найближчому майбутньому не зазвучить більш зловісно. Слід віддати належне тому факту, що світ кардинально змінився з часів Холодної війни. Прагматизм витіснив ідеологію і межі колись ворогуючих таборів стали нечіткими, а подекуди й зовсім умовними. Військовий потенціал також вимірюється не кількістю міжконтинентальних балістичних ракет, а можливостями економіки. В цьому компоненті Росія з її неефективною сировинною економікою тягатись із Заходом не може. Тому в новій холодній війні першочергового значення набуває питання союзництва. Власне, процес уже запущено: поки США намагаються вдихнути життя в старі альянси, Росія відчайдушно прагне перетворити в свого союзника кожного хто вряди-годи скоса поглядає на Вашингтон.

На цих теренах у Кремля успіхів, відверто кажучи, небагато. Перш за все, Путін розраховує на серйозну міжнародну підтримку в рамках БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай та ПАР). Але, зважаючи на різність потенціалів та інтересів держав-учасниць цього союзу, він наповнений радше геополітичним символізмом, ніж реальним змістом. Тому єдиною силою, яка може забезпечити успішність стратегії Москви, є Китай – з 2011 року друга економіка світу. Завдання №1 адміністрації Обами – не допустити союзу Китаю і Росії. Завдання №1 Путіна – зробити Піднебесну своїм союзником.

Позицію Китаю визначити нелегко. Підтримка Москви з боку Пекіну на разі обмежується виключно дипломатичними заходами. Стосовно української кризи Китай і далі провадить політику невтручання, одночасно намагаючись отримати для себе максимальний зиск від зіткнення Росії та Заходу. Але чи входить антизахідний союз з Росією в плани Китаю?

Щоби відповісти на поставлене питання, потрібно спершу зірвати маски китайської дипломатії.

-- Добра сила

Архітектор сучасного Китаю, Ден Сяопін, іще наприкінці 1980-х сформував головні постулати китайської політики в так званих «24 ієрогліфах». Їх зміст такий: «Спостерігати холоднокровно, реагувати стримано, стояти твердо, приховувати свої можливості і чекати свого часу, ніколи не брати на себе лідерство і бути готовими дещо вчинити». Слід особливо виділити принцип приховування своїх можливостей, який був оформлений в китайському офіціозі як лозунг «чекати свого часу і розвивати свій потенціал».

На початку 2000-х у Китаї відбулася чергова ротація вищих партійних еліт. До керівництва країною прийшло так зване «четверте покоління» лідерів Китаю на чолі з президентом Ху Цзиньтао і прем’єром Вэнь Цзябао. Нове покоління високопосадовців стало першим, метою якого були не болючі перетворення, а реалізація потенціалу, акумульованого завдяки енергії реформ. У цей час, для теоретичного обґрунтування зовнішньої політики Китаю, були висунуті пацифістські за своїм змістом і духом теорії «гармонійного світу» та «мирного підйому» (невдовзі замінену неологізмом «мирний розвиток»). Втім, «м’яка» зовнішня політика Пекіну аж ніяк не є свідченням альтруїзму китайських еліт. Така позиція дозволяла КНР заповнювати пустоти на політичній карті світу, які утворилися внаслідок розпаду біполярної системи світу, але так і не увійшли до орбіти інтересів США чи їхніх союзників.

Свою стратегічну лінію у взаємовідносинах із зовнішнім світом Китай вибудовує як альтернативу поведінці політичного Заходу, який за інерцією зберігає монополію на «жорстку силу». Ця концепція передбачає надання західними інститутами фінансової чи політичної підтримки урядам країн решти світу в обмін на зобов’язання діяти у певному ключі. Граючи на такому контрасті, керівництву Китаю було порівняно легко створити образ «доброї сили», яка стоїть поза глобальними міжнародними конфліктами. Таким чином, поняття «доброї сили» означає готовність надавати підтримку, визнаючи при цьому самоцінність суверенітету і право кожної держави на резистенцію західній системі цінностей.

В рамках цієї політики Китай протягом першої декади ХХІ століття впевнено освоїв ринки Латинської Америки та Африки. Сьогодні більше 70% зовнішньо торгівельного обороту Південної Америки припадає на Китай. Станом на кінець 2013 року загальний обсяг прямих китайських інвестицій в Африку сягнув $25 млрд, а кількість китайських компаній, які інвестували в країни чорного континенту, перевищила 2500.

-- Переоцінка цінностей

Зміна сенсів припала на знаковий 2008 рік, коли світова фінансова система опинилась в найбільшій кризі з часів Великої депресії. Економіка Піднебесної відносно легко пережила падіння росту світових показників. Зниження динаміки її зростання більше пов’язане з рецесією на західних ринках, ніж слабкістю внутрішньої системи. В тому ж таки 2008-му Пекін приймав літні Олімпійські ігри. Саме цю знакову подію, як відзначають аналітики, можна вважати відправною точкою переоцінки китайськими елітами попередніх стратегій. Фокус орієнтації на позицію ослабленого Заходу істотно ослаб, а доктрина «доброї сили» втратила актуальність.

Свій головний інтерес у зовнішній політиці Пекін почав формувати навколо ідеї витіснення США з географічно близьких регіонів, де вплив Китаю достатньо великий, щоб не обмежуватись виключно економічними інтересами. Так, іще 2005 року китайський парламент прийняв закон про протидію сепаратизму, який фактично санкціонував застосування військової сили для недопущення Тайванем спроб домогтися незалежності. Більш того, протягом останніх років офіційний Пекін почав проявляти підвищений інтерес до безпеки свого водного простору. Це потягнуло за собою прикордонні конфлікти в 2012 році з Японією (о-ви Сінкаку) і Філіппінами (о. Скарборо-Шол). Навесні цього року відбулося чергове загострення китайсько-в’єтнамських стосунків у зв’язку з рішенням властей Китаю розмістити бурову установку для видобутку нафти у спірних водах Південно-Китайського моря. Це суперечить укладеній в 2002 році угоді між Китаєм, В'єтнамом, Філіппінами, Брунеєм, Малайзією і Тайванем, за якою рішення про статус спірних островів у Південно-Китайському морі було відкладено до 2052 року. В самий час, із самого Катаю все частіше починають надходити повідомлення про ріст витрат на військові потреби. В 2014 році воєнний бюджет Піднебесної було збільшено на 12,2%, до відмітки в приблизно 130 млрд. $.

Зростаючі амбіції Китаю, безперечно, загострили ситуацію в регіоні. Тому на перший погляд може видатись, що криза в стосунках Росії та Заходу становить для Пекіну виключний шанс зменшити військово-політичну присутність США поблизу своїх кордонів. Але Китай не поспішає вплутуватись у нову Холодну війну. Повноцінне союзництво з Кремлем для Китаю несе чималі ризики.

-- Холодний розрахунок

Стати в цій ситуації поруч з Москвою – означає визнати за собою право в силовий спосіб змінювати кордони і вільно трактувати свої міжнародні зобов’язання. Якщо Китай обере таку позицію, це призведе до створення широкого поясу нестабільності, який огорне кордони Китаю від Корейського півострова на півночі до Індії та В’єтнаму на півдні. Військова підтримка США своїх союзників в Південно-Східній та Східній Азії швидко нівелює усі багатомільярдні потуги Пекіну з реорганізації армії та флоту. Також, визнання легітимності приєднання Криму до Росії лише піділлє масла до вогнища нестабільності в самому Китаї. Всім нам відомі приклади боротьби тібетців та уйгурів за незалежність, які завдають центральній владі Китаю чимало клопоту. Тому офіційний Пекін зберігає безпечну дистанцію, щоби самому не обпектись.

Яскравий приклад – підписання в травні цього року в Шанхаї цілого пакету домовленостей, в тому числі і енергетичних угод. Перспектива втрати Європейського ринку штовхнула російське керівництво на підписання газового контракту з Китаєм терміном на 30 років, за вигідною для Китаю ціною в 360-380 $ за кубометр. Але вже зараз зрозуміло, реалізація цих проектів залежить від волі Пекіну, тож перспективу матимуть напрямки, вигідні саме китайській стороні. Так, нещодавно Китай відмовився надавати Газпрому аванс у розмірі $25 млрд. на будівництво газопроводу «Сила Сибіру». До речі, урочистості з нагоди відкриття його будівництва відвідав не глава Китаю Сі Цзиньнін, а віце-прем’єр Державної ради Чжан Гаолі. Натомість церемонію відкриття будівництва ділянки міждержавного газопроводу «Центральна Азія – Китай» в Таджикистані, яка відбувалась за два тижні після аналогічної події в Росії, Сі Цзиньпін уважив своєю присутністю. Інший приклад - Китайська інвестиційна компанія вкладає кошти в будівництво мосту через прикордонну річку Амур, в той час як розрекламований проект Керченського мосту Китай не захотів включати в пакет шанхайських домовленостей.

Насправді, попри всі заяви Пекіну про зацікавленість у мирі на Донбасі, для Китаю вигідне продовження конфронтації Росії і Заходу. З одного боку, напруженість в Східній Європі створює додаткове поле геополітичного інтересу США, що разом з проблемами на Близькому сході виснажує Вашингтон. З іншого боку, виснаження Росії – це перспектива отримати дешеві енергоресурси і легкий доступ до природних багатств Далекосхідних районів Федерації. Також, якщо через санкції Москва не зможе зробити проект Євразійського союзу привабливим для Центрально-азійських республік, Китай отримає можливість потіснити Росію з регіону (це особливо стосується Казахстану і Киргизстану, які орієнтуються на Москву). Тому Китай тримається осторонь української кризи, хоча має виключну можливість через дипломатичні канали впливати на безпосередню сторону конфлікту – Кремль.

Головна ж причина того, чому, навіть гіпотетичний союз Пекіну і Москви, позбавлений будь-якої конкретики, криється в різниці трьох «М» Китаю і Росії, тобто їхніх методів, мети і мотивів.

- Методи Путіна позичені з практик ХХ століття. Вони вичерпується традиційним озброєнням, ідеологічними штампами і банальним торгово-економічним шантажем. Китай, навпаки, може собі дозволити набагато ширший інструментарій, основу якого складає інтегрованість в економічні системи цілих регіонів світу.

- Мета Путіна – якомога довше втримати свій режим при владі. Мета нового Китаю – створення глобальної цивілізаційної економіко-політичної системи, яка з часом витіснить виснажену англосаксонську модель облаштування світу на задвірки історії.

- Мотив Путіна – відновити втрачені після розпаду СРСР зони впливу. Китай, який теж накопичив до Заходу чимало претензій, з ідеями реваншизму покінчив іще на початку реформ Ден Сяопіна, і повертатися до них, особливо в примітивному російському варіанті, не планує.

І це якраз не той випадок, коли разом дві сторони можуть компенсувати прорахунки і недоліки кожної. Ситуативно геостратегічні інтереси КНР і РФ перетнулися, але різниця масштабів виявилися визначальною.

Поки Росія і Захід з’ясовують стосунки у новій Холодній війні, в Піднебесній мислять іншими категоріями. 17 вересня, напередодні візиту Сі Цзиньпіна в Індію, в місцевих ЗМІ було опубліковано авторську статтю китайського лідера, в якій той стверджував, що «…час процвітаючої Азії, що відроджується, настане вже зовсім скоро».

Іде завантаження...
Показати більше коментарів